— Атож. Присяйбіг, тітуню. Ми ж не самі, з молодцями нашої вулиці. І Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне віншування княжича буде.
— Зась! Вам дозволено, то йдіть собі, Миловидка не піде.
— Мамцю, — мало не плаче дівчина. — Згляньтесь та пожалійте, зозулько моя. То ж так цікаво, то ж раз на віку.
— І не проси, і не благай, — стоїть на своєму мати. — Ось-ось вітець повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кінець, це до Черна.
— То ми заждемо Миловидчиного вітця, — стали на захист своєї ровесниці молодці. — Заждемо й ублагаємо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гурті піде. Чи на нас покластися не можна, тітуню Купаво? Це ж не кудись — на свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святі ганьбили когось.
Мати Купава гнівається, і так, і сяк відмагається. Та що вона вдіє, коли напосілися всі: і сусідські дівки та молодці, і власна дитина? Єдине, на чому стала і стала твердо, — ждатиме мужа Ярослава. Як він скаже, так і буде. Ано. Він батько родини, його слово над усе в родині.
II
Від княжого терема до соборного наместя в дитинці мало не третина поприща, а величальників і просто цікавих до урочистих подій у родині князя Волота не бракує. По один бік вистеленої витворами ткаль стезі стоять юрми люду градського і по другий теж. Та чи не найбільше їх, людей, як і охоронців ладу на пострижинах, на самім намісті, ближче до місця торжества.
Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято, принишкли всі, і гості, і горожани, зирять у той бік, звідки має вийти отроча. Двері у терем розчинені настіж, величальниці біля порога вже, а то певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. І передчуття не обманули тиверців. Першими вийшли на люди князь Волот і княгиня Малка, за ними йшов княжич Богданко у парі з своєю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем і Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданкові, княжни Злата та Миланка. Усі такі гожі і такі святкові, що незвичному до розкоші поселянинові, тим паче з околій, нічого не лишалося, як сказати про себе "йой" і затамувати подих. Князь і княжич були зодягнені в світло-сині, щедро вишиті на полах і по подолу каботи, озуті в червлені чадиги, княгиня, як і наречена Богданкова, — в білі, з заморської тканини туніки, поверх тунік — барвисті, кольору розпуклої троянди корзна. Княжни Злата та Миланка, значно молодші за Богданка і дрібніші одна одної, мали таке ж розкішне, проте іншого кольору вбрання. Голову кожної з жінок покривала дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь і княжич простували під сонцем простоволосі. Воно й не диво: князь-вітець мав здійснити посвячення, син-княжич — стати перед присутнім на посвяченні людом таким, як знали його усі дванадцять літ — з непокритими й незайманими до сьогодні кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такі шовково м'які, та буйні, та золотаві цієї погожої днини, що шкода й торкатися їх.
Як вийшли з терема, так і рушили на намістя — пара за парою. Ніби засвідчували тим свою кревну єдність.
Величальииці не забарилися привітати княжу родину і найперше — княгиню, яко матір, піснею.
Слава тобі, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам — надію злату. Нам надію злату, потішницю світа, Будь здорова, жоно, премногії літа.
Вони приєдналися до княжої родини й пішли слідом за родиною на намістя — туди, де чекали на княжича тиверці, а між тиверцями — обрядовий стіл, вінки-величання, засідланий кінь. При коні був уже й дядько, середній на зріст, та міцний у раменах муж, при броні і обладунку ратному. Довкола столу просторо і вільно. Навіть тоді, як спинилася там і зайняла своє місце княжа родина, вилаштувалися величальниці, не відчувалося ані незручності, ані тісняви.
Князь обертається тим часом до княгині і каже їй, вклоняючись.
— Позволь, мати, дитя від тебе взяти.
Усі ждуть, яким буде повеління княгині Малки, а вона хилить до землі голову і мовчить.
— Твоя воля, княже, — мовить зрештою й непомітно зітхає. — Дозволяю й речу: в добру путь, в щасливу годину, синку.
По тих словах підійшли до Богданка два отроки, взяли його під руки й легко, геть не натужуючись, посадили на стіл.
І знов заспівали величальниці, тільки тепер уже не голосно, як перше, стримано і утаємничено сумно:
Чи знала ти, мати, Що життя давати — Серце паювати:
На буйнії вітри, На зимнії стужі, На власні зароки, На людські уроки;
На те, що є нині,
Що буде потому, На всі доріженьки, Що ляжуть дитині Від отчого дому.
Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам своїм. Та князь не зважав на них. Узяв до рук ножиці, примірявся й утяв кілька локонів. Потім ще і ще. Був такий твердий та непохитний у намірах, ніби не відав, що постригає власного, до того ж одного-единого сина, ніби байдуже йому, що той син піде від сьогодні на чужі руки, не знатиме, що таке мамині пестощі, надія на кревних і захист від кревних. Ано, так, певно, й було: князь радів, що забирає вже від матері сина, посилає його в достойну науку — гострити розум і серце на святеє діло, бути мужем ратним і думаючим, а відтак опорою землі і люду. Тому й твердий, тому й не зважає на материні сльози. Коли б князі зважали на них, хто беріг би землю і люд тиверський від чужкраю-супостата? Присяйбіг, у чужинському ярмі ходили б.
