Мені стало чогось шкода. Й не того, що Інна сьогодні не запросила мене до себе. Адже вона написала на візитці губною помадою "заходьте обов'язково". Мабуть, вона написала її покуту за свою холодність, за отой білий клаптик паперу, який вручають на прес-конференціях. Але ж я можу зайти. Мені стало шкода чогось у минулому, й... трошки жаль себе. Спробував розвеселити себе іронією. "Чого тобі ще треба, ти наївся, напився, провів день у товаристві красивих жінок, і одна з них запросила тебе до себе, й тобі мало?" Іронія не допомогла. Я думав про домівку, про рентгенівський знімок, про Едика й розумів, що у мене попереду темна невідомість, що кожної миті мені загрожує шквал, обвал, камінний або селевий потік, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за всіх випадків... А пом'яти, відкинути кудись убік на муки й нудно нидіння. А потім я карався сущою дрібницею: я з'їв такий розкішний обід, а мій син сидить на ковбасі та помідорах... Я навіть ікри йому забув узяти. Треба було попросити в Марії шмат індички та кілька картоплин. Я було і подумав... Клята соромливість. Нерозумне селюптію, од якого я ніколи не одвикну, якого не виб’ю з себе ніякими Ціцеронами, Декартами та Монтенями.
Зазирнув до одного магазину, до другого, але нічого ни знайшов, купив дві начки вафель, морозива іі з тим прийшов у номер. Ні вафель, ні морозива Едик не захотів, а доїв ковбасу та випів чаю із згущиним молоком. Аж по вечорі сказав, що дзвонила мама.
Ми полягали спати, ні я, ні Едик знову довго не спали. Едик двічі ходив до туалету, повертаючись звідти за другим разом, просто з пляшки випив види й присів на стілець. У темряві біліла його постать в голубій майці.
— Ти теж не спиш?
— Не сплю, — сказав я.
— Не любиш готелів?
— Ти спостережливий.
— А мені готелі подобаються.
Я усміхнувся.
— В молодості мені теж подобалися готелі та мандрівки. Подобалося все нове. Я тоді мріяв об'їздити весь Радянський Союз. І побувати в багатьох країнах світу.
— Справді? — чомусь зрадів Едик. Я не бачив у темряві його обличчя, але радість засвітила його голос.— Я теж... хочу побачити увесь світ. І побачу.
— Ти дуже самовпевпепий, сину.
— Розумію... Може щось і статися. Завадить... Але я по сидітиму склавши руки.
— Самі по собі мандрівки — не мета, — обережно сказав я.
— Звичайно, — підтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу на ту, яку вели другої ночі на новому місці.
— Справжня мета...— Я несподівано загнувся. Хіба я знав, якою є справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав. Але істишю, глибоко... Цього, мабуть, не знає ніхто. Боявся загальних слів, боявся сентенцій, які набили у всіх оскому. Хоч, може, ці сентенції й справедливі.
— Авжеж, — знову обізвався Едик. — Я тебе розумію... Ти за мене хвилюєшся... Може, паніть подумав, що я поступаю в медичний інститут, аби кудись поступити. В такому випадку я міг би піти до нашого, педагогічного... І навіть не в інституті справа. А в тому, що після нього... Звичайно ж, не таке: отримати двокімнатну квартиру, купити ірпінську стінку, наплодити дітей, вечорами грати в місцевій самодіяльності або працювати дільничним агітатором. На свято — два кілограми свинини, а також торт "Вєточка". Раз у два місяці запрошувати гостей — голову колгоспу, директора школи...
Едик говорив і говорив, але я його більше не слухав. Адже я знав і так, що він скаже далі. Сам того пе розуміючи, сип переповідав мое життя. Й розпочав з того моменту... наплодити дітей. Від свого власного народження, інтерпретувавши його таким чином. Отже, я зробив помилку?
Помилку я зробив тільки одну. Коли мріяв про те, що хоч один мій син досягне вершин, яких не досягнув я. Вій прославиться сам, уславить наш рід. І ось тепер я розумів, що все то — дурниці. Що зрештою для батьків найважливіше, аби діти були справжніми людьми. Я тепер боявся лише одного: той або той зіб'ються з шляху, сплутаються з поганою компанією, стануть п'яницями або хуліганами. Якби котрийсь з них оце зараз став хорошим комбайнером, я не бажав би нічого кращого.
— ...І немає в світі нічого сталого, — проривається з глухої пітьми Едиків голос. — Як казали колись — святого.
— А де воно візьметься, — й далі думаючи своє, кидаю я.
— Бачиш, ти теж поділяєш мою думку.
