"Не пийте ви з ними по сто грамів". Це зайде сестра Ганя, тітка моя, й не так батькові, як мені слухати. Бо він піде, а чоловіки балакають, що от дай Грицькові сто грамів, то в зарплату усім буде по двісті. Ще в Гані цеї розтрати не було, то так, сказати, й непогано виходило. Якось уміла побалакати, а на кого й гримнути. Відбула вона скільки років за буфет, і я наче зразу не впізнавала своєї сестрички,— й сама не знала, чого. Вона й малою, бувало, щось вчворить; а Жені від неї то перепаде не раз. А це не така балакуча зробилася, а скаже що — то ти ще й винуватий. Ну, раз то смішно було мені,— стала тако на порозі й наче з них обох, з Гані й батька, сміюся; бо й смішно: веде батька моя менша сестра, й обоє п'я-аиі. "То ти ще й смієшся, — розсердилася Ганя,— а не-е-ех воно де". Потім то не до сміху бувало. Ніколи от не забуду, а найперше Порох-нюкові не пробачу. їздили вони по селах заготовляти молоко, ну той же як голова сільради. Порохнюк то знав, де можна; а Грицько, дурний,— плати. Але я не вірила, що може таке щось бути. Невідомо б мені було, які вони вечоринки влаштовували у Гані Німенької. Мені переказували, буцім вона у Гриць-ка на колінах сиділа. А помовчте-но тамо; от за що, за що, а за цс я була спокійна тоді, бо знала: нічого в нього з Ганею не було. Але ж в очі то зо мною усі добрі; й набор йому наллють, а самі — Іра, Іра. То якась відьма була, а не Ганя. Возив їх шофер з Вертикиївки, чоловік,— та й що ж, і його взяли раз. А він, видно, не дуже вабився на це зілля; вибіг, бідний, на город, й там з нього вирвало все. Думали, що сконає до ранку, землю під себе гріб. Отаке ІЬня мала. А чого їй не мати. Хлопці молочного занесуть, закуска є. Тоді в нашій молочарні вже й сир твердий почали виготовляти, то Грицько головку сиру загорне, під руку — і вйо. Хіба ж я не бачила? Десь упав у калюжу й так до ранку пролежав, — тоді в мене серця не було до Порохнюка. Ти ж якийсь товариш його називався, то тобі тяжко було додому одвести. Що він як собака провалявся всеньку ніч у грязюці. На ранок хлопці кашкета принесли — нате. А вдосвіта прочумався — не розбере, де він. Улазить в хату, плаче. "На, бий мене,— наставляє голову,— візьми коромисло, побий мене, що я така свиня". Отоді він і сам побачив, яке це добро і які це друзі. Але що ж. Хіба він покаявся? Як це вже така хвороба у нього влізла.
Покинула той молочар, у нас якраз швейна майстерня відкрилася,— еге, були і в нас; але що ж, як батько завербувався, то мусила впустити на ту половину, ще й сторожем оформили, щоб якась копійка була,— а цю роботу я знала давно, не думала тільки, що доведеться всю сім'ю з голки утримувати. Але хоч далі од тих дівок була з молочарні. Та й з цею Ганею не мала вже сили терпіти, ну ґвалт кричу, нащо ж вона таке робила, га? Хіба забулася, як сиділа на приймальному пункті села Закусилівка? А потім, диви-но, й кращу роботу мала, Грицько бере переводить на молочарню в Кодню,— о, вже пані. Нащо ж ти горя моїм дітям бажала, Ганю? О, ти кажеш: я — що, я — нічого; це він, може, що. Думаєш, так я тобі й повірила. А не казала я тобі, що оно сокиру для тебе приготувала,— якби прийшла вчора до примірки, їй-бо, зарубала б. Що ж ти мені шокаєш: "Що ви, Іра, що ви, Іра". Як ти роздяглася.., бо ти ж уся заразна, все тіло в прищах. Як він міг до тебе що мати? А те здоровило, Галька. Де ви понабиралися на мою голову? Це ж ви його обкрадали, а потім ще й заявляли. Де ж тобі та як живеться, Ганю? Ти вночі до цього обліковця бігала у сільраду, бігала ж Він такий маленький, в окулярчиках. Певне, набереш під кофту сиру, масла — й біжком до Льоні. Що той Грицько, дурний, міг бачити, як він уже собою не володів. Ти думаєш, Льоньчина жінка не знала, чого це ти ходиш ночами до нього? Антося розказує: прийду рано прибирати, а там повно попід столами папірців з-під сиру й морозива. Та його жінка волосся на голові обривала, не знала, що робити. Біжить до Грицька: поможіть якось. А що він поможе? Ну та й ти оддячила. Відбила Льоню, гайнула з ним на Донбас, жінку бідну з двома дітьми покинув. А через день нате, ревізія. То було все добре, добре, а це багато не вистачає. Отоді тобі на й корову, й сіно з горища, яке ми заготовляли для своєї конячки,— треба ж було молоко возити. Сину, ти кажеш, що не пам'ятаєш нашого велосипеда,— хіба ні? Добжанський якраз там хату тримав, за молочарнею у вуличці, де Вера Бартуниха жила, каже: "Візьму свому малому велосипеда". Це ще перші велосипеди тоді появилися; батько не пошкодував купити, думав, тобі буде.
