Це був страшний вибух — вибух, від якого, здавалося, заколивалась і довго двигтіла земля, дрижав дрімучий бір на горі, де розташувалися московські війська із своїми полководцями — князем Ромодановським, Ка-симовським-царевичем, гетьманом Самойловичем, Мазепою, калмицьким князем Булатом та іншими; тремтіла і, здавалося, кипіла вогненною піною вода в Тясьмині, через який, мов божевільні, тікали турки, шукаючи порятунку, хиталась і злітала в повітря частинами, цілими баштами і відірваними мурами чигиринська фортеця, цитадель; злітали в повітря будинки, і вже звідти, наче з неба, падали спотворені трупи турків, козаків, москалів, розбиті гармати, лафети, порохові ящики — все це, здавалось, падало з неба, з палаючого повітря і розліталося навкруги, падаючи у воду, на московські, українські й турецькі обози; деякі гармати і начинені снаряди, кинуті вибухами у повітря, розривались і стріляли вже там, наче якісь невидимі сили стріляли з неба на землю... Ніч на якийсь час перетворилась на день, на страшний, вогненний, з вогненним і камінним дощем день... Та жменька хоробрих — москалі й козаки,— які зважилися висадити себе в повітря разом з фортецею цитаделлю та гарматами, здавалося, помщалися за себе: падаючи з неба на турецьке військо спотвореними трупами, вони наче хапали втікачів своїми кривавими руками, вражали їх своїми відірваними розтрощеними головами... Де було жахливе видовище!
— Господи, да не яростію твоєю вияви мене, ніже гнівом твоїм накажи мене!—злякано бурмотів Самойлович, блідий і зелений, стоячи поряд з князем Ромодановським і дивлячись на цю страшну картину руйнування та на розбите турецьке військо, що безладно тікало, освітлене загравою чигиринської пожежі.
Мазепа, що стояв коло Ромодановського, стримуючи свого білого як сніг коня, що було сторопів від грому вибухів, з посмішкою глянув на гетьмана.
Се не Дорошенко,— майнуло в його лукавому розумі,— попович— зараз же за молитву... Орар тобі б у руки, а не гетьманську булаву..."
— Княсь! Звели мій калмик айда!—нетерпляче звернувся князь Булат до Ромодановського, блискаючи своїми вузенькими, наче осокою прорізаними, очицями.— Вели турка рубав, колов, топив — айда!
Ромодановський здригнувся... Він сам відчував, що тепер саме час сказати це "айда", щоб одразу покінчити з турецьким військом і з цим шмаркачем Юраськом, якому б тільки гусей пасти; але він мовчав, боячись зустрітися з очима князя Булата і Мазепи... Адже в нього там, у Юраська, заложником його улюблений синок... А турки ще минулого тижня присилали до нього сказати, що коли він, князь Ромодановський, поведе своє військо на турків, то вони зараз же, замість сина, пришлють йому його шкіру, набиту сіном... Страшно... Може, й тепер, в цю страшну хвилину, з його, з живого, здирають шкіру... "О-о!" — мимоволі застогнав він.
— Звели айда — колов, ходив, рубав,— айда, кнасі— причепився Булат.
— Рано... почекаємо.... іще не час,— вимовлявся Ромодановський.
— Справді рано, ваша милость,— підлещувався Мазепа, ховаючи свої лукаві очі, бо і Мазепа здогадувався, чого Ромодановський зволікає.
Чигирин тим часом догорав. Окремі спалахи припинилися,— нічому було вже спалахувати, і злощасне місто тільки подекуди тліло й диміло.
— Се бисть град — і се не б'є,— зажурено хитав головою Самойлович.
— Що каже ясновельможний гетьман?—шанобливо поцікавився Мазепа.
— Пропав Чигирин, пропала слава старого Хмеля!— так само зажурено відповів гетьман.— Не в батька син удався.
— Не в батька, а по батькові,— двозначно зауважив Мазепа.
Частина дяківської одежі.
— Як не в батька, а по батькові?— здивувався гетьман.
— Юрась волю Богдана творить...
— Що ти, Іване Степановичу!
— Справді... його се воля, батькова — старого Хмеля...
Самойлович здивовано глянув на нього, видно, нічого не розуміючи. Мазепа вдарив себе в груди.
— Ось тут воля покійного,— таємничо мовив він.
— Як? Що ти?
— Я дістав таємні пакти покійного Богдана з султаном на підданство.
У Самойловича ніби майнула нова думка. Він рвучко повернувся в сідлі і показав рукою кудись далеко, на північ.
— То й він ішов по його слідах?— сказав він загадково.
— Хто, ясновельможний гетьмане?
— Дорошенко...
— По його ж... адже ж інші сліди ведуть прямо туди...
