І князь, і його воєвода знали: сюди, в Подунав'я, давно пішли тиверські будівничі — землероби, каменярі, дереводіли. Та й чули, правлячись пониззям, як голосно вистукують ті, що дроблять та тешуть камінь, рубають дерево. Дереводілів, ясна річ, найбільше тут. Бо й дерева треба найбільше. Може, тільки вежі й змурують із каменю. На вали, забудови піде земля та дерево. А градниць із сяких-таких колод не поставиш. Тож і гримлять-вистукують будівничі по всіх околіях, рубають що є ліпшого та найліпшого.
— Старійшини, як ніколи, повірили тобі, княже, а від старійшин перейнялася вірою і вся земля. Бачив, як густо йшли тиверці на Дунай?
— Бо відають, чим заплатили за безпечність. На власнім хребті спізнали, що таке чужинське вторгнення.
— О ні, старанність та має й іншу підвалину. Гадаю, не було б такої щирості та одностайності, коли б ти кликав їх спершу на спорудження веж, а потім — на відбудову спалених весей. Турботу про люд тиверський угледіли в тім твоїм повелінні, тому й пішли усі в пониззя.
Вепрова похвала була приємна князеві. Через те говіркішим видавався і на Дунай дивився веселіше, ніж можна було сподіватися від нього.
— Гарне пристанище матимеш, воєводо, коли сядеш із родом і людом своїм у гирлі такої ріки, — показав на безбрежне дунайське плесо. — Чи не закортить стати тоді осібним князем, га?
Питався, жартуючи, а Вепр не зумів чомусь бути мужем, що сприймає почуте як жарт.
— Осібним?
— Ну, коли не осібним, то морським.
— Морським — може, — надумавсь-таки і усміхнувся, — а осібним — ні. Тут усією слов'янською землею не можемо упоратися з неспокійними сусідами. Таке ж князівство, як моя придунайська волость, проковтнуть і не оближуться.
Волот загадався й примовк.
— Я через те кажу так, — обізвався перегодом, — що мені самому Тіра почала видаватися ліпшою і знадливішою за Черн.
— Ов! А то ж чому?
— Бо гарне і багато чим спокусливе місце. Одне, город той, коли звести його, стоятиме на узвишші, а друге, над глибокою водою. І не на морі, і над глибокою водою, чуєш? Таке морське пристанище може вирости в тім місці і така твердь для слов’янської землі, що й ну. Та ще коли й ти станеш їй підпорою при самім Дунаї, та коли лодій матимемо стільки, що на весь Понт Евксінський гримітимуть славою. Уявляєш, що буде тоді? Е-е, воєводо, з тої затії в Тірі може вирости наша сподівана міць. Гадаєш, поляни так собі вчепилися за те місце на нашій землі й пішли на єдність із тиверцями? Мають пильне око і далеко бачать тим оком. Я після бесіди з ними покою не маю ночами. Сплю і бачу великий білокам'яний город над лиманом, морське пристанище при городі, сотні своїх і чужих лодій у тому пристанищі. В мислях дав уже йому й наймення — Білгород.
— А чому тільки в мислях? Друге літо сидять там твої та полянські будівничі, гадаю, щось зробили.
— Пристанище, вважай, є вже. Коли не зашкодять ромеї чи якесь інше безліття, матимемо й здатну боронити себе морську твердь.
Скільки правилися понад Дунаєм купно, стільки й мови було про те. А розлучився з Вепром у новій його волості й прибув до Тіри, мусив забути про свої далекосяжні наміри: там на нього чекали вже посланці з вістями від Борича.
Не хотів вірити тому, що почув, однак не вірити теж не міг. Чи Борич слав би людей аж із Маркіанополя, коли б не був певен: ромеї таки готуються до походу?
"Оце таке твоє сольство, імператоре? — питався в того, від кого мав неабиякі обіцянки. — Оце така щирість і така правда? "
Перше, що зробив, — розіслав гінців. Звідомляв про загрозу нового вторгнення князя Добрита у Волині, звідомляв і полян та уличів. Вепрові ж повелів змінити сокири на мечі й зібрати під свою руку весь тамтешній люд. Сам теж не забарився згромадити із будівничих дружину й повернувся до Черна. Настав час не покладатися на тверезий розум ромейського імператора. Тільки б не спізнитися зібрати до спаду води в Дунаї дужу силу. Все інше вирішать меч і розум, розум і меч.
Висока дунайська вода спадала повільно і довго, так довго, що зібрані під рукою Волота дулібські, полянські вої, як і вої сусідів уличів, почали ремствувати: чи не даремна ця ратна виправа, чи не пустив хтось навмисну чутку, аби нашкодити слов'янам? В полях зріє хліб, по лісах повнятьсямедом борті, а господарі кинули усе те напризволяще, тирлуються в Придунав'ї. І ромеїв не провчать, і втрати матимуть такі, що їх нічим уже не відшкодуєш.
— Що робитимемо, княже? — прийшли і сказали нарешті самому привідці.
Думав, дошукувався і таки знайшов її, одповідь.
