Вона не хотіла нізащо цих сварок, хоч би добути спокійно цей термін, й як хочте. Де ці сили наберуться, як тут не знаєш, кого рятувати,— й за сина бійся, й з цею малечею думай, як справитися. Іноді як поставить очі, то ради нема. Якась дурна кров грає, а вона їй за тата.
— Вже йдемо, йдемо,— склала усі думки в слова до дитини, бо не було в цьому світі іншого порятунку.— Будеш спати, а я тобі казочку розкажу.
Вони з вікна дивилися на вокзал,— скільки там снігу понамітало.
— Осьо взавтра поїду, та й не буде в тебе баби,— аж трохи сердито приперла дитину до скла,— переберешся до другої баби та й будеш корівку пасти, качок ганяти.
— А в тебе розуму хватить покинути мене тут?
— Лепетати вмієш, хто тебе тільки навчив. Ти в мене така не була.
— Бо ти мене посадиш саму на кухні і йдеш людям шити, а я не вийду, поки не витьопаю тарілочку.
— От тобі горе велике було. Поприходять жінки, а ти їм ціну за шиття назначаєш. Я вік не могла ціни скласти, брала, скільки дадуть. А тепер червоній, бо в мене ду-у-уже розумна онука.
— То й не думай мене тут покидати,—— дитина цупкіше вчепилася в бабину кофту.— А то вари їсти їм, прибирай.
— Дуже ти наприбиралася, тільки оно-го ця глухенька на поріг, то тебе як вітром здуває.— Звеселілим і молодим таким голосом Ярина розказувала мов не до неї одної:— Поїдемо, та наваримо картоплі в лушпайках, та й дивитимемося телевізор.
Ця щось у плач.
— Щоб знов показували дядьків на війні?— Диви, мусила втирати сльози дитині проти місяця.— Бабахне, й тебе вже ніколи,— аж заходиться,— не буде?
— Де я дінуся, дурне ти. Я тебе за собою вскрізь возитиму А як буде війна чи голод, то ми поберемо палички й торбинки й гайда хліба просити. Ти як заспіваєш старчачим голосом, то тобі не те що хліба дадуть.
Ярина мовби не бачила цього дитячого погляду; та то вміла глянути на свою бабцю рідненьку.
— Нам тато заробить, та й нащо ж старцями ходити, правда, бабуню?
От змовчала б хоч так, але де там!
— Дуже твій любий татуньо заробить, як тако лазитиме, нема відома де.
— То в нього така робота, що треба щось думати, а йому не дають. Ти хіба не знала?
А певне, не знала; коли вони тут товклися, як ці хороми поділити, вона синові зразу сказала: займай кімнату, бо потім пошкодуєш. А тепер буде йому кімната, дограється з цими гулянками.
— Ну цить мені, а то позбігаються на твій плач, скажуть, баба набила. Які оно понадуваті.
Ярина взяла собі в ліжко будильничка й тримала рукою біля бока, вона любила, щоб радіо грало до ночі й будильничок цокав. Але на ранок її вже нічого не будило,— коли вони тільки встигали?
— Розкажи, як тато маленьким хотів комбайнером бути. Цього то вона забути не могла, вони з сином ліпили
вареники на скрині якраз у неділю, і сонечко їм зимове світило на працю у вікно, а син каже:
"Мамо, я хочу бути комбайнером". Сама вона добре знає.
— Та й тато маленький каже, що заробить зерна та виси-пете на горище, а потім напитлюєте муки, і ти спечеш велику хлібину.
Ярина з радощів і собі встигати.
— То вже й дід Грицько втішається, що от комбайнер росте, а ви за ту молочарню торочите.
— А дідусеві ці цьотки погані н а тобі, плати за розкрадене.— Дитина лежала й собі горілиць, заклавши одне рученя за голову, і не боялася вголос балакати. Далі вони ще нижче посунули з себе важку ковдру— А так би дідусь не вмирав і лежав осьо з нами.
— Хіба та війна не вилізе боком.
Дитина очима до неї повернулася, зіклавши ручечку на груди.
— Хоч би розвиднілося, щоб нам пирогів напекти, та я взавтра тим бабусям однесу.
— Однесеш тій, що водичкою тебе напувала з криниці. Ти ще ж не забула? Тільки не здумай мені втікати.
Почула вона добре, як двері рипнули з коридора, так хоч тепер радість, що всі дома і нікого не треба ждати.
Вона добрішим голосом почала розказувати дитині про село і про діда Грицька. Він оно скільки дітей виховав, і всіх дуже любив, а ЇЇ тата, свого сина, любив найбільше, бо сказано: яка це радість, коли маєш дочок, а потім син народиться.
Думав, військового з нього зробить, а голова сільради Дубовий зайде на обід, а син залізе під стіл і шарудить там, то батько гукне до нього, щоб виліз, а голова Дубовий каже, що ти не знаєш, хто в тебе під столом сидить, може, то письменник або вчений якийсь, а ти кричиш на нього.
