— "Осмомисл!" сказав хтось з круга бояр, здається боярин Кедри-нич з Тухлі, що ніколи не відзивався на раді. Для того автор того влучного оклику потонув в забуттю, але його оклик перетривав століття і треватиме в яснім значінню своїм, поки житиме його мова. А для князя Ярослава мав той влучний оклик велике значіннє в будучім життю його: він пристав до нього на все, немов друге імя і поміг скоро рознести славу його розуму по всій його державі і далеко по всіх землях українських і за їх границями. Багато добра зробила землі нашій та добра слава князя: багато злочинців, обманців і кривдників, убийників і розбишак, що спритно вміли затирати сліди злочинів своїх і злочинних спілок та змов і перед найрозумнійшими судиями,— виявляли діла свої, коли їх приведено перед князя, котрого весь народ називав Осмо-мислом; багато княжих спорів, коромол і межиусобиць, що булиб крівавою посокою розлилися по землях українських, удалося в час усмирити князеви Ярославу завдяки великій славі свого розуму, який всі признавали; багато разів удалося йому пхнути спільні сили нашого народу проти дикого степу й оборонити їх перед знищеннєм. Одного тільки не предвидів той мудрий князь многогранним і блискучим умом своїм: не передвидів свого власного терпіння, якого не зазнав ні один з князів і вождів українського народа, від коли сягає память найстарших літописий і лєгенд українських аж по наші дні. Але про те велике терпіннє князя Осмомисла ще час оповідати, бо ще ждали на Ярослава довгі ряди днів ясних як сонце і солодких як ягоди винної літорослі, що доспівала в землях його матери. Але вони минули прудко як дністрова филя, як легіт з чатинного бору в парний день мандрівця. Боярин Микулич кінчив свою коротку промову заявою:
— "Ми всі пристаємо на розумну раду нашого князя, щоб созвони-ти віче на неділю".
Загальним ободреннєм принято ті слова Микулича. І на тім закінчилася рада, з котрої легко міг вийти новий злочин.
Вісти про хід наради й бесіду князя скоро розійшлися по городі тим більше, що в нараді брали участь і представники міщанства та простих дружинників. Се від разу поділало на облекшеннє долі полонених. І сторожа й милосердне жіноцтво Теребовлі почало їм давати поживу, причім навязувалися сердечні взаємини. Майже всі були раді, що не потребували бути свідками нового масового убийства, а багато мало вигляди і на практичні користи. Одначе князь почав надумуватися, чи добре зробив, заповівши віче не в Галичі, а в Теребовлі. І так уже населеннє Галича не добре відносилося до нього ізза діл його покійного батька. Вправді добре булоб, показати галицькому міщанству, що коли дальше оставатиме в опозиції, то є ще городи, що можуть його заступити. Але перетягати тої струни не треба, бо таки Галич ліпший на столицю чим усі инші городи його волости: Теребовль за близько східної границі, на Перемишль скоро можуть напасти і Ляхи й Угри, а Звенигород, як впрочім і два попередні городи, не має такої ріки, як Галич, що приносить йому великі доходи з торговлі. Значить — треба числитися з галицьким міщанством. Тай ще одно: і Галич і инші городи мають право, взяти участь у вічу, бо волость се єдина цілість. Lкнязь зараз вислав биричів і підвойських на розставлених конях до Галича, Звенигорода, Пліснеська, Бужська, Отинії й Коломиї з запрошеннєм на віче до Теребовлі. Повідомив про віче і Перемишль та Сянік, Ря-шів і Ярослав з тим, що ті городи можуть у Перемишлі зійтися на віче.
Було ще днів пять до неділі. Четвертого дня прибули майже рівночасно депутації з Галича, Пліснеська й Отинії, а пятого з Бужська і Звенигорода, поважно на конях; тільки найстарші депутати приїхали возами.
А в неділю по великій службі загув із дзвіниці вічевий дзвін церкви Василія Великого, яку побудував перед пів століттєм рідний брат Яро-славового діда по батьку, князь Василько Теребовельський, один з найліпших господарів української землі, осліплений перед пів століттєм Князем київським Святополком за саме підозріннє, що хоче його позбавити Погорини. Василько будував ту церков уже по осліпленню і приказав урядити її так, щоб мала біля вівтаря тілько світла, кілько має найкрасша весняна днина по дощи, коли веселка .грає красками на цвитучих бозах і ясминах, і щоби при вході була така понура, як осінний вечір, коли з хмар оловяних ллється пітьма довжезних шнурочків дощу на безмежні лани, дірками стерні покриті. В сімох склеплених вікнах святині над головним вівтарем були шиби з дорогого римського скла в сімох красках мозаїки-веселки на ясно-синім тлі. Райські картини ясного щастя пишалися в тій части святині. А в другій, мальованій на темно, без ніяких вікон, представлена була на стінах Оливна Гора в час бурі і чаша горя Христова і гора Голгофа і гробниця Божа у святій землі з срібною лямпою князя Мономаха.
