— Здоров будь, здоров будь, Кішко Самійле, гетьмане запорозький! Не загинув єси в неволі, не загинеш з нами, козаками, по волі!
Тільки Іляш-потурнак стояв осторонь, самотній, всіма забутий, боячись наблизитися до колишніх своїх товаришів і земляків.
XXIV
Остання стоянка козаків на півострові Тендрі була викликана серйозними стратегічними міркуваннями. Козацька флотилія, що доволі погуляла по Чорному морю і залишила після себе криваві сліди як у Криму, так і в Малій Азії, в Анатолії, мала тепер повернутися додому, до "Дніпра-Славути, на тихі води, на ясні зорі". А це було нелегко зробити: вхід у Дніпро охороняли такі грізні турецькі фортеці, як Очаків та Кизи-Кермен. Якщо козаки, вирушаючи в похід, встигли щасливо пробратися повз ці фортеці, то це тому, що тоді їх турки не сподівались. А тепер, після того як козаки дощенту зруйнували Кафу й Синоп, захопили у відкритому морі кілька галер і "мушкетним димом обкурили" навіть передмістя Стамбула, після того як вони нагнали страху на.все узбережжя Чорного моря і переляканий султан думав уже тікати з своєї столиці на азіатський берег своїх босфорських палестин,— після того козаки повинні були знати, що їхнього повернення в Дніпро турки чекають, і чекають не з голими руками.
Тепер козаки мали пробиватися крізь ураганний вогонь турецьких батарей Очакова та Кизи-Кермена і, крім того, витримати, можливо, атаку цілої турецької флотилії в гирлі Дніпра.
Стара голова Сагайдачного все це обміркувала, зважила й вирішила: у шори вбрати проклятих яничарів — обдурити, на сивій кобилі об'їхати.
Біля самого входу в Дніпро, паралельно півострову Тендрі, простяглася довга коса, тепер Кінбурнська, проти кінця якої, по той бік дніпровського лиману, стоїть Очаків. Коса ця звалася тоді Прогноєм.
Сагайдачний вирішив: після перепочинку на Тендрі всю легку козацьку флотилію, тобто чайки, волоком перетягти через Прогнойську косу й таким чином неждано-' негадано опинитися в Дніпрі на кілька верств вище Очакова. Козацької волової сили па це вистачило б.
А от захоплених турецьких галер, навантажених різною здобиччю, через їхню вагу, не можна було перетягти волоком через Прогной. Тому Небаба, Дженджеліи і Семен Скалозуб з частиною козаків повинні були иа цих галерах пробитися повз Очаків, а як треба, то й повз турецькі галери, пам'ятаючи при цьому, що тільки-но козаки розпочнуть бій з турками і з того й з другого боку заговорять гармати, Сагайдачний із своєю флотилією, як грім з ясного неба, вдарить туркам у тил і покаже їм, де козам роги правлять.
— Се, значить, дати їм тертого хріну під ніс,— моргнув усом Небаба, вислухавши план козацького батька.
— Себто, як кажуть, нате і мій глек на капусту.,— посміхнувся Мазепа Стецько.
Першої ж ночі після стоянки біля острова Тендри козацька флотилія підійшла до Прогнойської коси, і одразу ж почалося перетягування чайок у Дніпро. Робилося це дуже обережно і надзвичайно тихо. Спочатку послали кількох досвідчених козаків наглянути найзручніший перевал і впевнитись у тому, що по той бік коси на березі Дніпра немає ворога. Карпо Колокузні, який був за головного під час огляду місцевості, незабаром повернувся з своїми товаришами й доповів старшині, що перетягатися можна безпечно.
Робота закипіла. І козаки, й колишні невольники, й старшина —всі брали участь у цій дружній військовій роботі. Героєм цієї ночі був дурнуватий, але надзвичайно підходящий до цього діла сиЛач Хома: він тягав чайки по піщаній косі так легко, наче це були санки, що ковзали по наїждженому снігу. Найбільше від усіх дивувався цій ведмежій силі балакучий орлянин.
— Ну й бргатирище ж, братці, ваш Хома,— шепотів він, хитаючи головою,— такий богатирище, що ні в казці сказати, ні пером списати... Ото диво дивне!.. Сказати б, Ілля Муромець — саме якраз буде... Ач як пре, аж пищить посудина!
Ще й не світало, а всі чайки були вже по той бік коси, розміщені вздовж берега й сховані в очереті, наче качки. Всі козаки були на своїх місцях, по чайках, і веслярі сиділи біля кочетів, тримаючи весла напоготові.
Нічна темрява оповила і Дніпро, і протилежний його берег, де трохи нижче розташований був Очаків. З того боку інколи долинало собаче гавкання, та в очереті часом крякали спросоння качки. Над ранок у траві задеркотіли деркачі та іноді висвистувала знайома козакам нічна пташка вівчарик.
"Де-то Небаба з галерами?"—думалося кожному. Чи встигне він із своїми товаришами, з Дженджелієм та Семеном Скалозубом, прослизнути повз фортецю?.. Йому не первина дурити й турків, і татар. Кажуть, він характерник: щукою іноді перекидався й на дні Дніпра карасів ловив собі на сніданок. А ночами він у пугача перекидався і за ніч встигав з Січі долетіти до Кафи й до Козлова і там стогнав на високих мінаретах, щоб бідні невольники могли його почути й здогадатися, що не пугач прилетів до них з України й приніс вісточку про далекий рідний край. От якби й тепер він сам перекинувся окунем чи щукою і галери б свої рибами, поробив та й проплив би під водою повз Очаків!..
