Олег був ображений за свою професію, за свою науку, й мовив тихо, неохоче:
— Ну... щоб люди знали, як все було. Правду...
— Ха-ха-ха-ха! — вилетіло з широко роззявленого рота — просто таки пащеки Чорного.— Вона існує, щоб правду приховувати. Немає брехливішої науки...
• — Як же!
Чорний загріб п’ятірнею сиву гриву на голові.
— А так. Кожен вивертає того кожуха на свою потребу. Всі люблять історію таку, яка їм на користь.
— Ну, так було колись...— пробурмотів Олег.— Буржуазні історики...
— Ха! А нинішні? Та вони брехливіші за тих в сто разів. Нашу історію колись писатимуть на чистий листок. А все оце, написане тепер, викинуть у нужник.
Він говорив в’їдливо, ущипливо, й, певно, мав від цього насолоду. Його вуса настовбурчилися й стриміли, наче щітки.
— Історія — наука про вбивство. Вбили одного чоловіка— кримінал для одних, сердечні болі для інших, а тисячу, мільйон — це вже історія, яка нікому не болить, бо й ті вбивства кожен повертає на своє. Польські історики писали про гайдамаччину одне, Фундуклей — друге, Максимович — третє; Голобуцький і компанія — що Сталін і партія велять...
Олег знітився. Вітерець страху війнув йому поза коміром, схолодив серце. Він не був зовсім нетямущим. У війну вони з матір’ю евакуювалися з колгоспом — невдало, німці їх наздогнали,— а далі в окупацію він почув чимало такого, про що до війни й помислити не міг... Йому й сьогодні в пам’яті, неначе це було вчора, перемішані з військами біженські валки, кулеметні черги з не-захищеного неба, паніка на греблях, на дорогах, де вбита худоба і перекинуті вози та машини, червоноармійські товпи-строї — одні йдуть вперед, інші їм назустріч,— увесь жах оточення — й зведені в небо зі скрюченими в судомі люті пальцями руки бійців: "Оце так "на вражьей земле... малою кров’ю"... В окупацію довідався про арешти, про тридцять третій... Трохи вірив, трохи не вірив. І ось тепер... Хто цей чоловік, що копає нижче глинозему?
А "цей чоловік" провадив:
— У нас немає своєї історії.
— Як то немає? — заперечив Олег трохи з переконання, а трохи про всяк випадок.
Чорний бликнув, білки його очей засвітилися проти вогню.
— А так... Нам нашу історію прописала Москва.
Усмішка в кутиках рота Василя Гордійовича була
єхидна і зла. І Олег ще раз подумав, що Чорний — небезпечний, а може, й страшний чоловік. Він насторожився й вирішив нічого такого, що потім могли витлумачити проти нього в певних установах, не казати. Щось йому підказувало, постукувало в серце, що така розмова небезпечна, ці слова можуть застрянути цвяхами, припнуть до хисткої стіни, котра може впасти на голову, привалять. До остороги закликали батьки, знайомі, чужі приклади... І водночас кортіло, вельми кортіло знати не тільки те, про що розповідали викладачі та шкільні і вузівські підручники.
— Отож і гайдамаччина,— перекинув у чорну дірку рота чарку Василь Гордійович, і великий борлак на горлі кавкнув, скинувся, неначе жива істота.— Хтось один писонув, а наші й підхопили: наймит, батрак. Аякже — класовий підхід у фокусі. А я тебе запитаю,— раптом нахилився над столом,— тільки ти покрути шариками і скажи по власному розмислу, а не по отому... класовому принципу... Ні,—перебив сам себе,— спершу скажи, скільки було повстанців напочатку?
— За більшістю джерел — дві тисячі.
— Так от,— тріумфуючи, мовив Василь Гордійович, на мить підносячися своїми знаннями над вченим аспірантом,— чи могло таке статися, що в один день над двома тисячами людей заотаманував батрак, голожопий горшкар? Отако прямо прибіг од горшків... Га? Що, не було козаків, запорожців, отаманів одчайних?
Олег сидів спантеличений. Справді, такий простий розсуд ніколи не спадав йому на думку. Чому ж він не спав нікому іншому?
— А тепер прими во вніманіє,— тріумфував далі Чорний, і горілка з чарки, яку тримав у руці, перехлюпувала на стіл, він ліпив до купи слова сільські, українські, й російські, ще й всілякі партикулярні,— прими во вніманіє, коли почалося повстання. Сам момент! Король Станіслав видає наказ про зрівняння в правах уніатів і православних. Шляхта своевольно згарбузовує Пацьку конфедерацію...
— Барську,— поправив Олег.— її зібрав Пулав-ський.
Він, котрий прочитав усе, що написане про гайдамаків, в глибині душі дивився трохи зверхньо на цього сільського мудрагеля, хоч намагався не показувати цього, бо відчував вдачу запеклу, затяту, нестримну.
Чорний нетерпляче хитнув головою, неначе відмахувався від гедзя.