— А що роблять в такому разі ? Не йдуть ромеї, то нам тра йти до ромеїв. Одбирайте спритних звідуиів, пошлемо їх на супрот-берег Дунаю за звідами. Най понишпорять та побачать, що роблять ромеї, збираються чи не збираються вони йти в нашу землю.
На те охоче пристали і звідунів одібрали рівно стільки десятків на чолі з десятськими, скільки було на ромейськім березі фортець. Розтлумачили, де і як мають переправитися, що вивідати, переправившись, та й стали ждати.. Так чи інак, а звіди мають покласти край марному сидінню.
Вони й поклали, та не так, як мислив собі князь і ті, що були з князем. Звідуни повернулися й сказали: ромеїв справді до гибелі в фортецях, одначе не видно, щоб вони готувалися до вторгнення. Возять камінь і мурують стіни.
— Зводять нові фортеці?
— Ба ні, нарощують заборола в старих, мурують нові споруди на подвір'ях фортець.
То була заковика і неабияка. Невже Борич натрапив на ложний слід і обманувся? А коли ні? Коли ждуть-таки спаду води й зміцнюють тим часом фортеці? Можуть і так собі мислити: "Чого йти до слов'ян, коли не зібраний ще урожай на нивах, не насотано меду з бортей? Хай покладуть усе в хижі та будуть готові зустріти гостей не лише з простягнутими для вериг руками, а й із хлібом-сіллю".
Коли це правда, не втримати йому коло себе ані полян та уличів, ані дулібів. Щасливі мислі — нечасті гості, ця ж прийшла й осінила якось неждано й негадано: а чом і йому не робити те, що роблять ромеї, — знов повернути усіх до заступа і сокири?
З тією думкою вийшов перед тисяцьких і постарався втлумачити їм: легковажити не час; а щоб зібраний у пониззі люд не нудьгував без діла і менше думав про свої вогнища, посилає його на припинене через чутку про вторгнення спорудження веж. З князем Добритом є така домовленість: рано чи пізно все одно треба буде приходити сюди і споруджувати.
Не був би він князь, привідця воїв і дружини, а до того ж муж думаючий, коли б на тому й заспокоївся. Кажуть, у ромеїв не спостерігається помислів про ратну виправу за Дунай? Хай кажуть, а він знову пошле своїх звідунів на супротивний бік — хай стежать за ромеями, хай знають, які в них помисли сьогодні, які завтра.
За цим разом вибір його випав на найближчі задунайські тверді Ульмітон та Турріс і був, здається, вдалим: саме в Ульмітон прибували та й прибували вої з ромейських провінцій.
— Це і є вона, розгадка Хільбудієвого замислу, — радів чомусь Волот. — В Ульмітоні накопичуються сили, що вторгатимуться.
Стежити за ромеями, що таборилися по фортецях, доручив одному з найкмітливіших своїх сотників.
— Не спускай ока з них, — повелів йому, — найпаче з тих, що в Ульмітоні.
Звідів не було седмиць чотири, зрештою прискакав гінець і сказав: сидять ромеї; ходять удень на муштри, увечері п'ють вино, а з фортеці не йдуть.
— А що сотник? Які його наміри?
— Вивідувати і ждати.
— Розумно. Пождемо й ми, коли так.
Ждали седмицю, за нею другу, за другою й третю. А одразу по третій прискакало кілька гінців із речницею від сотника: ромеї згуртували маніпули в когорти й пішли на Турріс.
— До броні, слов'яни! — звелів князь.
Знали тепер кожен Хільбудіїв крок, як знали й те, скільки іде з ним когорт, де зупиняються на ніч і куди зникають по ночі.
Тисячі стояли поодаль від Дунаю і не виказували своєї присутності.. Таке повеління князя Волота: дати ромеям можливість переправитися на цей бік, а вже як переправляться й підуть на своє чорне діло, тиверці й дуліби стануть їм на путі — так, щоб охопити Хільбудієві когорти півколом. А оскільки по один бік у ромеїв буде глибоке й широке, мов море, озеро, по другий — не менш глибокий і бистроплинний Прут, а за Прутом — вої із стрілами, то ромеям нічого іншого не лишатиметься, як прийняти бій.
Перше, що трапилося Хільбудію на путі в Тиверську землю, була почата й незавершена будова.
— Бачили? — показав тим, хто був поруч. — Ще трішки замешкалися б — і анти спорудили б на нашій путі другі Довгі стіни.
— А так. Гляньте, скільки землі, колод навезено, ба каміння навіть. Для стін, може, й замало, а для фортеці чом же.
— Земляної чи дерев'яної?
— Глинобитної.
Сміх, жарти та дотепи, а все ж серед безжурних жартівників знайшлися й тверезіші.
— Зверни увагу, стратегу: робота провадилася щойно. Дуже можливо, що анти десь поруч.
Хільбудій знову відбувся жартом, а все ж не полишив застережень центуріона поза увагою. Спинився, приглянувся до зритої копитами путі й повелів вислати поперед когорт, по праву і по ліву руч від них кінних звідунів.
(Продовження на наступній сторінці)