Хотін було іті, та нагледів сина й зпоііу спипинся.
— Княже Богдагну,— — покликав. — Данію хочу бачити тебе.
— Я до ваших послуг, отче.
— Ходім, маю щось сказатп. Я надовго" відлучаюся з Чорна. Гидаг про те?
— Ні. Куди і пощо?
— Мушу супроводжувати тіло князя Добрита до Волина й на тризні побути. Помер він, піклуючись про благо землі нашої, покон і честь велять віддати йому достойну шану.
— Усе то так...
— Я теж кажу: то повинність із повинностей. Відкладати її це можна апі на день. А обри не переправилися ще, від иих всього можна ждати. І кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось має наглядати за ними. Ти син мій, тобі й бути в мою відсутність привідцею раті, що є ниці в Тиверській землі.
— А князі Зборко, Острозор?
— Вони, як і раті їхні, лишаються під твоєю рукою. Лише дуліби підуть у свою землю, справлятимуть жалобу по князеві.
Богдапкові і втішно було чути те, і ніяково водночас.
— А що ж буде з Миланою та Златою, отче? — заговорив про інше. — Так і полишимо їх у чужкраї?
— Як то — полишимо? Мусимо подбати, аби повернулися в свою землю. Одначе дбатимемо про те це зараз, тоді вже, як уляжеться розбрат із обрами та буде певність, що можна податися па пошуки.
— І хто подасться?
— Повернусь — подумаємо. А втім, матимеш час, то й зараз думай.
Думати справді було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаіі не лігше князя Добрита, вона уготувала обом їм, і вітцеві, і сипові, ще одну осмуту: тоді, як погнали в пониззя обрів та визволили взятий ними полой, довідалися від недавніх бранців, що обом їхнім зятям пе судилося вже типити всіх апі своєю ратною спроможністю ані молодечими норонамп, таї.чімн пам’ятними в роді. Блііжпка Тіру, а Кушта Холлюгою занадто довго боронили: від комонників Баяна, немало наклали їх під стінами іі за те оба були жиро і око покарані, Зраненого іі знекронлеіюго Ближпку кнпу.іиі в палаючу .’юдію іі пустили па иоду, а Іїуппу наділи на сулпці да так і лишили конати. Про Милану я; та Злату бранці одне зиаіоп.: Блнжіїка посадив їх перед тіш, як наиттвся на опрочі, у подію її послав з вірними людьми до Дунаю. Малії бути у мирному тоді Холмокіроді, а до Холмолорода прибули. Ходить пересуд, ніби подію їхню пересходів.піромї. Коли се справді так, є вони бранці пе аварські — ромейські. А то теж по вслиі ніх;". Ми їхали хтось пливити, доки ію продали па торгах. Хто ж, справді, поїло? Вітець? Не тоіі вік у нього, щоб їздити. Коли не відшукається розбитного мука серед ратних чи вогпищан, доведеться йому, Богданкові, правитись. Троє їх лишилося після смерті матері Малки, він — найстарішій. Бабця Доброгпіва казала свого часу: на світі пемае солодшої єдності, аніж сердечна єдність, а з усіх сердечних найміцніша кревна. Не личить йому, що був темний, мав он яку ласку від сестер, забувати тепер, що вони в біді.
Ось тільки куди подасться, де і в кого шукатиме? Добре, як ромеї, довідавшись, чиї перед ними доньки, зважать на те, що з князя за князівен візьмуть більше, аніж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б так бути. Ромеї є ромеї, у них виторг завжди на прицілі. Та й Злата та Милана не полінуються підказати: візьміть когось із челяді нашої і пошліть до князя тиверського; він не зобидить вас викупом. Може, вітець саме це мав на оці, коли казав: повернусь — подумаємо? Далебі, що так.
Блукаючи в Черні та поза Черном, більше сумуючи, аніж тішачись зустріччю із свідками отрочих літ (чого — сам не відав), натрапив якось на мачуху. Була надміру потривожена і не до лиця княгині спішна. А ще світилася в тій тривозі своїй таким до наготи видимим світлом прихильності, кревної єдності з ним, що не відгукнутися па її прихильність годі було й помишляти. Чув, скинувся серцем і прискорив ходу, бо встиг подумати, зближаючись: даремно він холодно ставиться до мачухи; видять боги, вона не така вже й чужа йому.
— Біда, Богданку, — не сказала — видихнула з себе. — Прибув із обводір гінець, тривожну вість приніс: кутригури ідуть на нас.
— Обри чи таки кутригури?
— Сказав, кутригури.
Сам угомонився і мачуху визнав за потрібне угомонити.
— Коли так, — мовив і поклав свою заспокійливу десницю па її плече, — коли тільки кутригури, то це ще невелика біда, матінко Миловидо. Нас тут он скільки, вгомонимо їх і відкинемо геть.
— Князь-вітець сказав, аби звернулася передусім до тебе, коли що.
