Окрім того, вона думала про якусь розрідженість, ненаповненість того, що її оточувало. Ненаповненість квартири (звичайно, не речами), вулиці, інституту, безцільності й тягучості життя, яке ще недавно було таким цікавим і сповненим високого смислу. Мабуть, усе це йшло від того, Що після пережитого розчарування їй знову щось відкрилося в людях, у людях і в коханні, часом їй видавалося, що вона раптом вибігла на крутий гребінь, який панує над усіма гребенями, й подивилася звідти. Вона знову вельми довірилася тим дням, щасливим дням з Борозною, і не стільки щасливим, як обнадійливим, цією надією вона наповнила все життя, а тепер прийшло нове розчарування і вкинуло її в глибокий песимізм. І не стільки тому, що втрачала конкретну надію (не людину, а надію), скільки те посіяло в її душі недовіру взагалі. Вона не боялася, що не вийде заміж, але нащо виходити за того, чия душа блукає десь на інших паралелях і чиї інтереси ніколи не перетнуться з твоїми. Донедавна їй здавалося, що вона зустріла на рідних обшнрах близьку душу. Тобто, мабуть, зовсім не таку, як її, та душа несла в собі щось не до кінця осягнене нею, різке, круте, і все ж вони линули в одному потоці. Вона до кінця не розуміла Борозни, та в житті здебільшого саме й люблять за те, чого не розуміють, за таємничість, але таємничість, у якій не вгадують лихого. Нелі ще й зараз здавалося, що там сталася якась біда, яка, мабуть, не виправдовує Борозни, а щось пояснює, і, якби він заговорив нині, оця спільність обширіп, надзвичайно сильне бажання зрозуміти, проникнути допомогли б їм.
Але він таки пішов і прийшов тільки через три дні. Коли в її серці вже прохололо те гаряче бажання чи просто його ніщо не покликало, а на той час вона знову тяжко переживала невдачу Дмитра Івановича й свою власну, й та невдача в ту мить була їй надзвичайно гіркою. Та й підійшов він не так, як би мусив підійти. Важкий, нахмарений, стояв навпроти неї, зчепивши у замок руки, казав слова щирі, але якось так, немов вимагав від неї розв'язання
логічної задачі.
— Нелю, ти можеш знайти сили повірити мені! Тобто зрозуміти, що я б тим листом втрачав більше, ніж здобував.
Він мовби переводив розмову на терен мислі, логічних висновків, а вони всі були не на його користь.
Неля похитала головою, і він пішов. А їй знову стало шкода його, але почуття це було таке, що вона в одну мить розсердилася на себе й дала собі слово більше не розмовляти з Борозною.
Навпроти інституту, через дорогу, стояв голубий літній павільйон з прозаїчною назвою "Холодок", у якому продавали теплий напій "Саяни", лимонне печиво, цигарки "БТ" і фруктове морозиво. Його подавали на пластмасових тарілочках, а їли під полотняним тентом, нап'ятим на металевих стояках.
Під тим тентом у середу обідньої пори й зібралися Дмитро Іванович, Ірина Михайлівна, Світлана Кузьмівна та Степан Степанович. Вони демонстрували перед усім інститутом дружні взаємини, приязнь і довіру родин Марченків і Хоролів, гармонію і взаєморозуміння, які мали розвіяти будь-які підозри та наклепи. Ідея ця належала Світлані Кузьмівні, і впроваджувала вона її неухильно й ревно. Вона сподівалася в такий спосіб порятувати бодай скалки того, що з такою старанністю виліплювалося і вкладалося впродовж років, чому, здавалося, ніщо не загрожувало, що й справді, коли воно є, ніким не помічається, але розбивається од найлегшого доторку. Для одних всі оті Одинцеві розповіді та натяки були великою сміховиною, інші втішалися, що ось і у таких благополучних родинах не все гаразд, а ті, що не вірили й обурювалися, вважали все це наклепом, одначе довести нічого не могли. Такого довести не можна. Розголосу ж ця історія справді набрала великого. Так уже воно ведеться, що коли б це сталося з кимось іншим, усі тільки посміялися б, але тут вказали пальцем на "чистенького", "морального", й це викликало надмірне зацікавлення.
Для Дмитра Івановича лишилось загадкою, яким чином Світлана Кузьмівна умудрилася привести сюди Ірину Михайлівну, але вона прийшла, сиділа статечно, зосереджено, напружено одколупувала маленькою пластмасовою ложечкою крихти морозива й клала в рот. Дмитрові Івановичу стало жаль дружини, він почував перед нею провину за цю фальш, хоч і не міг їй розказати всього, що сталося насправді. Тому-то він був особливо вдячний дружині, що вона прийшла. Не через те, що схвалював оцей "захід" Світлани Хорол, а що Ірина це зробила для нього, й він знав, чого це їй коштувало.
Сам він почувався дурнем, почувався так, неначе його роздягли й отак, голого, виставили на розглядини. І це його відчуття не було вигаданим, безпідставно навіяним. На них справді дивилося чотири ряди широких вікон, за кожним з яких працювало щонайменше три чоловіки. Солодке фруктове морозиво здавалося Дмитру Івановичу кислим і несмачним. Він знехотя колупався ложечкою, пив теплу воду, уникаючи дивитись на інститутське подвір'я. Дивився під ноги, і навіть власна тінь видавалася йому маленькою, зіщуленою, жалюгідною. Він надзвичайно шкодував, що дався на підмову.
