— Як везір,— розповідав киянин, ідучи поряд з невольниками,— з войськом своїм підступив під город столечний цісарський Відно, де цісар, давши бій і не могучи видолати сили великі турецькі, в городі Відні замкнувся і там город, приказавши своїм гетьманам, уступив у вищі панства задля скупчення войська; а город ціле літо у великім обложенні зоставався, а обложенці ті просили короля польського Яна Собеського о порятування, котрій стояв на границі своїй за Краковом і, бачачи таку велику налогу від бусурманів християнам, як найскорій войська збирав так кварцяні, як і посполите рушення і, затягаючи по усій землі своїй і по Україні,— зараз плату давав. І так барзо великі войська скупив і, бога узявши на поміч, пішов проти войськ турецьких; про що довідавшись, турчин Відно казав моцно доставати, а сам з войськами іншими проти короля польського пішов, легце собі ті войська важачи. Але оного фортуна омилила: бо що учинив був засадку войськ своїх піхоти тисячів чотиридесять, усе те знесено від короля польського, аж і сам везір не видержав з своїми войськами, але з поміччю божою і ті розбиті стали, тому у малій купі мусив утікати, оставивши гармати, намети—усе, що при собі мали. А і ті войська, що города Відня доставали, побиті, ледве що втекли: незліченне число бусурман пропало. Де і сам король, в городі Відні побувавши і скупившися з іншими ксьонженти християнськими, з войськами великими пішли наздогін за везіром, не даючи оному одпочинку... І знову у Дуная у мостів мали потребу і там турків збили, котрі великим гуртом на міст пішли, і під ними мости на Дунаї обломилися, де знову багато погинуло від меча і потонуло; а жовнірове, мости направивши, за турками пішли і по кілька крот турков громили...
— Так їх, так їх, собачих синів!—мимоволі вирвалось у запорожця, який весь час жадібно слухав.
— А прокляту татарву громили?— запитав старий москаль, скоса поглядаючи на провідника-татарина.
— І татарву громили.
— Слава тобі, господи!—перехрестився москаль.
— Так, так, слава господу... Усіх потреб по чотири крот валечних було,— продовжував, зітхнувши, киянин,— і на всіх потребах турки шванковали, і городів багато турецьких попустошили, і куди хотіли войська польські і козацькі ходили і пустошили у кільканадцять миль от Царграда. І в таких потребах пашів много погинуло і живих жовніре побрали....
Запорожець і москаль значуще перезирнулись.
— Може, і нашого Кадика взято,—тихо промовив запорожець.
— А може, і в Крим наші прийдуть,—додав москаль,— зруйнувати б зовсім це кубло прокляте...
Ні, не швидко воно було зруйноване: ще сто років після того стояло, і в цьому кублі ще сто років "не соколи яснії квилили-проквиляли", а "бідні невольники плакали-ридали".
XVII
Ніч. Північніше од Кафи, за кілька верст від міста, на темній синяві неба неясно вирізняються три людських тіні. Тіні рухаються в протилежний від Кафи бік — на північ. Двоє з тіней—великі, високі, чоловічі тіні, третя — щось невелике: чи то підліток хлопчик, чи то жінка. У всіх по довгому ціпку в руці, і у чоловіків третя тінь справді була жіноча — по торбині за плечима.
Тіні рухаються швидко, не зупиняючись і мовчки Позаду них темніло безмежне синє море, і темними, тонкими шпичками пнулися до неба ледь помітні риски мінаретів Кафи і корабельних щогл в кафській гавані.
— Ну от ми, дівонько, і на волі,— сказала нарешті одна тінь, важко передихнувши,— глянь-но, озирнись, перепочинь.
Тіні озирнулись на Кафу.
— Бачиш, дівонько, де була твоя неволя?—запитав той же голос.
— Бачу дідуню,— відказав тихо жіночий голос.
— Отож... Пам'ятаєш, коли нас гнали в неволю і ти, крихітка мала, плакала, побивалась за рідною матінкою, я казав тобі: не плач-бо, дівонько, ми ще будемо на волі... Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, дідуню.
— А давненько-таки було, га? Давно-давно...
— Дев'ять літ, дідуню.
— Так, так, справді, дев'ять літ.
— Тоді мені було дев'ять літ, а тепер вісімнадцять...
— Так, так дівонько, вісімнадцять — справді, саме на порі... А ти чого, Пилипку, мовчиш?—звернулась перша тінь до другої, високої.
— Так, дядечку,— була тиха відповідь.
— Чи волі не радий? Га, Пилипку?
— Де вже не радий!
— Отож-бо... А ти, дівонько, не втомилась?
— Ні, дідуню.
— Отож-бо, у тебе ніжки не наші, маленькі...
— Нічого, дідуню.