Розуміє те княгиня Малка чи мусить розуміти: утерла врешті-решт останні сльози й наблизилася до Богданкової нареченої.
— Як тільки князь завершить пострижини, підійдеш, дитино, візьмеш вінок отой і увінчаєш ним княжича. Знаєш, що слід казати вінчаючи?
— Ано.
— То й добре. Щит і меч піднесе йому інша — дівчина з люду.
— А де та дівчина?
— А й справді, де? — обертається княгиня до челядників.
— Пішли по неї, зараз має бути, достойна.
Челядникам давно сказано: відшукати серед присутнього на пострижинах люду ліпшу з ліпших дівицю і втлумачити їй: має передати княжичу броню і тим благословити іменем люду тиверського на ратні подвиги. Та то тільки сказати легко: відшукати ліпшу з ліпших. А де знайдеш таку? З ніг збилися, а її нема та й нема. Ті ховаються, вивідавшись, кого шукають княжі биричі, ті жартують і випихають наперед нічим не примітних дівиць, а то й таких, що їм відьом та упирів тільки й здоровити. Дівки упираються, ясна річ, а то й кричать пробі, і челядники, розгледівшись, змушені махати на них рукою.
А проте знайшлися й такі, що вказали на найліпшу. То була Миловидка з Випалу.
Дівчина не повірила спершу, що вказують на неї, а пересвідчившись, таки її мають на оці, поспішила сховатися за молодців свого городища.
— Не лякайся, красна дівице, — заспокоювали її княжі биричі. — Ти під охороною володаря землі Тиверської, тобі ніхто не вчинить кривди. Вручиш княжичу іменем люду нашого броню на пострижинах та й підеш собі.
Молодці з Випалу змушені були стати на захист дівчини.
— Вітець її не велів їй відлучатися від нас, та й ми обіцялися не спускати ока з Миловиди, бути в одвіті за Миловиду.
— Ото яке лихо. То ходіть і ви. Постоїте неподалік, пождете, доки вчинить волю князя і люду, та й заберете собі. Бо ліпшої за неї в усьому Черні не знайдемо.
Миловида холонула серцем і опиралася як могла. Та її не слухали. Взяли під руки й повели туди, де здійснювались пострижини.
Молодці випальські, а з ними й дівки таки не зреклися подруги, йшли поруч і запевняли її: "Будь певна, нікому не віддамо; треба буде — торговий люд покличемо". Та чи могли заспокоїти дівчину їхні запевнення? І страхалась, і ніяковіла, да так, що люди самі по собі, без чиєїсь спонуки оберталися в її бік і ясніли видом: леле, яка добролика дівчина! Та гляньте ж бо, людове, яка дівчина іде поздоровляти княжича!
Запримітила те дівча й княгиня.
— Привітай, вродливице, — підійшла й торкнулася Миловидиної руки, — привітай, кажу, княжича з отрочим віком, броню вручи йому іменем люду тиверського. Най буде слово-побажання твоє красним та щедрим на добро, як і сама є.
Зорина Вепрова стояла вже біля вінка й ждала на неї, дівчину з люду, ба навіть підказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дійшло до привітання, затнулася нараз і втратила дар речі. Миловида тепер тільки завважила, яка вона дитина ще, і взяла на себе сміливість допомогти дівчині.
— Най завше будуть із тобою, княжичу, мамині ласки, — випалила одним духом, — і вітцева мудрість та мужність також. Аби був ласкавий із людом своїм, як мама була з тобою, і мужній та мудрий із тими, що посягатимуть на нашу вольність і на наші статки, як є вітець твій.
Пождала, доки Зорина увінчає княжича вінком, і вже тоді наблизилася до нього, уперезала мечем, передала щит і шолом. Не бачила, як поставилися до її казань князь із княгинею, люд довкружній. Чула тільки: дружно й голосисто нагадали про себе величальниці.
Ріс у лісі дубочок, біг з-під нього струмочок, Мов брат брату раділи, допізна гомоніли:
"Ти рости-виростай, мій дубочку", "Ти біжи-хлюпочи, мій струмочку. Доки жебінь під коренем чую, Доти весело в світі літую". "Не боюся і я, брате, згину, Доки ти стережеш мого плину".
Пісня та, немудрі в простоті своїй слова стосувалися вже не лише княжича, а й дядька, того мужа при мечі, що підвів опісля коня й допоміг Богданкові сісти в сідло, засвідчивши тим: віднині не мати і не вітець — він буде отрочаті навчителем і поконів роду, і ратного діла, і житейської мудрості.
(Продовження на наступній сторінці)