Хто знає, чи поїхав би він і третього дня до Черна, коли б не прискакав звідтам гінець та не сказав: на князя чекають нарочиті мужі.
— Ромейські?
— Ні, полянські.
— І чого хочуть?
— Вепр не повідав, чого хочуть. Казав, най їде князь, без князя він не може мати з ними бесіду.
Перше, до чого вдався у Черні, вислухав Вепра, а вже потім звелів челяді приготувати яства і накрити в гостинній залі столи. Бо кликав на розмову не лише нарочитих мужів із города Києвого, а й кращих людей Черна — тих, що ходять із товарами в чужі землі, і тих, що знаються на будівництві лодій та пристанищ.
Від Вепра знав уже: очолює тих, що прибули з полян, ратний муж Гудима, той самий воєвода Гудима, що стояв на чолі полян у тім, здійсненім за батька Яроша, поході на ромеїв. Хто серед решти нарочитих мужів, не відає, а проте, коли зважити, чого прибули, не важко догадатися: є серед них і будівничі, і кормчі, і ті, що хочуть обувати в заморських землях з товарами.
Зустрічалися не так, як у ромеїв. Були і братні обійми, і чоломкання (серед полян, як і серед тиверців, немало таких, що зналися вже), а найбільше невимушених бесід, принаймі до тих пір, поки не сіли за столи та не почали ту розмову, заради якої зустрілися.
— Князь землі Полянської Острозор, — велемовно почав Гудима, узявши до рук братницю, — шле тобі, князю, і всім мужам землі Тиверської свій низький уклін і найщиріші зичення добра та здоров'я.
— Спаси біг, — подякував Волот. — Як ся має князь Києва і всіх полян? Чи живий, здоровий? Чи міцно стоїть на східних обводах землі Троянової?
— Дякувати богам, міцніше, ніж колись. І на силі та здоров'ї почувається нівроку. Будує отній Київ, будує й інші городи з боку степу.
— А що степовики? Чи правда, що йдуть уже і за Дніпро, в полянські землі?
— Іти не йдуть, принаймні ордами, а тирлуються недалеко. Коли б не було її, загрози вторгнення, чи князь будував би їх, твердині по Дніпру?
Тиверці схвально кивали головами.
— Ви звідтам, з боку степу, бороніть землі слов'ян, ми звідси, з боку Дунаю, боронитимемо.
Пили за те й виголошували здравиці, пригощалися яствами й знову виголошували. Поляни знали вже, яка біда постигла тиверців у Придунав'ї, й не поминули поцікавитись подробицями: що, власне, сталося і чому сталося?
— А чому, — не ховався Волот перед своїми гостями і соузниками, — ромейським воєводам захотілося набити киси солідами, ось і подалися в наші землі за дармовщиною. Ціна на рабів на їхніх торгах не падає, беруть по двадцять солід за голову. А коли тих голів тисячі та й тисячі, то чом не спокуситися?
— Забули, виходить, що слов'яни можуть побувати і в їхніх землях.
— Саме так: забули.
— А тим, хто забуває, — втрутився хтось із тиверських мужів, — слід нагадувати, що то татьба, що за татьбу рано чи пізно доведеться розплачуватися.
— Ано, — підтримали його і не тільки тиверці, поляни теж. — За татьбу рано чи пізно доведеться розплачуватися!
Пили не ситу, що водилася в усіх слов'янських землях, пили янтарне вино з родзинок, а вино помітніше підігрівало кров, будило буйні поривання як у тих, що зазнали ромейської кривди, так і в тих, що співчували покривдженим. Гудима бачив те й не забарився підвестися, аби попросити тим уваги і тиші.
— Буду щирим із вами, братіє, — звертався до тиверців. Пливучи Дніпром до моря, а морем — до Черна, поляни передусім це хотіли сказати Тивері і її мужам: ви не будете самотні, коли доведеться вийти на прю із супостатами, що там, за Дунаєм; поляни були і будуть з вами. Так сказав князь Острозор, так і я кажу.
Тиверці дружно підвелися й простягли до гостей виповнені вином братниці.
— Слава князю Острозору і люду полянському! Так діють лише браття. І люд тиверський не забуде цього.
Пригадували колишнє й хвалилися колишнім або заприсягалися у вірності й возносили хвалу братньому єднанню. Бо вони таки браття, бо того вимагає діло землі, честь люду слов'янського і потреба люду.
Вловивши у веселому гаморі застілля слова про потреби люду, Гудима знову звівся над усіма й заговорив, долаючи гамір.
