– Присяйбі, пане орендарю, кум правду мовить,— підтакнув сквапливо Заячківський.
– Тільки тої розмови й було між нами,— запевнив ще раз Гусляр, і в його очах спалахнув злобний глум.
– Дурні хлопи! – просичав Лащик.— Слова путнього від вас не доб’єшся. Просто-таки волячі хвости, а не люди. Недарма господь поставив нас над вами.
– Це вже панська брехня! – несподівано вигукнув з
обуренням старий Лукіян.— Не ставив вас господь над людьми!
Обличчя Лащика перекосилося від люті.
– То я, шляхтич, брешу, стара собако? – аж затрясся від гніву та образи.
– Пан та собака – правда однака,— не злякався орендарського гніву дід.
Лащик в нестямі вихопив у фірмана батіг.
– Засічу на смерть! – вигукнув оскаженіло.
Присутні завмерли. Невже шляхтич справді ударить діда? А тоді… Що станеться тоді? Ось у Гусляра вже зеленіють, як у яструба, очі. А Максим, хоч дід і полаяв парубка, нап’явся, мов до стрибка.
– Ану, кинь, вацьпан, батіг!-розштовхнувши людей, виріс раптом між Лащиком і дідом високий, ставний юнак.
Багатий одяг свідчив про його заможність, а шабля при боці – про шляхетство. Його вродливе обличчя пашіло гнівом і обуренням.
Лащик здригнувся, і рука з батогом повисла у повітрі.
– Пан Семен не має права втручатися в чужі справи,— пізнаючи юнака, по-вовчому ошкірився до нього орендар.— То є мій кріпак, і я зроблю з ним, що схочу,— погрозив, не випускаючи з рук батога.— Покличу зараз гайдуків, щоб всипали йому ось тут, при вацьпанові, півсотні батогів.
– Я пану орендареві не радив би цього робити,— суворо перестеріг Лащика Семен.
– А чому саме вацьпан не радить? – насторожився Лащик.
– Тому, що цих півсотні батогів всипали б не дідові Лукіяну, а вашмосці,— холодно попередив шляхтича Семен.— Гайдуків ще не видно, а побратими вже поспішають,— показав рукою на дорогу.
Лащик рвучко озирнувся і змолов у зубах якесь прокляття. У Вікторові належало до височанців чимало вільних селян, дрібної загродової шляхти і навіть кріпаків. Цих останніх король, на прохання старости, звільнив від панщини, і вони підкорялись тільки Височану. Як на вулиці виникла суперечка між Семеном і Лащиком, деякі побратими саме відпочивали у своїх садках, інші никали по власних подвір’ях або, спершись на тин, розмовляли з сусідами. Для цього й була неділя. Вони давно вже помітили, що біля церкви діється щось недобре. Те, що Лащик, який звичайно квапився у неділю на карти й вино до зарічанського пана, зупинився тепер біля селян, не віщувало нічого доброго. Несподівана поява Семена і піднятий угору орендарем батіг тільки підтвердили їх здогадки. Хапаючи що попало до рук, побратими кинулись Семенові на виручку. Якби Лащик посмів зневажити сина їхнього ватажка, то йому б не минути кари. Але він вчасно отямився.
– Вацьпан – шляхтич, а йде з хлопами проти шляхти!— з докором глянув на Семена.
– Я, вашмосць, так коротко шляхтичем, що не встиг навіть пройнятися шляхетським духом,— з глумом пояснив орендареві причину своєї поведінки Семен, і присутні засміялися.
– А на кого це вацьпан підняв батіг? – згрізний, як туча, підійшов до брички Гнат.
Він тільки тепер підоспів сюди за сином, і видовище, яке побачив, обурило та вразило його до живого.
Гнат був зовні спокійний, але в його голосі звучало щось зловісне, невблаганне.
Старі, височанці, які не один похід відбули з своїм ватажком і з’їли з ним не один фунт солі, знали, що у гніві Гнат був страшний.
– Це він так на мене замахнувся,— похмуро мовив дід Лукіян.— Спасибі Семенові, що заступився за мене, старого.
– Як же інакше, діду? – здивувався Семен.— Я ще не забув, як бігав до вас ласувати медом і слухати бувальщини про князя Данила, про Івана Муху, про козаків і опришків.
– А таки пам’ятаєш? – зрадів Лукіян.— Я про це од свого діда чував і тобі переказав. А мій дід од свого…
Лащик грубо штовхнув фірмана в спину. Він хотів якнайшвидше покинути цих зухвалих хлопів та їх ватажка, не бачити ні Семена, ні Лукіяна, не чути єхидного хлопського сміху, що доводив його до божевілля.
– Стривай, вашмосць! – побачивши, що орендар збирається від’їжджати, зупинив його Гнат.
Лащик нервово засовався в бричці.
– Вацьпан має до мене якусь справу? – глипнув спідлоба на Височана, ховаючи за вдавано холодними словами тривогу.
– Дід Лукіян – родич моєї дружини,— коротко сказав орендареві Гнат.— Раджу його не чіпати.