Непевно почувалася й Світлана Кузьмівна. Вона без угаву говорила, сміялася, але сміх її був нервовий, неприродний. Тільки Степан Степанович, здавалося, не помічав нічого. Наліг грудьми на столик і лигав морозиво, як товчену картоплю,— вже третю порцію. А може, його й справді все це мало обходило. Він давно здався в усьому на милість переможця — дружини. Молодість провів безпутно, спробував вести таке життя й після одруження, упіймався, злякався, Світлана Кузьмівна його притиснула, зуміла взяти в руки, трясла, як грушу, витрушувала лінощі, не допускала скільки могла до чарки та кінга, в який грав на гроші. Він повністю залежав од неї — квартира і машина були записані на неї, зарплатню вона одержувала більшу вдвічі, вона залишила йому тільки кілька душнич-ків — цигарки, футбол, риболовство. Він з тим змирився, а от вона змиритися з таким своїм заміжжям не могла. Шкодувала, що так дешево й невдало продала свою красу, молодість, сердилась на те, що не могла відплатити чоловікові тим же,— щось її до того не допускало — виховувана "змалечку порядність, загальна атмосфера інститутського життя — й помщалася за те на ньому. Зараз вона відчайдушно борсалася, намагалася втримати те, що трипало, ламалося, бо то насамперед ламався її благоустрій, її надія та, зрештою, і все те, чим по-справжньому жила.
— Хочете, я розкажу вам анекдот, — сказала Світлана Кузьмівна. — Дуже смішний. Жінка вибирає в магазині мітлу. Вибирає годину, дві, перебрала всі, врешті підходить до продавця, щоб заплатити, а той її й запитує: "Вам мітлу загорнути чи зараз полетите?"
Степан Степанович гмукнув, хоч, мабуть, і не зрозумів анекдота. Ірина Михайлівна посміхнулася очима, Дмитро Іванович розреготався. І не стільки з анекдота, хоч він справді був дотепний, як йому раптом пригадався начерк із записника Чехова: "Гімназист пригощає даму обідом у ресторані. Грошей у нього 1 крб. 20 коп. Рахунок 4 крб. ЗО коп... З дамою розмова про Абіссінію". Безсмертний Чехов! У лабораторії все валиться й летить у прірву. Позавчора їм наполовину зрізали кошторис на наступний рік. Це означає: вони до сьогодні орудували сокирою і пилкою, а тепер треба оддати ще й пилку. А вони їдять морозиво і розказують анекдоти. Розмовляють про Абіссінію!
Дмитро Іванович реготав так довго, що Ірина Михайлівна занепокоєно і трохи осудливо подивилася на нього. Так він не сміявся ніколи.
Дмитро Іванович витер кулаками сльози, оглянувся, чи не дивиться хто. А ще: чи немає тут кого з інституту. Але під тентом було порожньо, тільки за сусіднім столиком сиділа парочка. Там теж розмовляли "про Абіссінію". Довговолосий молодик похмуро переповідав вичитану десь теорію, що буде з світом, які жахи чекають людство в майбутньому, розмальована дівчина лякалася, округлювала вималювані очі, насправді ж обох змагав секс, і обом не було діла до світу. Дівчина аж повискувала, складала рота трубочкою, аби не розвозилась фарба. "Ох і мара,— подумав Дмитро Іванович. — Цікаво, яка вона насправді? Колись дівчат любили за коси, за брови, а тепер нерідко це як щітки з магазину "Киянка". Сьогодні мода на такі, завтра — на інші".
Непомітно для себе й далі очима спостерігаючи хлопця й дівчину, він переключився на інститут, на оте зловісне — карбованець двадцять — урізаний кошторис. А він сподівався збільшення кошторису. І не просто збільшення... Просив грошей на лазерну установку. Адже сьогодні самою центрифугою втнеш небагато... З чим же вони залишаться? Власне, їм залишили кошти тільки на зарплатню. Він не може погодитися з цим. Він буде доводити, буде боротися.
Оскільки Дмитро Іванович випав з розмови, Світлана Кузьмівна, аби зламати неприємну мовчанку, що запанувала за столом, почала розповідати вигадану історію їхнього з Степаном Степановичем кохання і одруження. Розказувала про те, як він їздив до неї на "опель-капітані", а вона тоді жила в тітки, і тітка не хотіла, щоб племінниця без згоди батьків виходила заміж, не давала паспорта, а Степан тоді обдурив тітку, сказав, що паспорт потрібен Світлані, щоб купити в кредит пальто, і вони поїхали на "опель-капітані" в загс і розписалися. Все це була неправда, й неправда саме того відтінку, коли людина, щось розповідаючи, бреше й тому, кому розповідає, і сама собі, вона трохи фіксує свою брехню, але захоплення чи якась потреба набагато перекривають фіксування, врешті вона одключає його зовсім, бреше з натхненням, вона почуває, що рятується тим, рятує своє фізичне єство і той порядок речей, який сама ж уклала... "Він мене так шалено кохав. Ми й зараз іноді як молодята. Правда, Стьопо?" Вона одтинала будь-яку думку, будь-яку підозру з боку Ірини Михайлівни щодо неї самої і Дмитра Івановича.
(Продовження на наступній сторінці)