Раптом щось глухо стукнуло й покотилося; така ж глуха луна відбилася в очереті. Це гармата. От іще гримнуло, і ще, і ще...
Щось чорне промайнуло над ним самим і змусило його мимоволі заплющити очі. Розплющивши їх знову, він побачив, що в нього нз грудях сидить крук. Він добирається до його очей... Очі людини й очі крука зустрілися... Немов опечений, крук махнув крилами й шугонув убік... Злякався!.. Його ще бояться круки...
Що ж сталося? Чого він тут лежить? Хто його залишив? Хто залишив усіх цих?..
Сонце скісним промінням б'є йому в очі... Боляче очам... Він заплющує їх і намагається щось пригадати...
Щось зашаруділо травою біля самої його голови... Він розплющує очі—знов блакитне небо!.. Куди від нього сховатися!.. Але от щось ворушиться над головою... Він придивляється: це зелена ящірка своїми чіпкими лапками вилізла на стеблину сухого чорнобилю й дивиться на нього чорненькими оченятами... "О-ох!" — і ящірка шурхнула в траву.
— Де ж море? Де Дніпро? Куди поділись чайки, козаки?..
Згадав!.. Не доїжджаючи до Кизи-Кермена, вони побачили на березі табун осідланих коней... Це були татари, які поверталися з України: вони пустили спутаних коней, а самі полягали спати. Загін козаків вийшов із чайок на берег і захопив цей табун... І Хведору Безрідному дісталося два добрих коня... Потім напали на сплячих татар, побили їх,— і він, Безрідний, бив їх... І там, гак само як тут козаки, лежать порубані татари й дивляться в блакитне небо...
Згадувалось далі, та таке дивне, незрозуміле: за Кизи-Керменом на них напали інші татари — багато їх, нк сарани... Горлають, виють, аллалакають... Оточили і його, Хведора Безрідного... А далі він знову нічого не пам'ятає: мабуть, його вбили... Чому ж він іще не на тому світі? Так це, значить, душа його ще ходить по муках — сорок днів їй ходити... Чому ж вона не ходить знайомими, рідними місцями? Чому вона не на Україні, а на цьому чужому полі, всіяному мерцями?..
А хто це йде полем і веде двох коней за поводи? Чого, кого він шукає? Ходить поміж мерців, схиляється над ними, роздивляється, хитає головою... Круки злякано знімаються з мерців і розлітаються на всі боки...
Хто ж це такий?.. Неначе джура Ярема, молодий си-нопський невольник з москалів, з Єльця? Так, це він, і в нього на поводі його, Хведорові, коні, яких він захопив за Кизи-Керменом... Він хоче крикнути, покликати джуру, та лише стогне, і так тихо, глухо, а в грудях, здається, все обривається, і душа вилітає з тіла... Очі самі собою закочуються під лоба й нічого більше не бачать: ні джури з кіньми, ні блакитного неба, ні сонця, шо почало хилитися до обрію...
Коли він розплющив очі, то побачив, що джура стоїть біля нього навколішках і плаче.
— Се ти, джуро Яремо?
— Я, паночку милий.
— Я вбитий, джуро?
— Ні, не вбили тебе, а тільки поранили, паночку милий.
Поранений знову заплющив очі. Джура взяв фляжку, що висіла у нього через плече, й поволі влив червоної рідини у відкритий, з попеченими смагою губами рот козака. Смертельно бліде обличчя пораненого наче ожило, і очі глянули свідоміше.
— Дай іще, джуронько,— прошепотів він.
Джура виконав його прохання, влив кілька краплин у рот вмираючому.
— Усіх побито?
— Усіх, паночку милий, тільки я втік.
— А де ті, що в чайках?
— Вони, треба гадати, пливуть щасливо Дніпром... Цей проклятий Кизи-Кермен пропливли завдяки вашій милості, а ви от, паночку, на тобі... помираєте за них...
Поранений помовчав трохи, заплющивши очі й тихо ворушачи губами. Джура відкинув волосся з його чола.
— Душно мені... пече,— прошепотів поранений.
Джура, відломивши від найближчого кущика калинову гілочку, почав махати нею над обличчям вмираючого. Той знову розплющив очі. Глянув на зброю, що лежала коло нього,— на шаблю й мушкет.
— Кому ж то моє добро дістанеться? —тихо зітхнув він.
Джура мовчав. Трапезуючи на віддалених трупах, крякали круки.
— Джуро Яремо! — знову прошепотів поранений.— Візьми моє добро... Дарую тобі, джуро, по смерті моїй і вороного коня, й того другого, білогривого, і тягеля червонії, од піл до коміра золотом гаптовані, і шаблю булатну, й пищаль семип'ядну...
Він урвав мрву, щоб перевести подих. Джура все мовчав, лише сльози тихо котилися по його худих, засмаглих у неволі щоках.
(Продовження на наступній сторінці)