– Та невже?-схопився за ватажкові слова Лащик, сподіваючись хитрощами підтримати в очах селян свій підірваний гонор.— Чого ж пан Семен мовчав про це?
– Тут справа не тільки в дідові Лукіянові,— кинув суворо Семен.— Це такі самі люди,— показав рукою на
селян,— як і вашмосць. Тільки бідні, бо на панщині не розбагатієш. Але вашмосць знає, як у народі говорять: "Нині кріпак – завтра козак". А з людьми гріх поводитись нелюдяно, бо перед богом усі рівні.
– Говорите, як ксьондз на казанні…— силувано посміхнувся Лащик.
– А вацьпан нехай затямить собі це "казання",— холодно відрубав Гнат.— Тепер їдь, куди вибрався,— дозволив, обертаючись до орендаря спиною.
– Якими стежками, пане Гнате, водив вас та богоугодного спудея Симеона господь, що привів сюди? – позирнув крізь окуляри на ватажка дяк Онуфрій.— Дивні бо єсть діла господні. Вечірня давно закінчилась.
– З отцем Григою[4] заговорились,— пояснив, чому так пізно повертається додому, Гнат.— Семен ще здалеку помітив, що тут діється щось недобре, і кинувся вам на виручку. Чого ж він хотів од вас? – запитав, маючи на думці Лащика.
– Довідатись, про що ми розмовляємо,-посміхнувся Гусляр.
– Ваша розмова була, мабуть, не для орендарського вуха,— здогадався Гнат.
– Сам знаєш, про що мужики розмовляють, якщо хомут шию натре,— знизав плечима Гусляр.— Але ми по-своєму хитрі,— засміявся лукаво.
– Про благочестивого спудея Симеона також мова йшла,— вихопився Онуфрій.
– Ов, дяче!-здивувався Гнат.— Бачу, що ви тут пліткували про мого сина,— дорікнув з усмішкою Онуфрієві.
– Сохрани нас господь од такого гріхотворіння,— жахнувся дяк.— Угадували, якими житейськими дорогами піде син ватага.
– Це один бог знає,— повагом відповів Гнат.— Але з ким піде, ви тільки що пересвідчилися,— нагадав присутнім, не ховаючи своєї радості.— Ну, Семене,— поклав руку синові на плече,— підемо, бо вечеря холоне.
2
"Кінський торг" відбувався на майдані біля Галича, де Луква вливається у Дністер.
Подільські поміщики пригнали табуни буйних степових скакунів, підгірські – важких, лагідних возовиків, карпатські горяни – невеличких, жвавих "гуцуликів", а селяни – мізерних шкапин з обвислими головами та губами і сумними очима.
Прибули навіть молдавські цигани з трансільванськими рисаками і волоськими валахами.
Всюди вештались смугляві циганки в яскравих спідницях, виблискували чорними, лукавими очима, ворожили на картах і з долоні. Никали по майдану фаринарі з невеличкими скриньками для гри у "фарину", що була заборонена сеймовою ухвалою. Хто кинув у скриньку дві або чотири шестигранні кістки з видовбаними на боках ямками, мав змогу виграти дукат за орта. Парна сума ямок вигравала. При тому часто доходило до бійок, бо фаринарі обманювали гравців. Не бракувало і сивобородих лірників, які грали та співали то сумних, то веселих пісень, а гурт рогатинських спудеїв у дивовижних строях улаштовував просто неба "театрум". Актори віршованою мовою запрошували всіх цікавих подивитися веселий "комедіон" "Пан Ян сватається" або ж "Сатана у мішку".
У дерев’яних крамничках, непривабливих зовні, було геть усе "до вибору і кольору, для пана, хлопа і попа, для дівки і панянки, для жінки і коханки".
У мішках, бочках, скринях і на прилавках лежали прянощі й цукор, фініки і мигдаль, родзинки і царгородські ріжки, фіги і цукерки, рис і оселедці.
Ніхто не повертався додому без якоїсь, великої чи малої, дорогої чи дешевої, покупки.
Досить було і всякої їжі та напоїв. Мед і пиво цідили з бочок, горілку й вино продавали на кухлики і в пляшках, а для багачів був навіть ром.
У ятках стояли миски з драглями, збуджували апетит ковбаси і сальцесони, шкварчала на сковорідках яєшня. Щоб м’ясники не обманювали народ на ціні, в кожній ятці висіла магістрацька такса, в якій значилось, що "фунт ковбаси французької коштує сім грошів, баранини з тлустого барана – п’ять, з підлішого – три, а в’язка фляків – шість грошів".
Але зараз народу в крамницях було негусто. Торг ішов кепсько, коней було багато, а покупців мало. Селянські шкапини йшли за гроші, робочі валахи – за орти[5] а верхівці – за кілька злотих. Навіть цигани принишкли, посумніли, перестали погейкувати на коней, присягатися, що оця сухоребра хабета з опухлими ногами – не кінь, а змій зі стайні самого падишаха.
(Продовження на наступній сторінці)