Ярослав, рішився запросити на віче Галичан, прочував, що вони робитимуть йому трудности, хоч в дійсности війні за Погорину Волость не були противні з торговельних причин; вони з давна оцінювали добре її значіннє, як заборола безпеки Галича від Київа. Для того на-рочно приказав дзвонити дзвоном, який вилив стрий його батька, що за Погорину Волость утратив свої очи і натерпівся в тюрмі під замком у Володимирі Волинськім. І дзвін дзвонив як на пожежу, повагом, помалу. Тай викликував спомин терпіння Ростиславичів за Погорину Волость. А рівночасно княжі биричі і підвойські запрошували ще особисто знатнійших бояр і богатих міщан, взяти участь в вічу.
На сходах перед відчиненими дверми святині установлено малий, золотом оббитий стіл для Ярослава, а низше біля нього крісло для галицького єпископа Косьми, що на вість, о що ходить, прибув особисто разом з міщанами Галичанами, хоч инші мав заміри. Кругом них станули в півколесі воєводи і бояри, депутації Галича й инших городів та найповажнійші старці і батьки родин. За ними на площі перед церквою, займаючи також бічні вулиці уставилися свобідні й повноправні люди; зі свобідних не було лиш закупів, а то ізза їх зависимости від тих, що нанялися у них. По обох сторонах стояла княжа дружина з виїмком наємників.
Як перегудів останний удар вічевого дзвона і тишина залягла на площі перед церквою, молодий князь Ярослав встав зі свого золото-кованого стола і голосно промовив:
— "Бояри і народе Галича, Теребовлі і волости сеї! За радою світлого збору бояр і полководців приняв я на себе тягар четвертої війни за Погорину Волость, яка вивязалася між покійним батьком моїм князем Володимирком і Великим Князем Київським. Бог допоміг полкам галицьким, обстояти під мурами сього города і волость Галицьку і волость Погорину. Київ і Галич показалися в останній битві рівно сильні, причім одно крило Галичан попало в полон київського князя, а одно крило Киян у наш полон. Та коли ми старинним звичаєм ніякого зла не заподіяли полоненим, у тій частині ворожого табора, що стояв на Вишневій Горі, стався в ночи по битві небувалий злочин: Чорні Клобуки, невідомо на чий приказ, убили безоружних полонених а одній тисячі їх пообтинали руки. На вість про те зібралася в моїм замку у Теребовлі рада і загоряча домагалася від мене смерти київських полонених, або віддання суду над ними народному вічу. Памя-тайте, що невідомо, хто дав Чорним Клобукам приказ, убивати полонених Галичан і невідомо, чи вони взагалі мали такий приказ, чи може самі зробили змову для рабунку. Памятайте, що Кияни не брали участи в тім морді і що їх князь у тім часі був при вмираючім наймолодшім сині. В разі як присудите відомстити на Киянах погане діло чор-ноклобуцьких дикунів, позбавите себе і волость свою многих робітників і кормильців осиротілих дітий ваших та стягнете на себе пятно проти-законія як християнський нарід..."
Князь сів, а віче підняло великий шум одобрення. Справа була вже властиво рішена по волі молодого князя і короткі промови єпископа Косьми та представника Теребовлі, якій дуже подобалося те, що в її мурах відбувалося з волі князя віче всеї волости, були вже тільки похвалами молодому Ярославу.
Але депутація галицьких міщан постановила видвигнути на днев-ний порядок віча зовсім иншу справу. Вона перешептувалася між собою і вкінці з рядів її виступив поважний і дорого одітий міщанин Сріблянич, вклонився князеви як звичай велів і попросив о дозвіл говорити та отримавши дозвіл, почав:
— "Ми висланці престольного города Галича на віче волости яке князь наш скликав до Теребовлі, не будемо оспорювати слушного рішення князя, бояр і народу, що тут тепер запало. Але війна о Погорину Волость не скінчилася ще сею непевною битвою під стінами Теребовлі. І ми хотіли б знати, як дивиться народ Галицької Волости на право свого князя до Погорини, що коштувала нас тілько завзятих воєн, тілько крови і гроша та майна".
Князь Ярослав запаленів на лиці. Для нього було ясним, що сей удар скермований був тільки проти нього як сина Володимирка і що Галичани не булиб сего підносили, як би о Погорину вели боротьбу улюблені ними потомки Володимиркового брата Ростислава II, Іван Берладник і малий син його Ростислав III, що як ізгої жили на чужині.
Йому не випадало, вияснювати сю справу і він ждав, чи не зголоситься хто до слова. Зголосилося нараз кількох бояр і полководців. Князь дав голос старому Судиславичеви і він почав:
(Продовження на наступній сторінці)