— Та й став,— з якогось дива перебила її дитина,— а ти хотіла, щоб тато був комбайнером.
— То мені було б краще,— згадала вона щось давнє.— Ми твого тата ждали б з роботи, зілляли б йому на руки, подали рушничка та посідали вечеряти. А так що.
— А він з дядьками піде в буфет і до ночі не вилізе.
— Дурна, цить. Він любив би нас і біг як скажений додому.
Вони трохи повисовували голови з-під ковдри, щоб бачити більше світу, а так їм і тато видніший був.
Ярина внесла з кухні стільчика й сіла під дверима з коридора, щоб і собі дивитися телевізора. Вона пальцем пихнула засклені двері й просунула голову в дірочку. Щось таке про війну, але все балачки, ходіння.
Ярині було видно в дірочку невістчину голову на високій подушці й під стіною синової півголови.
— Мамо, ви ж спите,— озвалася невістка,— йдіть ляжте.
— Та де,— стрепенулася Ярина,— то я замислилася.
— Баба не спить,— гукігула ззаду дитинка, щоб це їй усі зраділи,— то вона так куняє. Але вона все бачить. Правда, баб?
— Ми будемо дивитися кіно,— веселіше мовила Ярина в дірочку, щоб це не подумали, буцімто вона спить.
— То що ви там бачите в дірочку? — таким самим голосом казала невістка.
— Кіно дивимося,— не змовчала Ярина.— Хай вона ще посидить, як не хоче спати.
— Я взавтра бабусі помагатиму внизу, і ми встанемо раненько-раненько, і потім ще будемо спати і в садочок не підемо.
— Дивися оно кіно,— смикала її за рукавчик Ярина.— Бач, німці стріляють, вони погані.
— А міліція прийде і їх усіх повбиває і вони будуть неживі і вже стріляти не будуть?
— А певно що так.
— І взавтра ми рано зберемо все, що люди повикидали в бачки, а дядько приїде машиною й забере, а ми додоми підемо й будемо спати, як котенята?
— А ще ж пироги; ти забулася?
— Ви кіно дивитеся чи балакаєте там?— спиталася мати и трохи поворухнулася.
Дитина вже шепотіла бабі в ніс А потім попідмітаємо і водою помиємо?
— Аякже ж. Попідмітаємо і водою помиємо.
— А я буду водою мити, а ти краника виключиш, добре,
бабцю?
— Я тобі дам потримати шланга, щоб ти трохи помила.
— Вам же зовсім там нічого не видно. Мамо.
— Нічого-нічо, ми осьо скраєчку,— вони позлазили з ослінчика и посунулися коліньми в кімнату.— Все, сидім.
— І вже дивитися телевізора звідси?
— Дивися оно кіно про війну.
— Ми будемо дивитися кіно про війну, а вони хай сплять. Що, ні?
— Ще ти побалакай,— обзивалася млій,— то бігом побіжиш мені в ліжко спати
— Цить, а то не даєш нікому спокою. Вже ж сидиш, то якої тобі хороби ще?
— І ти так само, й тобі нічого не треба?
— А певно, що так, ти хіба не бачиш?
Дитина пересіла ближче бабі до грудей і показувала на неї пальцем.
— Оце ти так сидиш перед цим кіно, така моя бабця і мого тата мама?
— Щоб ти була вже скисла де з усім разом!
— їй-бо, я вас повиганяю обох,— тихо й байдуже так вимовляла жінка в ліжку.
Ярина подивилася знизу, як вона позіхнула у сутінках; ай-
бо як риба.
*І рот без губів, усе біле*,— злякалася трохи Ярина.
Вони вже попритулювалися в ногах проти ліжка, щоб можна було й зіпертися.
Ярина тільки чула, як невістка ставала на землю й чапала в кухню, і там загорілося світло, що аж їх з дитиною попід
ліжком діставало.
— Мамо, ви не знаєте, де від серця? — почула Ярина и очима видивлятися стала проти світла не так невістку на дверях, як сина.
♦Може, йому важко, а він мовчить,— знов щось не виходило їй з голови,— й боїться сказати*.
— А десь в туалеті в коробочці,— згадала Ярина вголос,— на поличці, що він зробив.
— Нащо його ховати, як воно лежало на своєму місці.
— Хіба ж я знала, що воно іра буде?
Вона й ім'я синове боялася вимовити, бо думала, що в хаті зараз усе як перевернеться.
♦Хоч би вже гасила тамечки,— Ярині такого закортіло,—
на темне аж легше*.
Світло погасло, і далі вони дивилися кіно про війну.
Бо й сон такий був, хоч не лягли, якби знала.
Прокинулася вона й хотіла налапати будильничка попід ліжком — так зникла ховати його, бо ті, коли хто не всунеться, то наступлять, чи до дитини заходять, буцім без них тут не обійдеться; але руки цеї десь не стало, ґвалт.
(Продовження на наступній сторінці)