Справді, скоро поминули пороги Лоханський і Зво-нецький з тою ж осторогою. Та попереду лишалося їх ще багато, і найстрашніший з них — Ненаситець.
Дніпро, хоч і який зараз страшний, був надзвичайно гарний. Цього не могли не помітити московські люди, яких служба царська закинула послами в цю дивну черкаську сторону. Нічого схожого на цю ріку вони не бачили у всій Московській державі, хоч і поблукали там по всіх усюдах. Та й які в них ріки, особливо Під Москвою! Нікчемні, непутящі. Ще туди-сюди Ока-ріка, а все ж не така, як Дніпро. Бачили вони й Вблхов-ріку в Новгороді, і ріку Велику р Пскові: тільки й слави, що Великою називається, а великого в ній нічого немае. Волга — це справді велика ріка: велика і широка, наче те море; недарма про неї пісні складають, морем Хвалинським називають: богатирська ріка, що й казати— велетень. Бачили вони і Єнісей, і Об — великі ріки, гарні, тільки холодні, непривітні... І все ж Дніпро кращий,— вельми гарний! Але й страшний...
Попереду щось реве все грізніше й грізніше... І Тя-гинський поріг проскочили, а попереду знов реве...
— А це що реве там, пане отамане?
— То Дід реве.
— Який це дід?
— Дід. Ненаситець... У! Здоровенна горлянка...
— А що, гірший за всіх?
— Та найгірший... Такий татарюга!
Попереду з'явилися зубчасті скелі, що пасмом про-стяглися від одного берега Дніпра до другого. Вода, стиснута камінними велетнями, виривалась і кипіла, щоб знову ще з більшою швидкістю впасти з висоти в безодню. Стояло таке ревище, що не чути було голосів стерничого й веслярів. Над самим порогом здіймалася водяна пара, і в ній яскріла й мінилася веселка.
По тому, як ішла чайка, відчувалося, що її несе надзвичайно швидка течія. Чайка навіть не здригалася — не встигала. Усі робочі сили її — стерничий отаман, вес лярі й решта козаків,— як клешні, вчепилися в довге, з широкою лопаттю правильне весло. Голосу отамана не чути було, а видно було лише його рот, який щохвилини розкривався під рудими вусами, і очі, що втупилися кудись уперед, в одну цятку... Цятка та — фатальний прохід, страшна паща між камінними зубами: треба було спрямувати чайку в цю пашу, в саму її середину, щоб не черкнутися об гостре бокове каміння...
Сивоусий козак, поглянувши на московських людей, показав на небо, ніби кажучи: "Ну, москалі, моліться,— одна надія на небо..."
Москалі зрозуміли його німу мову і впали на коліна-... Тиха, лагідна, хоч і брудна, Москва-ріка в цю мить здалася їм такою дорогою, що вони ладні були проклинати той нещасливий день і ту годину, в яку покинули береги свого рідного, священного Иордана... Хіба ж для того вони хрестились у святій воді Москвн-ріки, щоб загинути в цій клятій черкаській ріці?.. А у них же там жінки, діти, родичі... Не бачити їм уже рідного краю...
Чайка здригнулась, провалилася кудись. Вони попадали й заплющили очі... їх облило водою... "Ох! Господи! Прийми дух мій з миром..."
Усе загинуло, всьому кінець, вони потонули.
— Вставайте, панове москалі! Молітесь богу! Проїхали Ненаситець!— пролунав раптом над ними знайомий голос.
Вони лякливо розплющили очі: сивоусий козак сидів на залитому водою сидінні й кресав вогонь... Страшна водяна гора біліла, і пінилась, і ревла далеко позаду... А на тому водяному гребені тільки чорніли та пірнали інші чайки, які переправлялись ще через страшний поріг... Тут вони помітили, що на правому березі ріки, біля самої води і на кручі, ліпилося кілька куренів і хаток, а коло води стояли люди і махали шапками. Біля самого берега були прив'язані невеличкі човни-душогубки, а деякі з двома чи трьома гребцями в них хиталися на воді недалеко від берега.
Раптом на задніх чайках почувся крик. Спершу не можна було розібрати, що саме кричали. Та незабаром крик долинув до передньої чайки.
— Задню чайку перевернуло!
— Байдак потЬпає! Рятуйте братця!
— Рятуйте, хто в бога вірує!
