– Що ж тепер діяти, мольнаре? – журливо запитав сотник Грига, який досі не брав участі в розмові.
Мочернюк замислено позирнув на замок.
– Чи я знаю? Може, викопати рови і спустити з ставів воду,— порадив з деяким ваганням.— Вода спливе в річку, земля підсохне, і тоді можна буде обійтись без греблі, наступаючи де завгодно. ї
– Це триватиме до пізньої осені,— сумно похитав головою Семен, відкидаючи пропозицію опришка.— А ми чекати так довго не можемо. Шляхта бита, але ще не добита. У Польщі збирається посполите рушення, вербуються кнехти, і іза якийсь місяць усе це рине в Галичину та й на наше Підгір’я.
– На Отинії ще світ клином не зійшовся,— втрутився в розмову хтось із сотників.— Можна зненацька вдарити і захопити один з інших невеликих панських замків, хоча б і Печеніжинський…
Рада сотника була розумна, але старшини не зраділи їй. Похнюплені, зажурені обличчя свідчили, який прикрий буде для них відступ з під Отинії, яка болюча ця перша невдача.
Семен замислився. У шляхетських замках, про які згадав сотник, можна було успішно захищатися від татар, які не мають ні артилерії, ні навіть мушкетів. Зубами камінь не вкусиш і стрілою його не проб’єш. Але для боротьби з шляхтою вони мало придатні.
Гарматні ядра скоро розвалять тонкі цегляні мури. До того ж у них не вмістяться тисячі повстанців і коней. Тільки пнівська та отинійська фортеці могли вмістити тисячі людей, і в разі потреби там можна було надійно тримати оборону. Саме тому повстанці не повинні відійти з-під Отинії.
– Будемо здобувати замок! – рішуче озваївся полковник.— Я був у ньому, знаю слабі місця… Дерева часто-густо підходять аж до мурів. По них, як по драбинах, можна видряпатись на мури. Але спочатку все ж мусимо здобути греблю. Вдаримо по ній з гармат, а опісля піде в наступ піхота. Багато нас поляже, але іншої ради не знаходжу.
– Війна – не весілля,— підтримав Семена Яремко-Попович. Хоч і поранений, він теж прибув на нараду.— Од смерті ще ніхто не втік. Тим, що поляжуть, вічна пам’ять, а живим своє робити.
– Мертвими хай бог турбується,— докинув і від себе Хаячок.
Слова полковника були жорстокі, але ще жорстокіший був час, і для жалощів не знаходилося місця.
– Здобудемо або загинемо,— загомоніли схвально старшини.
Навіть сотник Бутрин, який оце пропонував здобути якийсь шляхетський замочок тепер приєднався до них.
– Приготуйте полки та сотні до наступу,— наказав Семен, радий, що старшини його підтримали.— Я сам поведу війська в наступ на греблю.
– Ей же, полковнику! Того не буде! – вигукнув сердито Хаячок.— Гната вже поранили, бо такий гарячий, як вашмосць. Де найнебезпечніше, там він перший. А тепер, як ще з тобою трапиться лихо, то що ми будемо діяти?
– Розійдемось домів, і на тому закінчиться наше повстання,— відповів сердито за Семена Яремко-Попович.
– Не хочу завжди ховатися за чужі спини! – скипів Семен.— У мене також є руки, які вміють володіти шаблею.
– Ми, вашмосць головний полковнику, ще у Боднарові тобі сказали, що нам не твої руки, а голова потрібна,— строго нагадав Семенові Хаячок.— А рук у нас досить.
– Полковник Хаячок правду мовить,— зогомоніли старшини.— Слухаємо ми тебе, але часом і ти послухай нас.
Семен строго, незадоволено позирнув на старшин. Він уже хотів нагадати їм про той послух, на якому тримається військовий лад, але раптом посміхнувся, з обличчя зникла суворість.
– Буде так, як я сказав,— озвався твердо, ніби не помічаючи обурення старшин і не чуючи їх незадоволеного гомону.— Я поведу військо, а про мою голову не турбуйтесь. Нічого лихого з нею не трапиться, та й, правду кажучи, вона мені не заважає, і позбутися її не гадаю.
Семен жартував, але його жарти не розвеселили старшин, не розвіяли їх тривоги.
– Гарматне ядро і мушкетна куля не питають, хто що гадає,— кинув хтось із сотників.
– На Самуїла Лаща і князя Лянцкоронського жодна шляхетська шабля не підійметься, жоден мушкетний рукодайний у них не випалить,— якось не до речі перевів розмову на інше Семен.
Старшини здивовано переглянулись, не знаючи, що мають означати дивовижні слова головного полковника.
– Не второпаю, при чому тут Лащ і Лянцкоронський,— покрутив головою Хаячок.— Та й на якого біса вони нам здалися?
– Не кажи так, полковнику, бо вони нам допоможуть,-серйозно запевнив Хаячка Семен.-Ти бачив коли-небудь театрум? – запитав зненацька.
