Борис заходився читати і правити історичний нарис. Читав. "А козаки йдуть, йдуть, над ними мають корогви, а степ лежить без кінця-краю". Після "А козаки йдуть, йдуть" Борис все подальше викреслює і вгорі пише: "А тепер там трактори гудуть, гудуть…" В інших місцях співали дроти високовольтної передачі, і скрекотали комбайни, і дзвеніла радісна колгоспна пісня. Борис ще раз прочитав свої правки-додатки, хлопці заматрицювали, він купив чотири пляшки "Столичної".
Коли надійшов сигнальний примірник журналу, він узяв його й пішов до куратора.
— Петре Трохимовичу, ну що такого ви тут знайшли, — розгорнув журнал. — Я вас дуже прошу: подивіться ще раз.
Той пробіг очима одну сторінку, другу, третю.
— Тут все в порядку. Але ж…
— Це ж, Петре Трохимовичу, виробничий процес. Ми над матеріалом ще працювали.
— Чого ж ви мені не сказали?
— Та ви так на мене кричали, що я злякався й вибіг надвір.
Одначе ще тижнів два Борис спав погано. А що, коли цензор прочитає сторінки? Як правило, після другої верстки він їх не читав. Не читав і цього разу.
Стояв на своєму улюбленому місці над урвищем, над Дніпром. Колись йому здавалося, що він злітає звідси вгору, вище й вище. З буслами, з журавлями вслід за їхнім клекотом. А зараз?! Ніби зривається і падає вниз. Із задуми вивела пісня. Вона зринула десь внизу, старовинна козацька пісня, яка колись на орлиних крилах летіла над степом, на лебединих — над Дніпром; це була пісня волі, з нею запорожці ходили через море на Царгород, ковиловим степом на Крим, курними шляхами на Варшаву та Відень…
Ой гук, мати, гук, де козаки йдуть,
І веселая та доріженька, куди вони йдуть.
Та куди вони йдуть, то луги гудуть…
І як же вона контрастувала з тим, що діялось нині, коли стали нащадки тих звитяжців у цьому місті і скрізь на цих землях. В нього аж сльози виступили на очах, і крізь них бачив великий човен і біле вітрило на Дніпрі, в ньому хлопці вели пісню. Вели дружно, дзвінкий, чистий тенор підносив її високо-високо, й вона летіла на невидимих крилах понад Дніпром, куди летіли журавлі і лебеді. Й він враз подумав: а може, вона ще набере сили, а може, ще полетить над всім краєм і люди, співаючи її, вільно розправлять плечі та груди. Але коли? Як?
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Йшов у Лавру, в історичну бібліотеку. По обидва боки входу до лаври — старці. Роздав дрібні, які були в кишені, жінці з дитиною поклав на розіслану чорну хустку карбованця, й діду без ноги також. Зайшов у закритий дворик. Там, неподалік від входу до бібліотеки, — капличка, під нею сидів чоловік з більмом на оці, біля нього кашкет, чоловік, з усього видно, ще не звик жебрати, побачивши Бориса, опустив голову, відвернувся. Зазвичай старці дивляться просто в очі, тиснуть на душу. Та й сидів він у неприбутковому місці: хто сюди ходить? Студенти, один-два науковці. Борис вже минув його, ступив на перший східець, як щось ворухнулося у пам’яті… Ніс з горбинкою, зрослі брови, ямка на підборідді. І очі. Ну, одне з більмом. Тоді більма не було. Ступив назад, приглядався. Підійшов.
— Здрастуйте, дядьку Терешку.
Терешко тіпнувся. Мовчав.
— Ви ж — Терешко? Ну, напевне. А пригадайте село Рожни, хату і сад, велика яблуня антонівка майже в кінці, а за садом окопи, і в тих окопах червоноармійці. Один з петеером — приклад ватою обкладений і бинтами обмотаний, щоб менша була віддача в плече. А на яровому полі — два підбиті німецькі танки. Я просив у вас прицілитися з тієї — протитанкової рушниці. Носив вам їсти: мати варила картоплю і давала кисляк у глечику, хліб, огірки. І трусив антонівки.
Ціле крапчасте око заблимало повікою:
— Боря?!
— А то хто ж. Вставайте, підемо.
— Куди?
— Як куди, до мене. Вставайте, вставайте. Що вас сюди привело?
І Терешко розповів, що приїхав добиватись пенсії, пенсія в нього дуже мала, бо у війну попав у полон, а полон, відтак і всю війну, у стаж не зараховують.
— Я й по найму у військовій частині працював, всілякий мусор вантажили на машини й вивозили. Опромінився.
— Тож вам повинна бути надбавка на пенсію.
— Яка там надбавка… Нам дали дозиметри, які показували не більше дванадцяти мілірентген. На дванадцяти зупинялися. І справок нам ніяких не дали. А тепер кажуть: у вас було тільки дванадцять мілірентген. Ну от я приїхав сюди… Ходжу по кабінетах, за тиждень стратився.
— А де ви ночуєте?
Терешко зам’явся:
— На вокзалі або в бур’яні за вокзалом.