Мазепа не закінчив, але Самойлович сам здогадався, куди ведуть ці інші сліди...
X
Світало. Чигирин де-не-де димів, являючи собою чор-ио-сіру купу руїн і попелу. З-за Тясьмину ще долинав відгомін затихаючої боротьби. Турецьке й татарське аллалакання віддалялося. Загони, які переслідували втікачів, поверталися з-за Тясьміну до своїх головних сил. Козаки і московські рейтари гнали полонених невеликими гуртами. Везли частину захопленого турецького обозу з гарматами й наметами. За ними йшло стадо верблюдів, на яких, очевидно" урочисто сиділи турки і татари.
— А се що таке?—здивовано спитав Ромодановський, який ще не спішився і з острахом придивлявся до верблюдів і турецьких наметів.— Кого вони ведуть?
— Се верблюди, боярине,— відповів Мазепа, що від'їхав від Самойловича, душу якого він уже встиг збентежити своїм лукавим натяком на Сиберію.
— А що на верблюдах? Турки?—дивувався і чогось побоювався князь.
Мазепа стиснув острогами коня і помчав з гори до козаків з верблюдами. Він швидко повернувся і з посмішкою під'їхав до Ромодановського.
— Що скажеш, Іване Степановичу?—тривожно запитав воєвода.
— Та наші козаки, боярине, захопили кількасот гетьманів на верблюдах,— із своєю підступною посмішкою відповів Мазепа.
— Яких гетьманів?
— Юраськів Хмельницьких...
— Як? І його взято?— ще більш стривожився боярин.
— Не самого Юраська, а його товариство... Може, волієш сам подивитись?..
Ромодановськйй, царевич Касимовський, Самойлович, Мазепа і князь Булат з'їхали з горба, на якому вони, очолюючи свої війська, спостерігали за ходом битви і діями загонів, надісланих на захист Чигирина та на його загибель.
Рейтари стягали з верблюдів щось подібне до людських постатей у турецькому вбранні і, сміючись, кидали їх у повітря, на землю або в Тясьмин.
— Пропадай, ти, гаспиде, ач, ідоли, чого понадягали
— Не кидай у воду, братця! Жінкам повеземо — на городи ставити...
— Ай справді горобців лякати! Ох, вони дияволи! Хіба ж ми горобці!
— Ворони, братця! Ох, і сміху ж!
Побачивши начальство, рейтари перестали сміятись і лаятися.
— Що се, братці?—запитав Ромодановськйй, під'їжджаючи до однієї постаті.
— Опудала городні, боярине,— се він повдягав опудала і посадив на верблюдів, щоб нас лякати.
Ромодановськйй не міг не розсміятись: на верблюдах справді сиділи одягнені солом'яні опудала...
— Се турчин так пустив ману заради показу чисельності свого війська, аби ми всує порох і кулі на порожні намети й опудала вистріляли,— пояснив Самойлович.
Ромодановськйй тільки руками розвів.
До Самойловича підскакав увесь припорошений пилом і закіптюжений чернігівський полковник Дунін-Бурковський. Один вус його був обсмалений, верх на шапці прогорів, у коня грива обсмалена...
— Що, Василю, мій любий?— співчутливо запитав гетьман.
— Пропав Чигирин!—захекавшись, відповів полковник.
— Бачу, брате...
— Лише не пропала козацька слава і твоя, пане полковнику!—-люб'язно уклонився Мазепа.
— Ех!—у відчаї махнув рукою Бурковський.— Звели, пане гетьмане, наздогнати проклятих... Багато полону — і козаків, і московських людей — зайняли...
— А із сердюків?— запитав Мазепа.
— Покотом полягли...
— Як! Усі?
— Не лічив... лише твого вірного джуру бачив на аркані.
— Пилипа! Кам'яненка! Вбили!
— Не знаю... бачив лише, як татарин на аркані поволік його,..
Ромодановський наказав сурмити загальний відступ... Мазепа похмуро глянув на Чигирин: йому одразу пригадався Кам'янець, золотокоса дівчинка, що пручалась у руках татарина, і цей його вірний джура Пилипко на аркані...
XI
Ми знов у Криму — в цьому казковому краї, де ростуть кипариси і тополі, може, найстрункіші в світі, де небо, і сонце, і зелень, і гірські струмки, і море, і гори, і долини такі чудові, що, здавалося б, там, як у раю,— невичерпне життя, невмируще щастя, нестаріюча молодість прихилились навіки, і люди не знають страждань...
Здавалося б... а тим часом у пору, що ми описуємо, це була юдоль людських страждань, хоч як намагалась сама природа дати нам людині розкіш і щастя...
Чимось несказанно жахливим поставав в уяві тоді Крим для руської людини, і особливо для українця. Крим був краєм людської неволі, неволі бусурманської...
(Продовження на наступній сторінці)