— Отож-бо... На нас не зважай, у нас ноги конячі нам що! Наплювати... Та от, зажди трохи, і відпочинем,— аби тільки подалі від міста, від неволі проклятої. А таменьки далі мені дорога знайома: коли я був у по лоні в Кизилбашській землі та в Анадольській, та відсіля кочермами ходили і в Кафу, і в Азов-град, що на Азовському морі, в донськім гирлі, а Азовським морем ходили до Арабат-городка. А цей Арабат-городок відсіля буде доброго ходу доба, просто на північ, а від Арабат-городка виступає суходіл, коса, так би мовити, верстов на сто в море, і по сій от косі, пройшовши крадькома Арабат-городок, ми дійдемо між Гнилим морем і Азовським до Гнилої протоки і через оту протоку ми дійдемо до суходолу. А там уже і Дніпро, і Муравський шлях — рукою подати.
— Так ми не через Перекоп підемо?
Ні! Там би нас, голубчиків, злапали... Ні, дзуськи! Я стріляний горобець: горох не клюватиму через сильце. А ми пройдемо між двома морями, косою отією, а та коса завширшки всього з півверсти, а довжиною до ста верстов, і вся вона очеретом поросла: то лови нас поміж двох морів та в очереті тому... Злови-но вітер вилами... Он воно як, дівонько.
Чим далі йшли нічні подорожні, тим ясніше ставало навкруги,— нічні тіні немов відлітали кудись, а одна половина неба ставала блакитною і блідла. Кафа з її мінаретами сховалась за пагорбами. Було видно лише море, та не одно, а два, навіть три — і позаду, і попереду.
— Он там, дівонько, за нами — Чорне море, там і Кафа проклята.
— А се яке море,— он там, дідуню?
— Се, дівонько, море Азовське на нас дивиться, а он ліворуч — і Гниле.
— А ото яке місто?
— То Арабат-городок буде... А ніченька кінчається, Час нам і на спочинок стати в якій-небудь ярузі. Вдень уже йти не будемо, дзуськи! Вдень — спати... І твої ніженьки, дівонько, відпочинуть трошки, отак-бо... А на Кафу нам тепер та на неволю наплювати, ось як!
І нічні подорожні, сховалися в балці, що поросла густими кущами та колючим терном.
XVIII
Нічні подорожні були—старий москаль, що побував "у всіх неволях", молодий джура Мазепин, Пилип Удовиченко, чи Кам'яненко, і золотокоса дівонька, яку дев'ять років тому було полонено в Кам'янці на очах у Дорошенка й Мазепи. її звали Катрею.
Як вони вибралися із своєї неволі, це знали тільки вони та ще друга полонянка українка, яка давно потурчилась-побусурманилась і, бувши коханою жінкою Облай-Кадик-паші, народила йому вже кількоро чорнооких пашат. Вона охоче допомагала своїм землякам і своїй молоденькій землячці втекти потай з дому паші, до певної міри керуючись почуттям ревнощів: вона знала, що Кадик-паша, взявши собі нову жінку, молоденьку Катрю, залишить її, і спритно випустила свою мимовільну суперницю. Вона дала їм усього на дорогу — і одежі, і взуття, і грошей, і харчів... Щоправда, вона гірко плакала, прощаючись з подругою своєї неволі, та, згадавши про дітей, втерла заплакані очі й замовкла. Мати і в неволі була матір'ю...
Коли вранці в домі Кадик-паші спохватились, що зникла його улюблена невольниця, а також втекли і двоє інших невольників, стара Ак-Яйли схопилася за голову. Кинулися шукати євнуха — як же він не догледів, адже це було йому доручено, він був приставлений до гарему,— і знайшли бідолашне арапченя на балконі,— воно висіло без будь-яких ознак життя: дізнавшись раніше за інших про втечу своєї пані, в яку до того ж було палко закохане, воно повісилося з відчаю і горя.
Увесь перший день перебули втікачі в ярузі, під захистом кущів і ярів. Вони попоїли, відпочили, набалакались про свою неволю, яка була вже за плечима в них. Більше за всіх, як завжди, говорив старий москаль. Згадав і свою Москву, розповідав про московські звичаї, не забув повторити і про свої пригоди в Кизилбашській і Анадольскій землі, у фараонів й у шпанських німців, у францовських людей та у мултян.
Вночі вони рушили далі і, крадькома пробравшись повз невеличку фортецю Арабат, що стояла біля входу на Арабатську косу, опинились на самій косі. Тут вони відчули себе вже у більшій безпеці: з обох боків синіло море, а по берегах ріс непролазний очерет, в якому ніяка погоня їх не могла б розшукати. В очереті водилася всіляка дичина, і коли другого ранку вони зупинилися відпочити, то побачили, що вся коса аж кишить качками, гусьми, бакланами, куликами, чаплями, гайстрами, журавлями і всяким водяним та болотним птаством.
— Тут ми, дітки, і гусятинкою, і качатинкою поласуємо,— сказав старий москаль,
— Я вже сам думав,—додав запорожець. Справді, їм неважко було ціпками забити пари зо дві качок. Вони їх одразу ж обскубли й попатрали, але вогонь боялись розкладати до ночі, щоб дим не накликав на них переслідування кримців. А вночі в хащах очерету вони розвели вогнище і на очеретинах, що правили їм за рожни, приготували собі розкішну вечерю.
(Продовження на наступній сторінці)