За хвилину, виблискуючи шаблями, з воріт висипала на поле сотня височанців на чолі з новим ватажком.
Ошелешені несподіваними ударами, що посипалися на них з усіх боків, рейтарські і сандомирські недобитки кинулися врозтіч. Але навперейми їм бігли селяни, а навздогін мчали побратими.
Битва на боднарівських полях тривала недовго. З двох з половиною сотень напасників врятувалася тільки жменька, в якої були бистроногі коні. Решта покотом лежала на полі, байдужа до всіх земних справ.
Семен, суворий і мовчазний, замислено дивився на мертвих сандомирських шляхтичів і думав, чого аж сюди прийшли з далекої Польщі ці люди і чим скривдив їх український народ, що вони прагнули його згуби? Але відповіді не знаходив.
Боднарівська перемога і радувала, і тривожила Височана. Тепер ніяка сила не зупинить повстання. Воно вже почалося, вже спалахнуло. Започаткували його оці боднарівські селяни, що прибули на виручку своєму ватажкові і допомогли знищити ворога.
Але хто очолить народ, хто створить з нього боєздатну армію, хто поведе його на битву, як у такий грізний час забракло батьківського досвіду і розуму?
Згадавши про пораненого батька, Семен рвучко повернув коня в напрямі садиби, але тут же зупинив його. Адже із-за синівських жалощів він не має права залишати поле битви та побратимів, легковажити небезпекою, яка загрожувала з боку польських панів. У старости було ще досить війська, в Галичі перепочивали великопольські хоругви, що йшли на Україну проти Хмельницького, і кожної хвилини можна було сподіватися нового нападу.
– Ось-ось прибудуть сапогівці, а ви скачіть у Комарів ще й за сотником Яремком,— наказав гонцям-побратимам.— Десятника Захара Копистку призначаю вікторівським сотником,— уперше скористався правом ватажка.— Посилай за вікторівцями,-наказав новому сотнику.— По дорозі сповіщайте народ про повстання і закликайте до зброї.
– На суд божий з ляхами і панами! – вигукнув новий сотник.
– Спочатку на людський! – спростував коротко Захара Семен.— Суддями будемо ми. І писатимемо свої вироки шаблями та сокирами. Допоможе нам Хмельницький, бо підгірська земля – це українська земля.
– І віри ми одної!
– Та й рідні по крові!-схвально підтримали Височана побратими.
Перевіривши, чи точно виконано його накази, Семен, урешті, помчав до батька.
Ватажка перенесли вже в хату, і він лежав накритий кожухами, заплющивши очі,
Почувши, що в світлицю хтось зайшов, поранений насилу повернув голову і помутнілими очима глянув на сина.
Батьків вигляд боляче вразив Семена, засмутив. Врятувати його міг хіба досвідчений старостинський лікар, але він був аж у Галичі.
– Дав нам бог перемогу, тож не змарнуй її,— слабким голосом озвався хворий, якого вже повідомили про вислід битви.— Чи ти послав за сотниками?
– Сотні мають прибути з хвилини на хвилину, та й селяни вже збираються,— заспокоїв батька Семен.
– Кому ж доведеться вести їх?… Я вже моїм побратимам не ватажок,— додав з жалем.
Коротка розмова його втомила, бо він заплющив очі й ніби задрімав.
– Хай поспить,— шепнув Дмитро, який весь час перебував біля пораненого.— Я напоїв його цілющими гірськими зелами, змазав рану мазями, але сон – найкращий медікус і лік. Ти не сумуй. Рана важка, але не смертельна,— порадував Семена.— Куля боком поміж ребрами пройшла. Крові багато сплило, і від того така слабість. Як бог допоможе, то за місяць батько на коня сяде…
Тим часом у Боднарів гуртами й поодинці стали прибувати побратими і селяни з сусідніх сіл. Примчала на запінених конях готова до бою сапогівська сотня на чолі з сотником Хаячком. За нею – і Яремко Попович з комарівцями. Не забарилися й вікторівці, яких привів новопризначений сотник Захар Копистка.
Блискуча перемога над старостинцями сповнювала всіх вірою у власні сили, але рана ватажка бентежила старих височанців, затьмарювала їх радість.
У кожного виникали тривожні питання, хто тепер замінить Гната, хто очолить повстання, покерує народом. Це повинна була вирішити нарада старшин.
Не в пору поранило ватажка…
Сон і цілющі гірські трави підкріпили Височана. Ватажок почував себе краще і велів, щоб нарада відбувалася при ньому. Крім сотників на неї запрошено ще й старих досвідчених десятників,
Хтось, було, став жаліти ватажка, але той різко обірвав його.
– Ти не піп і панахиди по мені не прав, бо я ще, як бачиш, живий,— нагримав на побратима і велів подати собі люльку.