— ...Де воно візьметься, коли такі думки бродять у твоїй і в інших головах.
Едик знову гарячкове промовляє до мене. А мені у вухах тільки лящить його голос.
— ...Ти мене не слухаєш? — запитав Едик.
— Та щось... хилить на сон.
Едикові голі підошви ляпотіли по паркету ображено.
День одинадцятий
В мені вже бринів ранок, а я все ще борсався в сні, сидів у своєму лікарняному кабінеті після обходу. Щойно когось розпікав, нелегко було перекинутися на розмову з двома лікарями із тубдиспансеру, які прийшли за порадою. Не приховаю, мені приємно, що до мене йдуть радитися лікарі з інших лікарень. Лікар я, мабуть, не найвищого штибу, не першої руки, але хоч я не старий, проте належу до того викопного племені, представників якого майже не залишилося на планеті. Принаймні в нашому краї їх дуже мало. Нині вік вузької спеціалізації, новації, експериментів, а я експериментів не люблю і знаю не тільки свою підшлункову чи ліве вухо, а потроху знаю все, всю людину, всі її болячки. Ще в нашій області залишився один хірург, який оперує майже все, та один невропатолог, якого виїдають за всезнайство і не можуть виїсти колеги. Так, у нашій клініці чимало кращих за мене спеціалістів по окремих профілях, навіть у тій же терапії, але я їм не заздрю і перед ними не торопію.
А ще я вмію виступити на нараді, скласти довідку, прочитати лекцію, ось, мабуть, через це — й головний. Я щойно розпочав розмову з колегами, як до кабінету вбігла старша сестра й сказала, що хворому Бабієнкові різко погіршало. Я не міг у таке повірити, адже щойно повернувся з обходу, бачив усіх хворих, та й погіршення в основному трапляються після вихідних та свят, а сьогодні середа...
З тими неприємними думками та клопотами й прокинувся.
Потинявшись кілька хвилин по кімнаті, здерши з себе рештки сну, вирішив сходити на базар; зібрав кульки, вкинув їх у сумку, сказав Едикові, що буду години за півтори, й спустився униз сходами. За два будинки від готелю зупинився: продавали ковбасу, її продають надвечір, після роботи, та й то не кожного дня, а це чомусь продавали вранці.
Чекати довелося довго, я вже шкодував, що приліпився в кінці цього хвоста, але й піти без ковбаси вже не вистачало мужності. Як кажуть, гидко їсти, жалко кинуть. Тут уже мене полишило відчуття власної волі — діяла психологія черги. Психологія черги особлива, вона не схожа ні на яку іншу.
Черга — це мовби один організм, але до певної міри й до певного часу, а далі він починає смикатися епілептичне, розривається на частини, хоч знову ж за якимись своїми законами. Ковбаси зосталося мало, й позад мене спалахнули голоси: "Давайте по півкілограма, не більше!" З голови черги невдоволено пробубоніло: "Чого це по півкілограма? Беру, скільки треба. Не спекулюватиму ж нею".— "А хто тебе знає", — з хвоста.
З лівого боку підходять ті, хто має право купувати поза чергою: інваліди, учасники війни. Спочатку на них поглядали не зовсім приязно, а все ж терпляче. Але закінчується ковбаса, уривається й терпіння. "У них е свої магазини!", "Жінки вилежуються, а цих посилають!", "Та й багато ж їх залишилося..." — хтось прикушує язика, засоромлюється. Черга стискається, намагається перегородити підхід з лівого боку, черга гойдається, нервується. І я відчуваю, що иже теж мовби зрісся з нею, і по мені передаються з голови у хвіст усі вібрації й хвилювання. Особливе нервування охоплює біля самого прилавка. А що, як по вистачить? Та, зрештою, не вмер же я досі без неї, не вмру й далі. Нарешті подаю гроші, купляю також десять пляшок мінеральної води, вертаюся до свого номера. Смикнув двері, але вони не відчинилися. Смикнув дужче, постукав кулаком. Ніякої відповіді. Я пам'ятаю, що не відпускав заскочку, а Едикові взагалі байдуже, замкнені двері чи не замкнені. Може, защімкпулися самі, а Едик заснув і не чує? Постукав дужче, прислухався — тихо. "А може, він кудись вийшов?" Я лппіив сумку під дверима й пішов до чергової. Вона відчинила шухляду столика.
— Ключа немає.
Вернувся до дверей і злякано почав гатити двома кулаками.
— Зараз, іду, — пролунало десь у кімнаті. Клацнув замок, дворі розчинилися, й повз мене шаспула червона, розпатлана Ліза. "Лисавета".
(Продовження на наступній сторінці)