– І мені теж це не зрозуміло. Що в нашій з тобою науці може бути секретного? Але я тобі ось про що хочу сказати: ще аспірантом я натрапив там на дивні книги. Я довго думав про ці книги, а потім втомився. Дуже стародавні книги, тисячолітньої давності.
– Чим же вони дивні? – запитав Габр.
– Вони порожні, зовсім порожні, там нічого не написано. Тисячі абсолютно порожніх сторінок.
– І як це розуміти?
– Я на це питання теж не міг відповісти.
– Може, це електронне читання?
– У тім-то й річ, що це не пластини, а звичайний папір, нічим не начинений. Жодних випромінювань. І я тоді подумав: а що, як колись у людини були невідомі нам органи почуттів? Ми просто не можемо мати контакт зі знаками, які, можливо, там є.
– Нісенітниця, – сказав Габр.
– Чому ж? Адже ми повинні допускати неймовірне, якщо вважаємо себе вільними. Чому ми маємо обмежувати свою фантазію? Тоді, можливо, те, що ти чуєш навколо своїми слізними залозами, – це і є правда? Ти сприймаєш те, чого не сприймає ніхто.
– Який жах… – сказав Габр. – Я піду. У вас завжди було дике, парадоксальне мислення, пане професор.
– Стривай, – притримав його за рукав Мокр. – Я вже старий, а ти молодий. Але чому я більше вірю тобі, ніж ти сам собі?
– Ви просто не знаєте, що я відчуваю, коли… Ні, ви не зрозумієте… Навіщо мені це, звідки воно звалилося?
– Стривай, друже. Ще хвилинку. Постарайся все-таки пояснити, що ти відчуваєш.
– Самотність, – сказав Габр. – Жахливу самотність, жахливу тугу. У мені піднімається якась хвиля незалежно від моєї волі… В мене вривається далекий простір. Я ніби відчужуюся від усіх і від себе. І тоді… в мене слабо проникає звук. Я весь поглинутий іншим, нічого не можу вдіяти.
– Принаймні, це навряд чи може сподобатися Міністерству. Якщо людина не зосереджена на звуках, що проникають у неї, значить, вона може відволіктися.
– На що?
– Я ж не знаю, які там у тебе галюцинації. До тебе можна тоді й не докричатися, в принципі. Якщо ти вийдеш з близького простору – тебе не дістануть: ні Міністерство контролю, ні Державне Об’єднання як таке. Тому те, що далекий простір вважають, як ти кажеш, "психозом", – це не тільки відображення якогось там факту, а ще й у будь-якому випадку вигідно. Вигідно Міністерству.
– Що ви таке говорите?
– Хлопчику мій, – сказав професор, – невже ти думаєш, що в моїй голові, в голові багатьох не рояться думки? Включаючи і неймовірні? Зовні ми всі любимо Державне Об’єднання та його інститути, ми вдячні за блага, за турботу. Але в глибині нас пробуджуються думки, розумієш? Я багато прожив і дещо зрозумів у цій системі. Тільки нікому не говорю.
Після цієї розмови Габр кілька днів сидів, замкнувшись у своїй квартирі. На роботу вирішив не йти; все життя його, досі зрозуміле, врівноважене, – руйнувалося. Якби він міг безоглядно вірити Міністерству! Або професору Мокру, який тільки пробудив його власні передчуття – тому він так затято сперечався з професором. Але ніхто не міг сказати точно, що з ним відбувається, де істина.
Нарешті, не витримавши, він вирішив прогулятися по Центральному Бульвару. Він так і не випив жодної призначеної таблетки і почувався тепер злочинцем. І навіщо він пішов до дільничного контролера, навіщо зв’язався з Міністерством? Тепер на ньому висять зобов’язання. Через кілька днів йому поставлять пломби на півроку, через півроку він знову буде як усі. Чого ж він хоче? Чого остерігається?
Габр ішов Центральним Бульваром, вслухаючись у човгання ніг і голоси людей, які пропливали повз нього. Раптом несподівано для себе він зірвав із очей обидві прокладки. Навколо ворушився мурашник якихось чудовиськ: закутані в лахміття, зігнуті, вони чомусь дуже повільно, як п’яні, рухалися туди-сюди. Габр стояв посеред них, нічого не розуміючи: за метр до нього чудовиська звертали вбік, слідуючи кожен своїм маршрутом. Їхні обличчя, опущені до землі, виражали заглиблену в себе турботу. Незрозумілі істоти з’являлися і зникали в кінці бульвару – так далеко, що Габр знову пережив гостру самотність. Він швидко ковтнув таблетку біцефрасолу і так стояв, заспокоюючись, занурившись у темряву: світ повільно звужувався до розмірів близького простору. Нарешті він відчув себе собою, пішов із затягнутими серпанком очима, зосередившись на передчутті тих, хто рухався назустріч.
Із "Підручника з геософії для коледжів шостого розряду"
Упорядник – Академія загальних дисциплін Державного Об’єднання
"Запам’ятайте Десять тез загальної геософії:
1. Простір існує.
