— Чому перебільшення... Я тебе дуже люблю. Я не знав, що зможу так полюбити.
Неля хотіла всміхнутися, але усмішка згасла, ледве торкнувшись уст. Й вона сказала надто серйозно:
— У вас любов не тут,— і показала на серце,— а тут,— перевела руку до чола.
Він знав, що вона помилилася. Вона мала для того підстави, колись він і сам думав, що якщо когось покохає, то лише так, а тепер зрозумів, що серце має свою волю. Він почував його непідвладність, а також почував, що воно може кинути його на щось несподіване, а може, й безглузде. Від того було невимовне хороше й страшно. Але так само мимовільно, вироблене роками, жило й щось інше, те, що мала на увазі Неля. Саме воно й скинулося в наступну мить:
— Ми сьогодні ж віднесемо до загсу паспорти. Й скажемо всім на роботі.
— Це зи щоб я не подумала про вас погано...— аж тепер всміхнулася Неля.— Це знову звідти — з ощаслив-лення.
Він спаленів і мимоволі потягнув на себе ковдру.
— Не будемо поспішати,— знову сказала вона. — Ми
зовсім мало знаємо одне одного. До того ж у мене за тиждень захист.
— Ти за тиждень захищаєшся? — здивувався він і аж підвівся на ліктях.
— От бачиш,— вона мимовільно вперше сказала "бачиш", а не "бачите",— як ми мало знаємо одне одного. Працюємо в одному інституті...
— Я знав... Тобто не знав, що так швидко,— похопився він.
— Не треба виправдовуватись,— сказала вона, і Борозна відчув у її словах теплоту й ласку коханої людини, які одразу знімали все.— Не треба...
— Але ж захист... Тепер од тебе нічого не залежить,— не погоджувався він.
— Мені доведеться жити одним, а хвилюватися іншим. Я... не можу так. Та й ми справді дуже мало знаємо одне одного.— Вона помітила насторожені вогники в його очах і додала: — Ми... ще мало любили одне одного. А я хочу тебе любити. Хочу...
В одну мить в ній зринуло щось, що круто змінило їі, запалило вогнем і потекло до нього, спалюючи сором, ламаючи всі застороги, які в таких чуттях і такій хвилі стають забобонами.
Цього дня вони не пішли на роботу.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Дмитро Іванович сидів біля широкого вікна, в яке потоками вливалося світло,— вікно кабінету виходило на південний схід, а день стояв ясний, сонячний. Перед ним унизу розкинулись інститутський парк і сад — молоді, семирічні клени й тополі, старі яблуні й важкі, з вічною таїною в кронах ялини. Подвір'я інституту просто розкішне: колись воно було подвір'ям школи, якій стало тісно й для якої спорудили інше приміщення, до нього приєднали кілька садиб з вишневими і яблуневими садками — старі зава-люхи позносили, на їхньому місці збудували теплиці, вони поблискували скляними дахами з кипучої зелені вишняків. Влітку теплиці майже не використовували — горох, кукурудзу сіяли на грядках просто неба. У парку навіть був басейн невизначеної геометричної форми,— тепер взагалі полюбляють форми нечіткі, зміщені,— без будь-яких прикрас і фонтана, тільки з викладеним кольоровою плиткою дном. Сад, парк, особливо весною, в пору цвітіння, схиляють до лірики, сюди заблукує немало мрійників і з інших установ — та й треба взяти до уваги те, що майже дві третини співробітників інституту дівчата.
Половину вікна затуляв кактус — високий, гіллястий, з довгими, як циганські голки, колючками — інститутські дотепники казали, що господар цієї кімнати і кактус доповнюють одне одного. З обох книжкових шафок під лівою стіною — праворуч стояв довгий лабораторний стіл — звисало довге кучеряве віття традесканцій — дівчата подбали про затишок для свого шефа.
Він сидів під шафою, на сонечку, так що коричнювато-фіолетове листя мало не торкалося його голови, переглядав статтю, написану аспірантом третього року Варченком для журналу. Робочий день завідуючого відділом наполовину й складається з читання, перевірок, правок усіляких тез авторефератів, статей.
У двері легенько постукали, й Марченко одразу здогадався, що це хтось із жінок, бо хоч він і запроваджував стосунки нецеремонні, робочі, не стукаючи заходили тільки чоловіки, та й то не всі. Та ще Світлана Кузьмівна Хорол, на правах заступника. На його запрошення до кабінету вступила Неля Рибченко. Як завжди, акуратно й елегантно зачесана, в строгому сірому костюмі й білій блузочці.
— Дмитре Івановичу, я скоротила свій виступ,— сказала надміру стримано, якось аж сухо, з чого він здогадався, що вона вже змагається з хвилюванням. — Прогляньте, будь ласка.
Він одклав статтю і взяв Нелин виступ, який вона мала виголосити сьогодні о третій годині на захисті своєї дисертації. Неля сіла поруч, поклала ногу на ногу, чекала.
У цю мить Дмитро Іванович подумав, що його все життя оточували гарні жінки. Була це випадковість чи й якесь свідоме прагнення з його боку?.. Але Неля Рибченко... — про щось подібне не личило навіть і думати.
