Так минуло, кажемо, сім років, відколи вернулися козаки до Києва після зруйнування Кафи й Синопа. За цей час Сагайдачний не раз бачився з Настею, що жила вже у Києві, але не як шинкарка, а чесна вдова. На цих побаченнях вони, згадуючи минуле, неодмінно говорили про бранку Хвесю і оплакували їх. Хвеся була тим світлим спогадом у їхньому житті, якого не стерли в їхньому серці ні роки; ні життєві бурі.
Сагайдачний знов у полі з своїми козаками-сірома-хами. На Польщу, із злості на цього ж Сагайдачного, султан Ссман веде більш ніж півмільйонне військо.
Війська зійшлися біля Хотина. На чолі козаків був той же похмурий і мовчазний Сагайдак із Стецьком Мазепою та Небабою. І дурненький Хома коло них; і Карпом Колокузні, і Грицько, і Юхим з Острога, і Ха-рко Макітра з Переволочної. Не було лише татарочки; яка лишилась у Насті Горової приймачкою.
На чолі польських корогов стояв великий Ходкевич із цвітом польського лицарства.
Кожного дня відбуваються сутички, і тільки вночі воїни відпочивають.
Ніч, серпнева ніч досить прохолодна... З півночі, з Московщини, свіжий вітер жене по небу сірі хмари, а гостророгий молодик то визирне, посріблить хмари, то знов сховається.
Недалеко від берега Дністра палає вогнище, навколо нього розташувалася купка козаків.
— Ти чого, Хомо, задумався? Про що? — запитав сіроокий Грицько, кладучи жаринку в свою люльку.
— Тс-сІ — застеріг товаришів Карпо. — Мовчіть.
— Що таке?
— Та он щось крадеться в білому.
— Ану, біжи, Хомо, спіймай.
— Ще чогої Нехай Харко ловить.
— А справді, що б се могло буть; братця? —серйозно промовив Карпо, підводячись з турячої шкури, яка була розстелена біля вогнища і з якою він ніколи не розлучався.
— Так, треба спіймати, — погодився й Грицько.
— Може, се бранка тікає від татар.
— А може, то біла бранка, що пролатада над Ка-фою.
Од вогнища відійшли двоє й тихо поповзли до того місця, де було показалася біла; таємнича постать і зникла за найближчими кущами.
Минуло кілька хвилин. Раптом за кущами почувся переляканий жіночий крик:
— Господи!.. Рятуйте! — Спіймали!
Усі схопилися й кинулися до кущів.
— Не лякайте її, братця! Ведіть сюди, до вогнища.
— Та не кричіть, вражі діти! Татари почують. Незабаром з'явилася й біла жінка в— супроводі Гри-
цька та Макітри.
— Та хто ж ти така? — лагідно запитав Макітра.
— Я бранка-полонянка.
— Звідки?
— З міста Черкас.
— А дадно полонена?
— Давно, років десять буде.
— А хто ж твої батьки й мати?
— Яз міщанського стану... Батька не пам'ятаю, а матір звали Анастасією Горовою...
— Як? Насті Горової дочка? — вигукнули майже всі разом.
— Та вона ж тепер живе в Києві, і в неї наша татарочка, — пояснив Хома.
Козаки тільки руками сплеснули, коли біла жінка підійшла до вогнища і полум'я освітило її гарне, біле; з чорними бровами личко, напівзакрите довгою білою чадрою.
— Свята покроваї Та се ж Хвеся, санджакова бранка!
— Та вона ж! Вона й ключі нам дістала від Кафи.
— От батько Сагайдак зрадіє!
Це справді була Хвеся. Від холоду серпневої ночі й страху за своє життя вона знесиліла і вся тремтіла, ледве стояла на ногах. Боязко білою, з дорогими перснями рукою вона весь час хрестилася, її посинілі губи шепотіли молитву.
Дівчину посадили біля вогнища. Грицько накинув їй на плечі свій жупан. Ласкаві, рідні співчутливі слова, добрі обличчя земляків — все це було великою несподіванкою для утікачки. Вона закрила обличчя руками й тихо заплакала.
— Плач, плач, бідолашна! — співчутливо промовив хтось ззаду. — Від сліз на серці полегшає.
Всі обернулися. То був старий, зовсім сивий Небаба. йому не спалося у своєму отаманському наметі, і він підійшов до вогнища. Дізнавшись, хто була ця бранка, він радісно й побожно перехрестився.
— ХвесюІ Дитинко! — сказав він тремтячим голосом.
— Тату! Се ви, — кинулася до нього бранка; — тату любий!
— Ні, дитинко; я не твій батько; я — Хвилон Небаба... Я знав тебе ще отакою — лікоть ростом, — і на руках носив тебе, і про сороку співав...
— А де мій тато?
— Тут, дитинко, недалеко.
— Я до нього хочу.
Стій, рибко!.. Нехай засне — він щось нездужає сьогодні.
— Він хворий? Я хочу його бачити... Бідний мій татуньо!