Справді, нижче порога серед пінистих валів і бурунів чорнів потопаючий човен. Він то пірнав у воду, то виринав. З води то тут, то там з'являлися козацькі голови,—це потопаючі мужньо боролись із смертю... Перекинуту чайку крутило й несло, мов тріску...
Тієї ж миті від берега відокремились усі невеличкі човники і стрілою помчали навперейми потопаючим. Дехто з потопаючих, сильніші й досвідченіші, пливли їм назустріч. Чайки теж цовернули проти течії і вдарили веслами по спіненій поверхні ріки,— усі поспішали рятувати потопаючих товаришів... Весь Дніпро, здавалось, вкрився чайками і маленькими, надзвичайно верткими човниками-душогубками, або дубами. Потопаючі відчайдушно боролися з водою, яка швидко несла їх униз, їм кидали з чайок вірьовки, простягали весла,— ті приймали цю допомогу і хоробро трималися на воді, інших течією несло просто на чайки й душогубки, і вони чіплялися за краї, за весла. Деяких, вже знесилених у боротьбі з лютою стихією, що ледве трималися на воді, товариші, перехилившись з чайок, хапали за чуб, за сорочку і втягували на борт.
Перекинуту чайку також перехопили й прибуксува-ли до берега. Вся флотилія, закінчивши витягати з води потопаючих, збилася докупи і також пристала до берега. Козаки вискакували з чайок, кричали, сміялися, як діти струшувалися, штовхали один одного, перекидалися через голову, а хто й крутився колесом на руках і на ногах. Потерпілі скидали з себе сорочки й тшани, вішали їх сушитись на дерева та кущі або розстилали на камінні. Той жалівся, що в нього пропала шапка, другий позбувся люльки й кресала, у третього пропали чоботи, а у того — І штанів чортма!..
— Та чи ж усі козаки живі, панове?— опам'ятався московський чоловік, пан дяк.
І справді, перелічити себе козаки й забули: шапки та чоботи лічать, а чи всі у них голови,— про те й байдуже.
— Ану, вражі діти, ставай лавою, я вас перелічу,— скомандував сивоусий козак з передньої чайки, якому, нарешті, вдалося знову запалити свою люльку.
— Лавою, хлопці, ставайте лавою!— крічали самі потерпілі та інші козаки.
— Ставайте всі — і голі, й босі!
Усі стали лавою. Сивоусий козак почав лічити.
— Се голий — раз, се босий — два...
Розлігся регіт і перервав козацького контролера...
— Се куций — раз!—реготали козаки.— Хіба ми воли?
— Та чекайте, вражі діти!—гукав на них отаман і знову починав лічити, вже не згадуючи голих та босих.
На останньому він зупинився й руками розвів:
— Овва! Одного нема... Було тридцять, а стало двадцять дев'ять... А! Сто копанок!
— Братця! Одного козака не вистачає! Пропав козак!— загаласували всі.
— Хто пропав? Кого не вистачає?
— Та я ось тут!— озвався хтось.
— І я, хлопці, тутечки.
— Кого ж нема?
— А кат його знає!.. Лічи, батьку, ізнов, може, і знайдеться козак — не пропав...
— Як се пропав! Козак не голка! Не пропаде... Знову перелічили... Знову одного бракує.
— А! Матері його сто копанок чортів! Нема козака.
— Та кого ж, хлопці?
— Та озовись, сучий сину, хто пропав!
Реготом відповіли козаки на цей поклик: то гукнув козак Хома, він вважався у своєму курені силачем, та був, на лихо, собі, придуркуватий.
— Овва, Хомо! Як же він озветься, коли він пропав, потонув?—зауважили недогадливому Хомі. Хома тільки потилицю почухав... І справді, як йому озватися?
— Е! Та пропав же Харко Лютий,— згадав Хома,—• він ще мою люльку курив.,. Е! Пропала моя люлька.
Усі поглянули кругом себе. Справді, не було Харка. У всіх обличчя одразу посерйознішали. Козаки познімали шапки і почали хреститися..
— Царство йому небесне, вічний спокій!.. А добрий був козак... Хоч би за що путнє пропав — так ні!
А Ненаситець все стогнав та ревів, ніби заявляючи, що йому мало однієї морської жертви...
II
Того ж дня маленька флотилія чайок прибула на Січ.
(Продовження на наступній сторінці)