Це вже я потім узнала, що твій тато придумав. Робила на станції його двоюрідна сестра; каже їй: "Антосю, давай завербуємось". Вона вийшла заміж у друге село, а там такий п'яндига. То їй що, все одно щастя за тим хазяйством не було. От якогось разу встає батько рано, але, бачу, не такий він, як завжди, а щось набалакує ніби в Житомир на сьогодні викликають...
Вона трохи постояла по цей бік тину, де цвяхи не скрізь позагинювані в латах, бо до буфету обходити треба сошею або з городів. Мішечка грудьми притиснула до штахет і ждала, коли ж Кухта вийде.
— То що, Йване?— питалася одними очима Ярина, налапуючи мішечка, чи є.
— Та трохи посиділи з кумом,— туди й туди оглянувся, підхекнув раз — якась своя думка крутилася ж, видно.
Згадав і за Яринину справу:
— Пождіть, зара якогось грису озьмем.
Вона трохи й пригнулася до штахет, так злякалася, що там Павло виходив на ґаночок.
— Ти, йди-но в'зьми там шо, — чи до неї, чи до Кухти обізвався Павло.
Ярина просунула Кухті і мішечка в дірочку; вбгав його під пахву і рушив трохи вгору стежиною. Від брами махнув уже "м'якою" рукою, одлучивши її од мішечка, щоб дожидалася тамо. Але Ярина вже й забулася, що він їй хтів там сказати: це ж тра, може, бігти помогти,— що, Павло тобі мішечка держатиме?
Вона, проте, оглянулася на Ніншгу Колодюччину хату: хто вас там знає, стоїть, може, з куща дивиться. Ото радість: дві швачки на містечку й ніяк не помиряться.
В неї було сили й через тин стати,— ану вийде хтось із буфету; тут є дядьки, що знають її, ще як в емтеесі робила.
Ярина вже не бігла, обходячи буфета городом, її й так чогось аж трясло, але щоб боялася — то ні. Рада була б сама нести, щоб тільки той Кухта не мучився з рукою.
Але ж узявся.
їй ця брама відома. Вона колись сюди хазяйкою заходила, ще як Грицько з Павлом зачинялися. Було їм тоді. Хитрі ж — бігом у пашню встромлять пляшечку, ще й кашкета зверху кинуть.
Тоді вони страх мали од неї.
Яринка взялася за прихилену браму — думала, чи заходити всередину; й знадвору ж не вистоїш — скільки людей ходить.
— Чуйте-н', Іване,— тихенько гукнула до світла всередині, звідки запахло таким духом.
— Хай пожде,— сказав Павло до Кухти, одірвавшись од блокнотика.
Але вона й так почула; нащо це ти й ще повторюєш.
"Його правда — чого тут стояти, треба буде, то покличуть",— поворушила губами Ярина й далі за той буфет одійшла.
Але тут постій, то наберешся: не забуде вона, як виводила звідси Грицька,— рукою обіпреться на стіну і гойдає ним. Хіба на цих п'яниць право є — далеко йому чо бігти, став осьо й дуй під стіну.
Оце-го донизу вони города тримали, і погрібничок був їхній, а тепер сама вона не захотіла мороки мати; буде їй і того, що біля хати,— й погрібничок до буфету одійшов, склад там у них.
Яринка пройшла трохи до межі, вклавши руки у чоловіків летнік, але стало чутно розмову біля брами, й вона вернулася.
— Да, все одно посадять,— це Павло казав.
— То вам нема чо бояться, кумо,— радим голосом озвався Кухта. ^
— Який я тобі в хороби кум,— про себе вже бурмотів Павло, прибиваючи камінчиком клямку на брамі.
Яринка глушманом була б дурнуватим, щоб це не почути,— вона Павлів голос добре вивчила. Але за Кухту більше боялася: Ще візьме гепне цим клумаком під ноги: на чорта воно мені здалося, беріть та й несіть, як ви такі розумні.
Вона оглянулася зі стежечки (й Ніни тої не так страшно було): Павло пішов назад у буфет докурювати. Це вже її ноги тут не буде, о ні.
Кухта висякався до тину — якось так сухо та голосно, аж Ярині морозу побільшало у вуличці.
— Йдімо, йдімо, Ярин ко, не вглядайтеся.
"А хіба ти не правду кажеш, як я стільки натерпілася й передумала в світі". Йшла б отако за цією теплою спиною, що й за чоловіковою так не ходила; але пожди-но, до кого це мова?
Прийде знов повісточка — більш її душа не витримає. Були хоч сльози, та й тих не стало. За Грицьком так не шкодувала, як це. Терпи, вдово, чоловік у тюрмі, а син— нема відома, де його душа й до вечора буде. Вона в сінях надумалася знов за армію синову; скільки він просить — мовчи, мамо, бо мені тільки гірш зробиш.
Кухта й сам у першу хату вступав; мішечка перед цим взяв стріпнув і повісив на драбині в сінях.
Щось там у Ярини було,— вона знала, що так не обійдеться; баби, котрі охочіші, за шиття приносять, як не можуть грошима оддати; то так впрошують, щоб взяла та щоб не відмовила. Ото вже потреба, не кажи. Але й, буває, згодиться. Оно Киселиха, чоловікова сестра Параска,— Грицька забрали, й вона поперлася до братів у Крилівку; ждуть тебе там,— Олі-ма з чоловіком посходяться, то любили посидіти.
(Продовження на наступній сторінці)