Князь Зборко чи не перший з усіх виїхав у супроводі мужів та отроків на узвишшя, стежить за дальніми обводами долини. Там мають об’явитись його ополченські сотні, а слідом за ними, чи, може, й переслідуючи їх, утигури. Добре, коли спокуса легкої звитяги над ополченцями поманить супостатів на Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далі путі нема, — коли не всі, то більшістю раті своєї вийдуть під стріли та сулиці антських лучників і метальників. А йому, князеві Зборку, уличам його того й треба.
Першим з ополченців, що відходили під тиском утигурів, добувся до свого привідці тисяцький Буймир.
— Княже! — осадив змиленого огира. — Утигури, видно, запідозрили щось, пустили відприск своєї раті поза байраЗком — на городище Сорочий Брід.
Он як!
Під Зборком занепокоївся огир і став витанцювувати, стримуваний.
— І багато пішло їх поза байраком?
— Немало, все ліве крило раті.
Зборко все що вдає, ніби вгамовує огира. Пішли поза байраком. А куди? Добре, коли па городище Сорочий Брід, а коли обійдуть табір і вдарять антській раті в спину?
— Княже, — над’їхав до нього й сказав, аби всі чули, привідця полян. — Дозволь узяти той відприск на себе.
— Іншої ради не бачу: бери. На одне прошу зважити...
— Розумію: маю не допустити удару в спину. Я візьму той утигурський умисел на карб, коли вони справді замисвили таке, і упереджу іншим вивертнем: тих, що йдуть на ророчий Брід, візьме па себе князь втікичів Богданко. И піду щільно поза байраком і вийду за спину тим утиіурам, що погрожують табору з чола. Отоді й побачимо, хто кого перехитрить.
— Боги в поміч, кпяже.
Зборко розуміюче усміхнувся Острозорові й підніс на внак цілковитої згоди з ним прикриту шкіряною паперстВипею десницю.
XXI
Утигури по були для улпчів загадкою. Наш прочиляе їх широкий Дніпро, недоступні пороги па Дніпрі, пай це родичаються через тоту недоступність, та знатися знаються. Бо і одні, і другі не раз і не двічі бували за порогами. Коли — щоб умикнутії сіпіьоокпх чи, супротітвно тому, карооких дівиць, коли — щоб заволодіти табуном комоней чи пограбувати весь і прихопити щось значиміше, аніж дівки та номоні. Через те і в погоню ходили, і стиналися, а стинаючись, знали, які вої з одних, які — з других. Рать утигурська не мала піших мечників. Усі, хто ходив на січу, а тим паче на татьбу, були комонні. Певно, саме тому всякий утигур навчився лишатися непоміченим, будучи на звідах. Зате в січі чи в татьбі не ховався за спини сусідів. Пер засліплено-одчайдушно і до лиха вміло: припадав огиру чи кобилиці до гриви, ховався, коли бачив загрозу, під черевом і спритно уникав пущених у нього стріл.
У тому й була, мабуть, зверхність воїв-утигурів. Коли ж доходило до січі, кожен із них в змиг ока опинявся на спині нажаханої чи й перепудженої гиком та свистом тварі й лишався відкритим як для меча, так і для сулиці. Бо не мав ані шолома, як усі інші, ані лат, як ромеї. Вся надія утигура на власну спритність, на меч і сулицю, а ще на кудлату шапку-калансуву, на вивернуту, як і калапсува, вовною назовні гуню. Летить такий швидше вітру і навальніше коршуна, що падає з неба, й, здасться, нічим не зупинити його.
Об’явившись тут, на долині перед Шуйцею Онгулу, утигури не виказували апі спритності, ані навальності. Правилися турмою, одні (либопь, привідці) спилялися па мить, чи й не спиняючись, повелівали тим, що були ближче до них, інші, спонукувані повелінням, гнали комоней ошуюю, одесную чи й прямісінько до ріки. Вся решта почувала себе цілковито безпечною і видимо упокореною. Сумнівів не лишалося: побоювання тисяцького Буймира даремні. Утигури не відають, що жде їх за три-чотири стрельбища. І комонників своїх послали на Сорочий Брід не тому, що хочуть ударити антам у спину. Вопи повні: опір зламано, перейдуть через ріку, що тече неподалік, і підуть гуляти ніким не захищеною землею.
— Санділ шле-таки до Шуиці Опгулу звідунів, — обернувся Зборко й переглянувся з радниками, що стояли при ньому. — Перекажіть у передій лави, хай підпустять їх до самих завалів, а вже перед запалами зпімуть з комоней стрілами чи сулицями, коли обійдуть якимось дивом і по стануть здобиччю вовчих ям.
Так і сталося б, мабуть, коли б остро.юрі степовики іш нагледіли улицькі завали заздалегідь. Спинилися, розмислили собі й пустили комоней у зворотну путь. Комусь із них не поталанило: або ж самого настигла улицька стріла, або огира. Та були серед звідунів і такі, що ухилилися від стріл. Вони і вклали ханові до вух те, що вивідали: за рікою, в рідколіссі, завали, а за завалами — лави уличів.
Утигури спинилися і не стали приховувати своєї бентеги. Видно було: і вої, і привідці їхні роздумують, як бути, що вдіяти, опинившись лицем до лиця перед уготованою їм засідкою. А тим часом полишені в засідці уличі натягли тятиви луків своїх і стали разити степовиків з доволі-таки близької відстані. Князь Зборко бачив: утигури заметалися, вони в сум’ятті, і дав знак комонним взяти супостата, що порушив злагоду і супокій у його землі, на меч і сулицю.