— Спочатку їх зібрав Паць, Пулавський — потім... Згарбузовує конфедерацію... Ну й пішло.— Кручія. Тут і Катька друга вмішалася, послала свої війська. Саме тоді й виступили гайдамаки. Влучили момент. Політика, по-німаєш! Вища політика! Гончар її знав?
І знову притиснув, так прищикнув Олега, що той не зміг нічого відповісти насупроти. Врешті здобувся на думку:
— Ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський повстанців настановляв...
— Во-во,— підніс угору вказівного пальця Василь Гордійович.— Політкомісар, так сказать. Фрунзе в Чапаева, тільки вище. Політкомісар завжди вище... Намісник переяславського єпископа на тутешній стороні. Він губку вимочив і кресало приніс. Правда, кресонув інший. У кінці дав задній хід; коли шаблі святили — дмухнув у Переяслав до Гервасія, єпископа.
Олег сторопів. Він був неймовірно вражений. Всі історики, всі джерела вказували, що освячував повстання Мелхіседек. Він один, Олег Зайченко, знав, що Мелхісе-дека в той час у монастирі не було. Це було найбільше і поки що єдине відкриття вченого історика Олега Зай-ченка, він прочитав про це в "Чернігівських Єпархіальних відомостях" і поки що приховував навіть від свого наукового керівника. Щоб потім шарахнути... Обамбури-ти. Жоден з найбільших наукових авторитетів не володів цією інформацією. А написано ж про Мелхіседека томи. І ось тепер якийсь безногий чоловік у курячій хатці на глиняних ногах, у селі, до якого немає навіть мосту, знає про це. Звідки?
— Так,— витиснув він.— Ножі святив ієромонах Гаврило.
— Не Гаврило,— аж скипів Чорний.— Утреню правив чернець Андрій Проценко... Тоді з церкви винесли клейноди гетьмана Сагайдачного і шаблю Дорошенко-ву... Вона в схроні лежала. її взяв Залізняк. А освятив людей і вручив йому булаву, а козакам литаври та бунчук розстрижений монах Іван Юрчик. Він же на Залізнякові плечі накинув гетьманську кирею, червоним шнуром шиту. Максим став на коліна, клятву склав святу і об’явив усім ім’я своє — Максим Залізняк, син Легорія. Бо були такі, що ще не знали його. Вдарили в дзвони, салют вогневий дали. Булава гетьманська, кирея, шабля і клятва на вірність Україні! Пойняв! А ти — горшко-роб, батрак!
Він допив горілку. Вже сутеніло, жар від багаття брався попелом. Десь неподалік хтось доклепував косу на завтра, приглушені пальцями удари по металу розкочувалися по підгір’ю. По вулиці пройшла запізніла череда, запах молока і свіжих кізяків долинув аж сюди, перебив запах юшки.
— Лідо, підкинь у вогонь хмизу,— тоном наказу мовив Чорний.— Доп’ємо горілку.
Олег сидів приголомшений, чомусь пригнічений, а чому, й сам не знав. Десь у глибині його свідомості тоненькими голочками прокльовувалися десятки запитань, і викільчувалась якась думка, яку він сам собі боявся виповісти. Виходило, що повстання Залізняка було не так антифеодальне, проти панів, як проти польської шляхти, за Україну... Про таке ніде й заїкатись не можна, а не те, що означити в дисертації. Розгромлять, знищать. Та це, мабуть, вигадка ось цього чоловіка. Легенда, хоч багато в ній такого... чого він, Олег Зайченко, котрий прочитав усе відоме науці про Коліївщину, ні відкинути, ні пояснити не може.
Чорний тим часом закурив. Він помітно захмелів, налив ще одну чарку. Лідія Григорівна хотіла його відтрутити від неї: "Тобі не можна",— він відвів її руку.
— Да, Залізняк із гончарів...— трохи втомлено сказав Чорний.— Його дід Степан промишляв гончарним ремеслом на Запорожжі, і батько Легорій також був майстром іскусним — вази, амфори робив з глини і теракоти. Спочатку поселився на хуторі Калинівці. Одно вре-м’я проживав на хуторі Полудніївці, але ні там, ні там не було підходящої глини, і він переселився в ївківці.
Олег відмітив про себе, що джерела вказують на два можливі місця народження Залізняка: Медведівку та ївківці.
— ...Далі вернувся в Калинівку. По тому подався в Медведівку. Тут тисяча сімсот двадцять п’ятого року, двадцять першого березня, в неділю, й народився Максим Доленчук, або ж Залізняк. Так і було записано в книзі актів церкви святого Миколи. Ті акти — увесь архів — був спалений царициним військом. Щоб, значить, ні сліду, ні духу. І Калинівку спалили дощенту, й інші села та хутори по Тясмину верст на сто. Старший брат палив хати меншого брата. І голови рубав... І — нічичирк... Про Кодню всі знають, а про це — ніхто. І ті й ті — і поляки, і росіяни — одного поля ягоди. Правду Тарас казав, що тільки в своїй хаті — своя правда.
(Продовження на наступній сторінці)