Пройшовши під масивною фортечною брамою разом з татарами, турками, вірменами, греками й ефіопами в неймовірно барвистих вбраннях і лахмітті, які снували з міста і в вісто, наші козаки увійшли в кипучий, гарний і смердячий, напів'європейський, напівазіатський мурашник, який приголомшував різноманітністю, дивовижною плутаниною гаму, гомону, лементу, вигуків і якоїсь пекельної музики, що нею бриніли вузькі, забиті людьми й худобою вулиці, широкі й гомінкі майдани та майданчики. Брязкіт і дзенькіт різноманітної зброї, заліза, сталі, міді, срібла й золота, яким обвішувала себе дика людина, що жила більше чужою кров'ю, ніж своєю працею й потом, скрип гарб, здатний вимотати всю душу, іржання коней, ослячий крик, вигуки погоничів, водоносів, різноманітних торговців, хльоскання батогів, дикий вереск і вигуки дервішів, біля яких юрмилися й ловили гав правовірні, і на довершення всього цього десь оддалік ниючий і проймаючий душу скрипучий невольницький плач, що ясно вирізнився з цього пекельного хаосу звуків і наче різонув по серцю наших козаків,— от перше, що зустріло їх в цьому місті неволі й християнського плачу. Найбуйніша уява поета не може змалювати собі того, що вражало— наших мандрівників на кожному кроці: розкішні генуезькі будівлі й палаци, вицяткувані й спотворені східною, занадто яскравою, що аж око ріже, розкішшю, золото й бруд, граніт і сміття, шовк, весь перетканий золотом, і голизна, загоріла, запорошена, нужденна голизна, що блискотіла й просвічувала крізь лахміття; палюче сонце, яке ще яскравіше підкреслювало всю цю дику пістрявість, громіздкість і грубу роззолоче-ність; нахабні обличчя пашів і яничар; чорні із страшними білками обличчя кучерявих євнухів і лякливі, принижені обличчя рабів і невольників; журкітливі фонтани і десь знайомий бренькіт бандури й тужливий голос — свій, рідний голос серед цього пекла чужих звуків і голосів; червоні, ніби криваві, фески над темношкірими обличчями, роззолочені та обвішані шнурами та різною сухозліткою куртки, строкаті, білі, зелені чалми над сивими й червоними бородами та палаючими диким блиском очима азіатів; строкатісь басаманів на каптанах і халатах, позолочений сап'ян дорогого чобота й плетений з осоки личак полоненого москаля; зброя на золотих ланцюгах пашів і залізні кайдани —на ногах і на руках, а часом і на горлі в людей; коні, прикрашені шовком і златоглавом, й людські спини, не прикриті нічим, окрім рубців від нагаїв; прекрасні, але сумні кипариси, і в затінку від них — ці стогнучі голуби, які не схожі на їхніх голубів, на українських, як кипариси не схожі не любу, рідну вербу в леваді,— все чуже, все приголомшуюче, страшне, розкішне, квітуче, розцяцьковане, і все вороже лихе, немиле цим самим блиском і розкішшю, і все гнітить цією яскравістю і блиском, стомлює і слух, і зір, вражає контрастом раю і пекла, шаленого, безумного вдоволення і такого ж безумного горя, якого не виплачеш, не викричиш, і — жодного жіночого личка...
А втім, ні... он воно, миле жіноче личко під кипарисом, в затінку,— і личко заплакане...
Та це ж невольницький ринок!.. Козаки натрапили на невольницький ринок...
Обсаджений навкруги розкішними пірамідальними тополями й стрункими, темними, гостроверхими, немов сумуючими кипарисами, що кидали рівні тіні в напрямку палючих променів південного сонця, весь залитий яскравим світлом цього палючого світила, яке сяяло діамантами в срібних струменях і бризках фонтанів, цей майдан — майдан сліз— являв собою строкату картину, яку неможливо передати ніякими фарбами, бо тіні й барви, похмурі та яскраві, весь час рухалися, мінилися. Саме була торговиця — огляд невольників і невольниць, показ їх якостей — вихваляння їхньої сили, витривалості чи краси, балачка, крик, сміх, дикі звуки базарної татарської музики,— і серед усього цього тихий жіночий плач і така ж журлива мелодія невольницької канти...
Козаки впізнали цю канту, цей знайомий їм з дитинства невольницький плач, під звуки й гіркі слова якого вони плакали колись, іще маленькими хлопчаками, у себе на батьківщині. Біля ридаючої під кипарисом дівчини й напівголого гарненького хлопчика стояли татари і, показуючи на них пальцями, про щось палко сперечалися. А посеред майдану, коло головного фонтана, на самому осонні, в страшному лахмітті сидів старезний дід з глиняною мисочкою на колінах, в якій лежав недоїдений огірок і. шматок черствого хліба. Видно було, що дід був сліпий; він тільки-но привселюдно пообідав огірком і поданим йому кимось шматком хліба, а потім, перехрестившись на схід сонця, почав пити з глечика воду, що її набрав якийсь засмаглий і босоногий татарчук з басейну та подав старцеві. Навколо нього, з'юрмившись, стояли скуті по двоє і по троє невольники, які нещодавно пригнали на каторзі вантаж з міста Козлова. їх, наче волів, що сходили в ходку за сіллю й відробили своє, тепер вигнано було на кафський ринок для перепродажу з баришем, бо в Кафі невольники були дорожчі, ніж у Козлові-Євпаторії.