Іржали нажахані чи язвлені комоні, чулися надсадно зичні веління, чиїсь незрозумілі в тлумі благання і вже аж надто зрозумілі погрози та прокляття. А над усе брязкав метал об метал і вирували людські пристрасті. Одні вкладали їх у замашні удари, в торжество видимої звитяги над поверженим супостатом, інші — у пошуки захисту від 1 смерті-морани а чи в останній, що його іменують передсмертним, крик. Висока і чиста перед сим трава нещадно толочилася, никла до землі й виривалася копитами разом Із землею, корінням. Падали язвлені, падали мертві, насідали один на одного живі і теж падали чи розскакувалися, шукаючи слабших і податливіших. Та вони не кожному траплялися під руку. Той лише видавався слабшим, коли доходило до діла, обертався в лютого буй-тура, той покривав свою слабість та неприглядність спритністю і примушував дужчого і озвірілішого за себе оступатися чи й падати поверженим ниць.
— Гора-а! — кричав звитяжець і сяяв видом, блискав ОДима, будив серед тих, що стояли за ним чи обабіч від Нього, ратну буєсть, а з буєстю й одвагу.
— Тни овечу турму! — натякали на варварський від голови до ніг вид утигурів. — Язви неробів!
— Даймо усім їм по писку, да так, щоб більше не сунули брудні свої тварі у наші городи!
— Медодери!! Гніздюки! — огризався котрийсь із утигурів.
— Курдючники! Таті степові! Напилися овечих та кобилячих стяк, закусить крівцею!
І яапогилп над кимось меча. Бачили вражу крівцю й чули солод, від крівці. А ще знали: вопи на своїй землі, у них он яка сила, за ними має бути і змога. Ано. Чи ті, що опинилися в лещатах, що почувають себе застуканими па шкоді, спроможні мати її? Вперед, витязі землі Троянової, і тільки вперед!
— Братів! — угадував мислі своїх воїв і підсолоджував тотим мислям князь Зборко. — 3 нами земля-мати, весь люд землі, за нами буде й змога. Ісполчаймось духом і силою, берім над супостатом гору!
— Гора-а! Гора-а!
Утигури металися, гейби нажахана вовками овеча турма, й помітно оступались. А проте до пори до часу. Мали-бо своїх привідців, а ті знали: втеча з боролища не лише ганьба, вона може стати й погибіллю. Анти напирають від ріки, прискають стрілами з лісу та байраку. Хто запевнить, що їх не виявиться й там, куди побіжать нажахані й змалілі духом утигури?Тож хан, а з ханом і всі інші привідці повелівали кожному і всім: назад путі немає. Порятунок — у погромі супостата.
Те подіяло, далебі. Вої, що були далі від передніх лав, гуртувалися в сотні й ставали супроти антів стіною. Вона не скрізь і далеко не завжди витримувала натиск. Одні домагалися чогось, інші падали на півпуті. Одначе й сотень в утигурських турмах було немало. Тож навальніше й навальніше напирали вони на улицькі лави й таки робили в них проломи, а прорвавшись, знову розвертали комоней і перли на антів з тилу.
Мало-помалу лави перестали бути лавами. Змішалися одні з другими й кружляли, підхоплені стрімким виром пристрастей, — тисячі між тисяч, сотні між сотень, а кружляючи, стиналися. Уперто й люто. Не доглядалися вже, де родаки і що з родаками, знали лиш супостата і дбали про звитягу над сим, найближчим супостатом. Аж поки не брали над ним гору чи не лягали під копита своєму огиру.
Переята змога не лише відрада, вона і спонука, набуток сили і одваги. Тож переявший її не бариться прийти на поміч побратимові чи всього лиш родакові. А де сила єднається з силою, там неминуче й торжество. Зблискують на ярім вранішнім сонці мечі, ціляться в серце чи спину сулиці, йде люта, не відаюча пощади січа, і хто візьме в ній гору, одні боги відають. Уличів тьма і утигурів теж, уличів розпирає лють на зайд, що порушили супокій у їхній землі, утигурів — лють на уличів, що посміли замапптії п пастку, а що страх прред можливою розплатою ;іа вторгнішия. Он скількох із них поклали стрілами і скількох — у кривавій січі. А назад путі нема, ошуюю й одесную теж нема. Є долина, на якій зчепилися, і є небо, під яким завертілася ця божевільна круговерть, як є у серці кожного сподіванка: "Най кому завгодно, тільки не мені судилось випасти в сій круговерті з сідла й шкодувати падаючи: це ж бачу світ і все, що е знадного у світі, востаннє". Аби того не сталося, ніхто не жаліє сили, не знає й пощади. Одного разить мечем, іншого знімає з сідла сулицею, бачить усе, що є погрозливого, попереду, та не забуває розглянутись, аби не отримати удар в спину. Десь там, на терені його землі, заглядаються о цій порі на сонце — чи не час снідати, десь комусь забаглося утопити по сніданку спрагу водицею з почайни. Тут, на бородищі, не до того. Стиналися один з одним і грозилися, грозились і стиналися, не уповаючи на втрати і не доглядаючись до втрат. І хто відає, як довго тривала б та взаємна пагуба, коли б у тлумі та гомоні боролища не почулося:
(Продовження на наступній сторінці)