— На часі буде сказати, братіє, що саме потреби люду слов'янського й звеліли нам, мужам землі Полянської, сідати в лодію і добиратися до вас через несамовиті пороги на Дніпрі, затим — бурхливим морем. Бо певні: далі не можемо сидіти в своїй землі і мати лиш те, що маємо. На хліб і мед, на віск і спокусливу для заморських гостей пушнину хотіли б брати дещо і в сусідів: залізо, паволоку, кузнь і вироби майстрів заморських. А ще є потреба бути в сусідів і вчитися зводити кам'яні споруди, городи та вежі з каменю, аби були міцні і неподатливі, не боялися ані вогню, ані заліза, аби стали твердинями землі нашої і там, по Дніпру, і тут, на Дунаї. Чи так мислимо, братіє?
— Так, так! Черн дещо знає вже, а проте і більше знати не завадить. Ромеї он які храми мурують.
— Чули ми: маєте намір будувати сторожові вежі по Дунаю?
— Мусимо, коли не хочемо спустошення.
— Правда ваша: аби не терпіти спустошення, слід стати на Дунаї твердою ногою, — спорудити там такі ж тверді, які спорудили супроти вас ромеї. Та чи не час, братове тиверці, мати вже нам коли не на Дунаї, то поблизу Дунаю морські пристанища, а в тих пристанищах — лодії, такі, що по Дністру ходили б, і такі, що на них за море не страшно було б пливти? Саме з такого пристанища і на таких лодіях ми, слов'яни, й проклали б своїм товарам путь у заморські краї та й із замор'я возили б дещицю. А ще на тих лодіях могли б ходити на січу з супостатами своїми і не тільки тут, на Дунаї, а й у сам Константинополь, не лише тоді, як ромеї йдуть на нас, а й у тім разі, коли є потреба упередити ромеїв.
Тиверці принишкли, по їх видовжених лицях видно було: не зовсім розуміють полянського нарочитого мужа або ж не вірять, що все, сказане ним, можливе..
— Скажу більше, — бачив те нерозуміння Гудима. — Ми тому й пішли Дніпром через пороги, що хотіли знати: зможемо ходити тією путтю до моря чи не зможемо.
— І що сказало плавання?
— Зможемо, а проте путь та многотрудна і небезпечна. З товарами лодії не пройдуть через пороги, розбиватимуться і неминуче. А крім того, асійські таті промишляють там. Коли побачать нас із товарами, не дадуть доправити до моря. Отож ми винесли з тої нашої мандрівки іншу мисль: плавання в полуденні краї слід починати звідси, з Тиверської землі, якщо буде на те воля тиверці в.
Волот більше, ніж інші, був зацікавлений речницею полянина Гудими, через те не спускав із нього пильного ока.
— Воєвода хоче сказати: товари треба буде правити возами до Черна, а звідси лодіями — за море?
— Можна, княже, й так, а ще ліпше буде, коли оберемо для морського пристанища стару грецьку Тіру.
І знов загомоніло застілля: а так, Тіра — зручне місце для морського пристанища. Там — лиман, а лиман — те, що й море. Звідти можна буде ходити не лишень у Мізію та Фракію, а й до самого Константинополя.
— Там має бути город? — цікавиться Волот.
— Поки що досить острога.
— Відтак і вої?
— І вої, княже. Такі числом, при такій броні, за такими мурами, щоб могли захистити наші лодії і наші товари, а ще були б надійною сторожею в усьому Придунав'ї.
— Муж із полян правду каже, — вихопився хтось із підпилих тиверців. — Давай, княже, згоду! Матимемо пристанище — матимемо й лодії, а матимемо лодії — дістанемо ромейських татей у фортецях і поза фортецями. Ано! Тоді нам не лише Хільбудій, сам імператор із палатійськими воями не страшний буде.
Князь Волот виповнив вином братниці гостей, затим — свою.
— Усі так мислять? — підвівся за столом.
— Усі! Давай, княже, згоду!
— Згода буде, та є ще питання до нарочитих мужів із полян: чиє то буде пристанище?
Гудима осміхнувся, а проте не зволікав із своєю речницею на те.
— Чия земля, тому належатиме й пристанище. Поляни, як і уличі, дуліби, сподіваюсь, задовольняться тим, що матимуть у Тірі свій куток, свої сховища для товарів і свої лодії. А ще — дозвіл на перевіз, на право безборонно правитися з товарами по Тиверській землі.
X//
Що ближче підходила Миловида до Випалу і своїх кревних у Випалі, то менше було певності в ході.
"Боги, будьте добрі, — благала подумки. — Збережіть їх і помилуйте, зробіть так, аби те, що казав князь, не стало правдою. Най то буде всього лиш вигадка мужа, котрому будь-що хотілося зламати й лишити при собі дівку. Най буде ліпше так, аніж інак. Чуєте, боги! Зголошуюсь не застати ані старої, ані нової оселі, в котрій так бажалося жити і тішитись знадами світу, та не зголошуюсь, не хочу, аби сталося щось гірше. Зробіть так, боги ясні, аби застала там, у Випалі, і маму, і тата, і братика з сестричкою, бабуню з дідусем. Не робіть мене сиротою, ласкаві боги, не губіть до краю".
(Продовження на наступній сторінці)