Старшини радісно загомоніли, але й далі залишались якимись розгубленими. Обрання нового ватажка та ще й у присутності Гната, якого всі вони так любили і шанували, було для них невимовно прикрим і важким обов’язком. Ніхто не бажав першим порушити це питання, і розмови велися про інше.
Гнат мовчки прислухався до слів побратимів, і враз його обличчя нервово засмикалось.
– Так можна гомоніти до ранку! – гримнув на побратимів.— Але ми не зібралися на гутірку. Обирайте ватажка і визволяйте од панів та ляхів Підгір’я. Не чекайте, поки прийде з козаками гетьман і принесе вам готову волю. Здобувайте її самі. А погомонимо, ще й вип’ємо, як наша земля під одною гетьманською булавою з’єднається з усіма українськими землями, а наш народ злучиться з усім українським народом.
– Може, пне Гнате, ти вже когось намітив? – підбадьорений словами пораненого, обережно запитав сотник Хаячок.— Ми на твоє слово покладаємося і послухаємо його так, як слухали досі.
Ватажок насторожено повів очима по побратимах, ніби шукав когось серед них.
– Не намітив нікого, бо жодному з вас нічого не бракує у розумі чи відвазі,— заперечив здогадки сотника.— Але як хочете послухати мого слова, то я даю його за сапогівського сотника Василя Хаячка.
Обличчя сотника аж застигло.
– Жартуй, пане Гнате, на здоров’я! – отямившись, схопився з лави.— Керувати повстанням, давати лад тисячам людей, складати плани баталій – це не моєї голови діло.
– Не прибіднюйся! – суворо позирнув на сотника ватажок.— Досі ти ніколи не скаржився на свою голову.
– Бо ніколи такий клопіт не звалювався на неї,— посміливішав Хаячок.
– Тут, пане Гнате, й справді неабияка голова потрібна,— прийшов на виручку Хаячку сотник Яремко-Попович.
– Хмельницький також, кажуть, вельми вчений муж,— додав і від себе хтось з десятників.— Тому й панів б’є, що розумніший од них.
– Для такої справи куди важливіша розумна голова, ніж міцна рука. Завтра рук у нас тисячі буде.
– А де я вам знайду таку голову? – нахмурився ватажок.— До панів піду просити чи що?
– Та й навіщо, пане Гнате, просити, як вона є серед нас? – озвався весело Хаячок.
– А чия ж вона, панове побратими? – здивувався ватажок, позираючи на старшин.
– Ніби, пане Гнате, не знаєш? – примружив лукаво очі Хаячок.— Твого сина, Семена.
Сапогівський сотник, мабуть, висловив думку всіх старшин, бо вони, схоплюючись з лав, схвально загомоніли.
– Отож – приймай, Семене, ватажкування,— запропонував новий вікторівський сотник Копистка.
– В добрий час!-побажали однодушно старшини.
Але батько й син мовчали.
Гната турбувало, що син хоч і вчений, але ще мало досвідчений, військових справах. А розум без досвіду – мов мушкет без пороху. Як не прицілюйся, не вистрілить. Один помилковий крок може занапастити велику справу, на яку підгірський народ чекав сотні років.
Не одзивався й Семен. Несподіване рішення старшин заскочило його зненацька. В першу мить він хотів було подякувати за честь та довір’я і відмовитись від ватажкування. Адже старшини, які обрали його своїм ватажком, були досвідчені воїни, славні на ціле Підгір’я. Взяти б сотника Хаячка чи Яремна, чи навіть Копистку. Народ їх знав, любив і шанував. Він, Семен, міг би повчитися у них і військової справи, і набратися під їх рукою досвіду.
"За батькові заслуги обрали вони мене своїм ватажком",— майнула тривожна думка, і на душі стало гірко. Такого не повинно бути! Він мусить домогтися того, щоб люди шанували Семена Височана за його власні, а не за батькові подвиги.
Очі новообраного ватажка спалахнули завзяттям. Ні, він не відмовиться від ватажкування. Прийме його і докаже своїми ділами, що заслуговував такої пошани та довір’я. Для рідної землі і рідного народу не шкодуватиме ні труду, ні крові, ні життя. І того вимагатиме від кожного сотника, десятника, побратима. Бог і люди допоможуть…
– Як така ваша воля, то я проти неї не піду,— піднявшись з лави, поклонився старшинам.— Буду вашим ватажком, тільки знайте, що не солом’яним. Війна йтиме не на життя, а на смерть, перемогу ж здобувають не тільки шаблею та мушкетом, а й ладом і послухом. Я слухатиму вашого розумного слова, але хто з вас провиниться, того спитаю суворо і справедливо, як велить військовий час та закон.
– У доброго ватажка має бути мудра голова і тверда рука,— зрадів згодою Семена Хаячок.
– Ми тебе обрали, ми й слухатимемо,— гаряче запевнили старшини, встаючи з лав.
Гнат, для якого згода Семена була несподіванкою, заплющивши очі, замислився.
(Продовження на наступній сторінці)