— Ні, ясочко моя, я не пущу тебе сьгодні до нього: хай завтра вранці... Як же ти втекла? Як потрапила сюди?
— Мій пан, санджак, поїхав сьогодні до султана; за ним приїжджав чауш, я лишилася в його ставці з рабами та євнухом... Євнух пішов до іншого євнуха, що у Калги-хана, а вартових, я напоїла... Та мене й слухалися всі... І от я з вами... богородипя пречиста.
Хвеся знов почала хреститися. її бліде обличчя розчервонілося.
— То ти, рибко, не потурчилася?— боязко запитав старий.
ч— Ні, дядечку, бог милував... Я не Маруся Богу-славка.
— Слава богу... Ну, а того, сказати б... тее-то... Старий затнувся. Він хотів щось запитати, та не зважувався.
— Що, дядечку?
— Та як воно... теє... щодо, сказати б... як його... Дітки у тебе є?
— Хвалити бога, не було,— соромливо відповіла бранка.
— І то слава богу; а то, мабуть, не тікала б од дітей.
— А розкажи, будь ласкава, Хвесю, як се ти зникла тоді в Кафі?— запитав раптом Карпо.— Як у воду впала.
— Так, так,— ствердив Небаба.
— Ох і гримав же на нас батько, що ми не вберегли тебе,— казав Карпо,— от гримав! Не доведи, господи!
— Так, так, сто копанок! Мало київ не скуштували,— ствердив Небаба, розпалюючи люльку.
— Тільки от дядько Хвилон і ублагав.
— От як се було,— почала Хвеся, знімаючи з голови чадру, до якої і за десять років неволі вона не могла звикнути.— Коли я ввійшла у санджаків палац, мене там уже чекали інші невольники й невольниці. Вони знали, що всім їм перепаде за мене від санджака,— а його не.було в місті,— тому вони схопили мене, зав'язали мені рота й голову і потайним ходом вивели з фортеці... Два дні потім ховалися зі мною в горах, поки санджак неповернувся з Бахчисарая... Ах, що тоді зі мною було! Відтоді санджак ні на крок не відпускав мене від себе: куди сам, туди й мене везе.
Раптом з боку турецького табору пролунали постріли.
— Тривога, панове! До зброї!
— А, сто копанок! Не вдасться й сьогодні поспати нашому батькові... Бережіть, панове, Хвесю: уже вдруге Сагайдак не подарує вам.
Тривога почалася по всій лінії.
Бліду, тремтячу Хвесю велетень Хома взяв на руки, як дитину, й побіг уздовж берега Дністра...
Татари навально рушили проти козацького війська; якийсь навіжений кафський санджак із своїми мурзами й перекопськими наїзниками, мов бурхливий потік, продерся крізь козацькі лави до крайнього обозу, майже до намету Сагайдачного, куди — він був певен — сховала: ся його прекрасна утікачка, золотокоса ханим — Хвеся, але козаки з самим батьком Сагайдаком і Небабою на чолі зімкнутої лави витримали шалений натиск гикаючих и аллалакаючих жижаків, вкрили все поле трупом, відкинувши рештки недобитого збіговиська в болото.
Сірий світанок застав козаків уже в дорозі з кривавої січі. Але тут страшна звістка пробігла по їхніх нерівних лавах.
— Батько пропав! Гетьмана ніде не видно!
— Вбили батька! Вбили, кляті!
— Хто.бачив?.. Де?.. Коли?
— Заарканили, кажуть, гетьмана... На аркані потягли...
— Прокляття всім нам, що ми допустили до сього!
— Вперед, братця! Або гетьмана добути, або живими не бути!
— Ганьба на наші голови! І нас громом не побило, проклятих!
— Або гетьмана добути, або жийими не бути!— перекрив усі голоси могутній і хрипкий голос Карпа Ко-локузні, і козацька кіннота шалено поскакала в обхід татарським загонам.
— Стій, чортиі СтійІ Розтопчете батька гетьмана, розтопчете, іродові діти!
Найближчі конні шарахнули вбік, наткнувшись на якогось велетня, котрий ніс щось на плечі, підтримуючи лівою рукою, а правою люто махав шаблею.
— Та стійте ж, бісові виродки! Я гетьмана несу, стій! — кричав велетень, відмахуючись од коней, що мчали просто на нього.
— Та се Хома, братця!
— Хома ж і є!— здивувалися козаки.— Якого дідька ти на дорозі став?
— Та якого собачого сина ти несеш?
— Татарина, чи що, зловив, дурню?
— Геть! Не руш! Не підходьте, бісові душі, зарубаю!—дико кричав Хома, виблискуючи в повітрі шаблею.
—* Ти що, сказився? Чого на своїх преші
— Одійди геть! Я батька несу!
— Як батька, ти що?
— Батька... пана гетьмана... вбитого...
— Господи! Батька вбили!..
— Вбили! Пана гетьмана вбили... Ось він мертвий... Могутній стогін прокотився полем: Сагайдачного вбили! Мертвого гетьмана знайшли!
(Продовження на наступній сторінці)