І Дмитро Іванович надміру серйозно подивився на Нелю й зосереджено, надто зосереджено почав читати її виступ. Проте йому не вдалося прочитати за один раз. Хряпнули напружені протягом двері, і до кабінету незграбно, боком зайшов Юлій. На його довгому, наївному обличчі була написана рішучість, майже виклик, він підійшов до столу і поклав перед Марченком якийсь іноземний журнал. Це було звичайно, до нього часто приходили з такими журналами, там публікувалися статті про роботу, подібну тій, яку провадили вони, він сам привчив своїх молодших колег до цього, сам вимагав "міряти пульс суперників". З журналу виглядала закладка, Дмитро Іванович розгорнув його в тому місці.
— Я погано читаю по-французьки, — сказав він майже вибачливо, спіткнувшись уже на другому слові в заголовку статті.
Юлій тицьнув пальцем у закладку — на ній було написано переклад заголовка.
— Та ви ж просто молодець, тут ідеться про ту ж мішень, що і в нас, — вигукнув Марченко, прочитавши переклад і далі не помічаючи написаної на обличчі Юлія жертовної рішучості. Вхопив на столі червоного олівця й написав на палітурці журналу великими буквами: "Sinе mоrа", ще й підкреслив двічі.
— Журнал з академки,— сказав Юлій, щоб зупинити руку шефа, яка замахнулася для третього разу.— По-французькому в нас читають Пінчук і Бобров.— І швидко вийшов з кабінету.
Нелі хотілося крикнути, щоб шеф не читав цієї статті, вона розхвилювалася, розсердилася на Юлія, а потім подумала, що, може, той зробив не так уже й неправильно, розкопавши в бібліотеці цей журнал і поклавши його шефові на стіл. Якщо, звичайно, Дмитро Іванович таки прочитає цю статтю. Одначе вона не могла про це довго думати, їй у голові стояв власний захист, і, спонуканий її поглядом, Марченко уткнувся в папір.
Виступ його задовольнив, він ще раз поплескав Нелю по плечу, сказав, щоб вона не хвилювалася, що все буде гаразд, навіть провів її по коридору до кімнати, в якій працювала. Біля дверей тієї кімнати стояли хлопці: Вадим, Юлій, Євген, Степан — курили, розмовляли; побачивши Марченка, всі нараз замовкли, покидали цигарки й хутенько розійшлися. Це здивувало Дмитра Івановича — навпаки, хлопці завжди раділи, коли він підходив до них, за тим куривом відбувалися найвідвертіші, трошки аж напівпані-братські суперечки й розмоми. А тепер вони неначе втекли од нього. Проте роздумувати йому не було коли: треба ще з'їздити в інститут органічної хімії і в президію академії, далі — захист Рибченко, потім його власний виступ на захисті іншого молодого претендента на здобуття вченого ступеня — з Мінська, і так до вечора. А ввечері банкет, ніби теж незручно не прийти. І він, не повертаючись до кабінету, пішов униз сходами.
Захист пройшов успішно, тільки два голоси проти, а це, як казали мудрі люди, добре, бо свідчить про принциповість членів ученої ради, серйозність проблеми й не викличе підозри у ВАКу. Так сталося, що одна урочистість збіглася з іншою — днем народження, і Неля запросила своїх колег до ресторану. Вшановували іменинницю в "Либеді", у малому залі, де низенька, розмальована наївними лебедями стеля, кольорові вітражі й товсті квадратні колони творили атмосферу простоти та затишку. Тамадував за столом заступник директора Карпо Федорович Одинець, тамадував самозванко, але до того звикли й на цю його Другу посаду не посягав ніхто, як і на першу, дай боже самому не попасти йому на зуби. Карпо Федорович — чоловік примітивний, десь у глибині душі злий і безжалісний, але, дивлячись на нього, Дмитро Іванович трохи іронічно, а трохи й серйозно спогадував істину, що в природі все доцільно й потрібно, йому спало на думку, як минулого року вони гостювали у своїх колег у Ферганській долині, як потомилися од нескінченних тоїв, од холодної і гарячої баранини, од самого церемоніалу банкетів і як їх тоді виручив Карпо Федорович. Слизькі баранячі очі — ціленькі, з бровами й волокнами нервів, що їх подавали найпо-чеснішим гостям, він лигав, як галушки, а одного разу вдвох із своїм узбецьким колегою з'їли цілісінького барана. Щоправда, в кінці він і осоромив їх усіх добряче. Коли їх напередодні від'їзду узбецькі вчені повезли на плантації, де вже достигли овочі, яких на Україні ще не було, Карпе Федорович натоптав синіми баклажанами, помідорами і кабачками дві велетенські авоськи, що їх завжди возив із собою в портфелі й кожна з яких могла вмістити продукції близько двох пудів. Йому ніхто не прийшов на поміч, усі повтікали, й він ішов міжряддям до автобуса, похитуючись за кожним кроком і сопучи, як паровоз, що випускає пару.
(Продовження на наступній сторінці)