— Скільки ж ви років тут у неволі, старче божий? — запитав жебрака один із невольників.
— Був тридцять літ у неволі, а тепер тридцять без року у великій пригоді,— посміхнувся старий.
— Скільки ж вам, дідусю, було років, коли вас татари забрали?
— На двадцятому році взяли.
— А ви ж тоді не сліпі були?
— Ні, видющий був.
— А коли ж ви очі втратили?
— Перед самою волею,— знов посміхнувся старий.
— Як же се так, дідусю?
— А так: як схотів я волі, то втік одного разу з галери, а мене впіймали та ще в гірші кайдани закували... Я втік удруге — ще гірше було... А як на тридцятому році втік утретє, мене впіймали й очі викололи... З того часу я і став вільний: двадцять років носив воду, а коли став недужий та старий, вигнали мене, як собаку, геть з двору, і ось уже десятий рік, як я старцюю.
Дивлячись на цю живу руйну, невольники сумно похитували головами. Кожному здавалось, що й на нього чекає така сама гірка доля.
Сагайдачний та Олексій "Попович слухали цю розмову, пропхавшись у натовп, і обох хвилювали свої думи. Сагайдачному думалося, давно думалося, що рано чи пізно, якщо тільки бог продовжить йому вік, він зруйнує це розбійницьке гніздо, весь цей Крим; знищивши на всьому півострові і сам слід татарського панування, він перенесе Запорозьку Січ сюди, у Крим, розмістить її там, де колись було місто Корсунь і де Володимир прийняв хрещення. Старому мрійникові здавалося можливим, збільшивши запорозьке військо до ста тисяч, а то й до двохсот, до трьохсот тисяч, оселити свій кіш біля тієї найбагатшої у світі бухти, яка заходить у землю біля Корсуня (тепер Севастопольська бухта), і звідти нищити поганців, вигнати турків з Анатолії, з усього чорноморського узбережжя, а потім перенести з Києва митрополичий престол — легко сказати! — у самісінький Цаgt;р-град. Геть усіх турків з християнської Європи!
А Олексію Поповичу згадалося, як і він був тут, у цій Кафі, в неволі і бачив цього діда, що вже й тоді був такий же старий і все співав своїм надтріснутим голосом невольницьких та інших козацьких дум, а татари, слухаючи й нічого не розуміючи, подавали, жаліючи його, хто дрібну монету, хто шматок хліба або дешеву городину.
— Якої ж вам? — долинула до них знову розмова старого з невольниками.
— Та невольницької ж, старче божий.
— Добре, заплачу й невольницької...
І старий, обмацавши навколо себе землю, знайшов свій нехитрий інструмент, змайстрований з якогось дерев'яного ящика й перетягнутий струнами, що накручувалися на вбиті з одного боку ящика кілочки. Він торкнувся струн, прислухався до їх безладного деренчання, покрутив кілочки, настроїв свої саморобні гуслі й, піднявши до неба виколоті очі, що вже давно витекли й закрилися, завів щось хрипке, жалісне, хворобливе.
Невольники побожно перехрестилися, немов це почалася обідня або сумна літія.
Ледве чутний, деренчливий бренькіт, дерев'яні звуки інструмента, скрипучий і жалісний голос старого, який похитувався то в один, то в другий бік, здавалися юрбі нещасних українців такою божественною мелодією, а слова пісні, що западали кожному в душу і лягали єлеєм на змучене й наболіле серце,— такою священною, надгробною літанією, що в багатьох із них по виснажених обличчях текли сльози. Вони мимоволі поглядали на свої кайдани, на ремені, на цю сирую сирицю і на потерті залізом ноги.
Раптом сліпий співець, який дедалі тихше перебирав струни своєї скрипучої коробки, зовсім змовк; коробка впала з його колін на бруківку, і *він, закривши обличчя руками, заплакав, як плакали й невольники, що слухали його.
— Нічого, дітки, потерпіть,— сказав нарешті старий,— може, Сагайдачний і до нас з козаками прийде...
Сагайдачний мимоволі здригнувся, почувши своє ім'я. Йому навіть здалося, що сліпий повернувся в його бік.
— Та щось нічого про козаків не чути на морі,— тихо мовив хтось.
— Як не чути, то почуєте,— повчально відповів сліпий.
— Дай, боже!
— Пошли їх, пресвятая покрово!
— Вони прийдуть! — глухо пролунав чийсь незнайомий голос.
Усі здригнулися, сполошилися. Оглядалися навколо, але нікого не бачили, крім татар, які горлали й товклися по всьому майдану.
— Мати божа! Хто це сказав? — здивовано поглядали один на одного невольники.
— Наче з води щось гукнуло...
— А може, з неба...
— З неба, дітки,— ствердив сліпий.
— Ой! Ой! Ой! — почулися болісні крики, і невольники юрбою кинулися в бік од сліпого.
(Продовження на наступній сторінці)