2. Простір суб’єктивний і оточує безпосередньо кожного як аура.
3. Простір переміщається разом із людиною.
4. Немає об’єктивних далеких просторів, є тільки близькі простори.
5. Переміщення в просторі бути не може, може бути лише переміщення простору (близького) разом із людиною.
6. У будь-якій точці людина у себе вдома. Вона не рухається.
7. Так звані "великі відстані" – плід фантазії.
8. Час, проведений "у дорозі", ні про що не говорить.
9. Далекий простір – це час, а не простір.
10. Входження нових людей і предметів у близький простір людини не означає, що вона змістилася в просторі".
Із щоденника Габра
2134 день 8-го сектора 17-го числення. Як це не дивно, вирішив знову вести щоденник, хоча це і безглуздо. Мене найбільше турбує те, що я можу зробити непоправну помилку. Раніше в мені жив тільки жах від галюцинацій, а після відвідання Міністерства контролю оселився ще й страх. Я чомусь боюся цих пломб, які мені скоро поставлять, хоч і розумію, що це повернуло б мене до себе і до інших людей, і взагалі до життя. Я себе став погано розуміти. Я хочу позбутися цих видінь, але, раз побачені, вони ніби увійшли в мене глибоко, я не можу про них забути. І я не розумію, що це.
Радіодзвінок Габру о третій ночі
Габр: Хто це?
Голос: Ви мене не знаєте. Е-е… вислухай мене, хлопче.
Габр: Що ви хочете?
Голос: Ти відвідував нещодавно Міністерство контролю?
Габр: Так.
Голос: І тобі запропонували накласти пломби на півроку?
Габр: Ну так.
Голос: Не роби цього.
Габр: Хто ви? Звідки ви дізналися?
Голос: Давай зустрінемося.
Габр: Де? Коли?
Голос: Зараз. Їдь до трьохсотої вулиці, спускайся ескалатором до першого майданчика, потім іди в напрямку акустичного маяка. Я сам до тебе підійду. Тільки включи індикатор Обра, щоб я тебе впізнав.
Габр хотів іще щось запитати, але незнайомець вимкнув мікрофон.
Незнайомець
Місто спало, і Габр міг майже бігти, не побоюючись зіткнень. Його зупиняли тільки сильні пучки дельта-випромінювання на перехрестях. Та ще телеметричні вежі відволікали своїм настирливим інфрадзижчанням. Аеростанція була теж абсолютно порожня, і акустичні сигнали вільних гвинтопланів доносилися з усіх боків. Габр рушив на поклик одного з них і незабаром сидів у зручній кабінці, набираючи трьохсоту вулицю. Гвинтоплан злегка гойднувся, і Габр приготувався чекати. Через півгодини він буде на трьохсотій вулиці, але відчуття, що він переміщується, у нього не було: рухався тільки час. Натомість сам Габр, оточений близьким простором, залишався в тій самій точці. І аеростанція трьохсотої вулиці не була іншою аеростанцією, що знаходилася десь "далеко-далеко". Поняття "далеко-далеко" могло бути тільки фікцією розуму, не більше. Габр вийшов там же, де й увійшов, тільки можливості його близького простору тепер змінилися. В ньому звучали інші акустичні індикатори, і в нього могли вступити інші, ніж раніше, об’єкти та люди.
Вийшовши з аеростанції, Габр прислухався: індикатор ескалатора кликав праворуч. Він звернув направо, обійшов якийсь неживий об’єкт і ступив на рухому доріжку. Вона швидко понесла його вниз повз п’ятий, четвертий, третій та другий майданчики трьохсотої вулиці. Поки він спускався все нижче і нижче, минаючи верхні рівні, сигналізатор під рукою чітко звідомляв його долоні інформацію. Нарешті Габр отримав сигнал, що вони біля мети, і зійшов із ескалатора на звук, що долинав од вхідних дверей. Вхід був праворуч, а вихід – зліва. Габр штовхнув перед собою двері й опинився на вулиці.
Акустичний маяк, що зазвичай височів у кінці кожного рівня, посилав сигнали звідкись із-за спини. Габр розвернувся і пішов на сигнал. Його власний індикатор Обра працював на шостій, найпотужнішій хвилі.
– Я вас упізнав, – почув він голос, щойно завернув за ріг залізобетонного блоку вуличного самоврядування. – Ідіть сюди.
І чиясь рука потягнула його вбік, до бар’єра естакади.
– Тут нам ніхто не заважатиме.
Габр прислухався: у його близькому просторі знаходився якийсь літній чоловік. Від нього пахло недоглянутістю і характерним для квадрату 4-Б дезінфікуючим присмаком.
– Ви живете в 4-Б? – запитав Габр.
– Так, чорт забирай, – сказав чоловік. – Я живу в цій смердючій дірі. Від мене тхне, як від дохлятини.
– Ні, – заперечив Габр.
– Ну, годі про це. У мене обмаль часу. Мої друзі з Міністерства контролю звідомили мене, що до них нарешті надійшла людина з психозом далекого простору. Це ви.
– Так. А хто ви?
(Продовження на наступній сторінці)