– Га?-жахнувся сапогівський полковник, витріщившись на Височана. Чи, бува, не скоїлось з ним лихо? Спочатку нагородив щось про Лаща та Лянцкоронського, а тепер перейшов на театрум. А тут дорога кожна хвилина. Кажуть, що з ученими так буває… Голова одна, а наук багато. Змішаються оці різні премудрості, світ забаламутиться, от і біда готова.
Хаячок провів долонею по чолі, що зросилось потом.
– Чувати – чував, але бачити – не бачив,— відповів якось зажурено, крадькома позираючи на Семена, ніби бажаючи впевнитись у своїх здогадках.
Але ні поведінка, ні сдокійне, розумне обличчя головного полковника, ні веселі, лукаво прижмурені очі не підтверджували того, що так лякало Хаячка.
– Один раз я бачив такий театрум,— похвалився задоволено хтось з сотників.— Це щось ніби наш вертеп, тільки без кіз, іродів та корчмарів,— пояснив повстанцям.— Кілька років тому приблукалися до нас львівські спудеї і на вигоні за селом показували такий театрум про одного царя, який наказав убити свою дружину, бо полюбив іншу. Навіть корону мав на голові і був одягнутий у червоний жупан. Ціле село збіглося тоді на вигін. Але як царські слуги стали душити нещасну жінку, то наші баби не витримали, кинулись на слуг і таки добре нам’яли їм боки… Та й над царем не змилувались – одлупцювали, як бевзя,— аж засміявся, згадавши веселу подію.-Жону врятували од смерті, але виявилося, що то був всього лиш переодягнений спудей.
Старшини сміялися, і тільки Семен залишився серйозним, ба навіть нахмуреним, ніби чогось розсердився на сотника.
Хто з присутніх міг здогадатися, що одним з тих царських слуг був їх головний полковник?
– Скоро побачиш, сотнику, такий театрум, якого ніхто навіть уві сні не видів,-посміхнувся лукаво.-Півпанцирів та кольчуг у нас набереться для трьох хоругов. Я буду за Лаща; сотник Грига-за Лянцкоранського, ви ж,-показав на старшин,— за хорунжих, а повстанні – за шляхетнонароджених панцирних товаришів.
Старшини ахнули і, зрозумівши, що замишляє їх головний полковник, і на мить ніби заніміли від захвату й несподіванки.
Отямившись, з радісним гомоном кинулись до Семена, оточили його тісним колом. Кожний просився в "театрум", кожний запевняв, що бездоганно виконає свою роль, прагнув доказати свою відвагу, заслужити пошану товаришів та головного полковника, насміятися над панами.
Але бажаючих виступати в цьому дивовижному театрумі було вдвічі більше, як кольчуг, півпанцирів та коней, і не всі одержали ролі. В першу чергу Семен відбирав тих, які володіли польською мовою. Серед побратимів же знайшлося навіть кілька таких, що знали латину.
Сонце сховалося за карпатські вершини, і рух на греблі припинився. Лукашевич наказав не пускати нікого після заходу сонця на греблю, і рукодайні та загродові, які зараз її стерегли, суворо виконували цей наказ.
Нічна темрява вже огорнула Отинію, як з лісу виїхало кілька сотень вершників у півпанцирях та кольчугах і подалися на греблю.
Попереду – один у латах, другий у півпанцирі – їхали на баских конях два браві вусаті шляхтичі з високими офіцерськими відзнаками. Вони голосно розмовляли польською мовою, переплітаючи її раз у раз латинськими словами.
Дивлячись на шляхтичів, ніхто не пізнав би в них головного полковника повстанчої армії Семена Височана і колишнього вікторівського панотця, а зараз сотника Григу.
За ними їхали "панцирні старшини", гусари, а за вершниками котилися гармати і фальконети. Замикала похід піхота.
То було якесь дивне військо, таке, якого розбуджені шумом отинійці ніколи не бачили. Воно було по-різному озброєне та одягнене, а відгомін кроків свідчив, що чимало піхотинців босі. Це викликало в міщан різні здогадки, бо королівське і гетьманське військо босим не ходило.
Отинійці кивали головами, збуджено перешіптувались, і в нічній темряві дивно блищали їх очі. Вони, мабуть, уже здогадалися, хто це прибув і куди поспішає…
Тим часом офіцери доїхали до загорожі з дубових колод, що закривала дорогу на греблю, й зупинилися.
– Забирайтесь геть з греблі, бо стрілятимемо! – долетів до Семена та Григи грізний голос з-за загорожі.
– Як смієш так зухвало поводитися з королівськими офіцерами? – вигукнув обурено Семен.— Хіба не бачиш, хто ми?
– Бачимо, що королівські, але на греблю не велено нікого пускати,— виправдувався вартовий.
– Скажи своєму панові, що коронний регіментарій Самуїл Лащ хоче його бачити,— бундючно наказав вартовому Семен.— Але негайно, бо я не худопахолок і чекати не звик.
З-за загорожі долетіли схвильовані голоси.
Ім’я Лаща було загальновідоме в цілій Речі Посполитій, а його жорстокість наганяла страх.
– Зараз повідомимо про вашмосць нашого сотника Закревського,— пообіцяв хтось з вартових.
(Продовження на наступній сторінці)