Але до Бориса довго йти не хотів. Урешті Борис таки привів його. Й дуже зрадів, що Діна не надулася, не сердилася, а сказала:
— Веди його до ванни. Дай свою піжаму, а все те я виперу.
Пили на кухні чай, Терешко розповідав про своє життя, згадували війну. Борис згадав, як рвав і носив червоноармійцям яблука антонівки — великі, пахучі, трохи кислуваті.
І ще згадалася та яблуня, вже в час німецької окупації. В сорок третьому. Під яблунею стояла німецька зенітна гармата, німці сиділи в дворі на купі колод майже голі — в самих трусах — і грали в карти, коли в небі з’явився срібний хрестик — совіцький літак — вони одягали каски й бігли до гармати, гармата різко ляскала. З яблуні падали яблука, а з патронника вилітали блискучі чи то мідні, чи то латунні гільзи, й одного разу Борис вхопив гільзу, яка тільки-но вилетіла, й попік долоні. Мати мазала їх олією, а німці реготілися. Щоправда, вони були не дуже лихими, навіть не порізали курей, а тільки підбирали в гніздах яйця. А одного разу знайшли в лопухах повне яєць гніздо, ото була в них радість. Іншого разу забрали яйця з-під квочки, й мати таки їх з лементом одняла. Ці німці не були страшні. Страшних німців він зустрів у лісі восени сорок третього: село палало, й люди втікали в ліс, і він також, і там загубився, заблукав. Стояла темна, як вічність, ніч, він біг по дорозі, й раптом в обличчя вдарив сніп світла від фар:
— Малшік, ком гір.
Вони були неголені, чорні. Злі, очі у них попровалювалися. Кілька днів блукали лісами. Розіслали на крилі машини карту, тичуть пальцями й показують на дорогу.
— Малшік, гдє Нєжин?
А він сам не знає, де він і куди веде ця дорога. "Уб’ють", — подумав. А тоді: "Будь що буде". З обох боків дороги стіна лісу, він рвонув у кущі. Чекав автоматної черги в спину, але її не було.
Наступного дня пішли з Терешком у міністерство соціального забезпечення, ходили з кабінету в кабінет. То таки правда, що добрі люди є скрізь; маленька, сухенька, з дрібним обличчям жінка сказала, щоб вони посиділи в її кабінеті, а сама побігла кудись, вернувшись, мовила:
— Йдіть у двадцять восьмий кабінет, там чоловік, ви не дивіться, що він дуже хмурий і чуб у нього дибки стоїть, розкажіть йому все, як розказали мені.
Чоловік з непомірним, скуйовдженим чубом вислухав Бориса дуже уважно (за когось іншого, не за себе, просити завжди легше) й пошкріб пальцями нечисто виголене підборіддя.
— Гаразд, я постараюся допомогти, тобто — допоможу. Беріть папір, — і підсунув Борисові чистий аркуш паперу, — і записуйте, які документи треба зібрати, а яких не треба. — Й почав диктувати. А в кінці: — Ви їх або перешліть мені по пошті, ось адреса, а краще привезіть і дайте мені в руки.
…Через два місяці Терешко написав Борисові, що він нормальну пенсію отримує.
Бориса десь протягло, він лежав з ангіною. Ангіна — його кара, вона часто бере його в свої лабети, іноді температура сягає критичної позначки, а зо два рази він навіть втрачав свідомість.
Він лежав у ліжку, читав Беля, Діна — на роботі, Ларіончик у садочку, Яринка в школі — ту школу таки закрили, й тепер вона їздить тролейбусом в іншу, вони водять її до тролейбуса.
Пролунав деркотливий дзвінок, Діна давно каже, щоб замінив його, але в нього все не вистачає часу — такий він препоганий господар. Накинув халат, побіг, відсунув засувку й одразу знову в ліжко. В коридорчику застукотіло, загупало — до кімнати зайшов Дробот.
— Ну, ти ще не загнувся? — отак привітався.
— Тобі на досаду, ще ні.
Дробот сів на стілець. В руці тримав клейончату сумку. Вийняв з неї й поклав на ослінець біля ліжка два лимони, пачку печива, поставив баночку варення.
— Пий чай з варенням. Кизиловим, дуже помагає проти ангіни. І їж лимони, одужуй.
— А тобі що від того? — запитав грубувато, в лад Дроботу.
— Та, знаєш, щоб не загнувся. Бо тоді пришлють іншу заразу, гіршу, ми до тебе вже звикли.
— Може, й пришлють.
— Може, — погодився Дробот. — Бо ж… жмуть. Знаєш анекдот: стоїть сільський дядько в місті на площі перед газетною вітриною і читає: "Сдадим государству досрочно…". "Выполним и перевыполним". А тоді й каже: "Ох і жмуть, ох і жмуть". А тут, де не візьмись, міліціонер за спиною: "Хто жме?" — "Та чоботи". — "Ти ж босий", — "Через те й босий, що жмуть".
— Народ скаже, він мудрий.
(Продовження на наступній сторінці)