— Спаси біг і князя, і вас, гожа господине. Ідіть до дітей та будьте з дітьми. Я сам оповіщу про все, що гряде на нас, і воєводу, і князів.
Стояли на пригірку всі три. Князь Острозор попереду, Богданко одесную від нього і дещо позаду, Зборко ошуюю і теж позаду. Усі на рослих, вігулянних на дозвіллі огирах, прі повній броні і ратніх обладунках.
— Що кажуть ті, кого посплали на звіди? — порушив тишу Острозор.
— Все те ж, — Богдапко йому. — Обрів серед виставлених супроти пас і:омоііпііі;ів помас.
— Тут, при Завергапові, немає. А далі?
— Далі теж. Люди паші ходили до Дунаю. Окрім кутригурів, нікого не подибували.
— Боюсь, що ее пе так.
— Чому не так?
— Що він собі мислить тоді, Заверган? Не відає, яка у нас сила, чи втратив усякий глузд?
— Дуже можливо, що й не відає, — відповів за Богданка князь Зборко. — Звідуни його могли нагледіти, як ішли з Тивері тисячі дулібів, і датн неправдиві звіди: усі інші апти, мовляв, пішли в свої землі; лишились тиверці, а тиверці он як поріділи після січі з обрами.
— Діла-а, — зітхнув Острозор. — Не станемо ж ми виставляти перед ним усіх, хто є в лісі і хто прихований за лісом. Дивись і збагни, мовляв, па кого знімаєш руку. Негоже то.
— Чому негоже?
— Доки не знаємо справжніх умислів Завергапа, не варто виказувати себе такими, як є.
Відали б князі антські, які вони, Завергапові умисли, не вагалися б. І впіішли б всією раттю, і нарочитих послали б та сказали: "Нощо пасіюєш, хане? Перед тобою не лише тиверці — втікичі, росичі, уличі. Чи тобі помишляти про звитягу над такою силою? Проллєш ріки крові і дарма". Бо хан Завергап вагався-таки: іти на антів чи не йти, довершувати те, що започаткували з безуму жадібні до чужого кметі, а чи вийти й сказати антам: "Плачу за їхній безум і татьбу вражду і тим засвідчую покору". Апо, він був такий непевний у намірах своїх, що доста було кинутії на шальку сумнівів один-єдиний резон, як сумніви взяли б гору над намірами й поклали б край затіяному. Бо не з власної волі збирає кутригурські тисячі і має намір потручати ними антів. Каган аварський висить на його шиї. Мало , йому того, що оп скільки поїв полягло у походах супроти Іантів, велить сісти тепер між ним та антами й бути його твердю на Антській —землі. А як будеш нею, аварською твердю, коли тої тверді як у зайця хвоста? Мусить слухатись і другої ради-повеління: "Скористайся тим, що князі антські пішли восвоясі, а тверські лави оп як поріділи, сгримуючи наші турми, івидкинь.. антів за БОНТЕріку. Без цього важко буде усидіти тобіна Дунаї.
Було чому дивуватися, слухаючи таке, і Завертай поривався перечити: не варто ламати щойно укладений ряд; кутригурські лави не менше поріділи, ніж тверські, їм і без цього походу незатишно буде при Дунаї, — та згадав, кому збирається перечити, і змирився.
— Коритимусь, — поклав собі, — доки Баян поблизу. Піде за Дунай, іпше вчиню. Матиму розв’язані руки, а з роз.в’язаними руками знайду собі раду. Може, замирю з антамп і заприятелюю замиривши, а може, й зовсім залишу їм землю при Дунаї, подамся на Онгул, сяду, де сидів, та й плюну звідтам па Баяна. Теж відшукався содруг і соузник. Ції кутригури забули, в яку ганьбу увів їх, якого урону завдав підступністю своєю і скільки крові пролито через тоту підступність.
Присяйбіг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та пішов опісля по Тнверській землі, побачив, які соковиті трави на просторих галявах Придупав’я, і знову завагався.
"А може, Баян діло каже? Земля по Опгулу нікуди від мене не втече. І від моїх родів теж. Як випасали, так і випасатимуть там табуни комоней, отари овець, череди корів. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим паче в спечні літа, коли на Онгулі вигорає трава, міліють ріки, висихають і без того ненадійні озера-поди, а вівці збираються докупи й задихаються купно, а корови ходять у пошуках поживи і не знаходять її. Чим не порятунок тоді багате на соковиті трави Подунав’я? А сам Дупай, а риба в Дунаї?"
О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся і скажеш: доста? Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмільний. Щойно казав: сам знайду собі раду, а вже забув про те казання й ладеп слухатись інших, та що інших — недруга свого і супостата.
"А коли так треба? — шукає виправдання. — Чи я один такий? Чи всі, що довкола мене, інші? Хай розглянуться та приглянуться до себе. Апо, хай розглянуться та приглянуться!.."
(Продовження на наступній сторінці)