Сказати щиро, я з дитинства недолюблював котів. Мабуть, тому, що наша чорна кішка, бувало, то перекине гладущик з молоком, то вкраде з-під маминих рук шматок м'яса чи сала, то ще скоїть якусь шкоду в хаті. А коли вона задавила п'ятеро курчат, то батько відвіз її аж за двадцять кілометрів і випустив у чужому селі.
Два тижні не було кішки. За неї вже й почали забувати. Аж одного надвечір'я, коли сім'я зібралася на лаві перед хатою, почулося кволе-кво-ле: м'яу-у-у, м'яу-у-у-у.
— Ніби наша кішка голос подає? — сказала мати.
— Тобі вчувається, — промовив батько. — Хіба вона знайде дорогу аж з-під Солобковець?
— Ой, лишенько! — зойкнула мати. — Он вона від хвіртки повзе.
І справді, наша чорна кішка, худа-прехудюща, на череві повільно повзла стежкою. Зупинилась за кілька кроків від лави, тихенько нявкнула два рази і опустила голову на передні витягнуті лапи.
— Вона просить у нас пробачення за курчат, — сказала мати, витираючи кінчиком хустини очі. Швидко збігала до хати, винесла у блюдечку молока, поставила перед кішкою і жалісливо промовила:
— Їж, нещасна, їж.
— І як вона добилася додому? — дивувався батько, погладжуючи руді прокурені вуса. Я ж її віз у мішку, щоб не бачила дороги. Чи в неї нюх такий, чи зір, чи щось інше, що знайшла свою хату?
З того часу ніхто кішку не кривдив, а вона десятою дорогою обминала не тільки курчат, але й не полохала наших горобців, які завжди товклися на деревах перед хатою і на подвір'ї. Не робила шкоди і в хаті.
Все це пригадалося мені, коли у липні я залишився за хазяїна на сестриному господарстві. Всією сім'єю вони поїхали купатися у Чорному морі, а мені доручили доглядати курей, собаку, рибок в акваріумі і...
І кого ви думаєте?
Але давайте по порядку...
Коли я автобусом добрався до Дунаєвець, то своїх родичів уже не застав. Перше, що мені здалеку кинулося в очі на сестриній хаті, це приколений кнопками до дверей аркуш цупкого паперу. На ньому кольоровими фломастерами було намальовано двоє чорних котенят з жовтими очима і написане таке: "Дорогий дядьку! Догляньте, будь ласка, моїх маленьких вихованців. Вони зачинені у хліві. Олесь".
— Яких ще вихованців залишив на мої руки Олесь? — розмірковував я, підходячи до хліва. Лише прочинив двері, як звідти одне за одним вискочили двоє чорних кошенят і стрімголов подалися у густий малинник. А кури, мабуть, сприйняли їх за тхорів, бо наробили такого репету, що загавкали сусідські собаки.
— Ось і доглянув Олесевих вихованців, — пожалівся я Рексові, який зацікавлено поглядав у малинник із-за густої сітки вольєри. — Що ж тепер робити? Як їх звати? Де шукати? Це ж вони бур'янами подадуться хтозна-куди.
Я сів на лаву. Кури трохи втихомирилися. Коли це знову знявся крик до неба.
Я підвівся і побачив котенят: вони вже були на яблуні. Раптом перше стало передніми лапами на натягнуту між яблунями мотузку, на якій вішали сушити випрану білизну, і повільно пішло вперед. За ним рушило друге. Я затамував подих: зараз малята попадають. Та вони благополучно добралися до другої яблуні, швидко спустилися по стовбуру на землю і зникли у розквітлих флоксах.
— Ну й акробати! — гукнув я до Рекса. — Мабуть, Олесь щодня їх тренував. Чи не так, друже?
Через кілька хвилин чорні циркачі атакували гойдалку. Вони видерлися по дерев'яних стовпах на перекладину, підійшли до товстих мотузок і по них спустилися на сидіння, яке злегка розгойдалося. Котята всілися рядочком, наче для фотографування. Тоді я побачив у них на шийках білі плями.
Нарешті кошенята помітили мене. Вони одночасно плигнули у траву і, підстрибуючи, пробігли повз лаву декілька разів.
— Киць, киць! — гукнув я, і малі вискочили на лаву, а з лави одне полізло мені на плечі, а друге всілося на колінах.
Я збігав до хати, виніс у бляшанці молока. Попоївши, котята побігли зі мною на грядки і зникли у високому картоплинні. А через декілька хвилин щось зойкнуло у зеленому шумовинні, потім ще раз. Я розгорнув картоплиння, а там мої маленькі циркачі мучать ропуху. Насилу відігнав їх від жаби.
З того дня Олесеві вихованці бігали за мною назирці.
Якось я пішов до магазину купити молока. І як не намагався залишити кошенят вдома, з того нічого не вийшло. Йду тротуаром, а попереду вибрикують чорні Мурчики. Перехожі усміхаються до малят, зупиняються, щоб роздивитися красенів з білими цяточками на шийках. А коли якийсь нікчемний собачка з гавкотом кинувся до них, то котенята злякано припали до моїх ніг. А потім, наче по стовбуру дерева, подерлися догори по штанях. 1 відчули себе малі у безпеці лише на моїх плечах...
З того часу я полюбив котів так само, як і собак.
ГАЛЯ
Сашко був собі звичайним хлопцем. Він нічим не відрізнявся від своїх ровесників: ні зростом, ні якимось особливим обдаруванням. Ганяв м'яча на шкільному майданчику, збирав макулатуру і металобрухт, влітку пас корову, допомагав матері по господарству.
Правда, іноді хизувався тим, що його старший брат служить пілотом.
І в класі хлопець був не з перших і не з останніх. Ще й сидів за партою посередині середнього ряду. Його білява м'яка чуприна полюбляла горнутися до темних дугастих брів, але Сашко завжди відгортав її на лівий бік, ближче до настовбурченого вуха. Ніс у нього був, як не раз говорила мати, батьків, тобто кирпатий, зате очі, сірі з жовтими цяточками,-материні.
Якось, повертаючись надвечір з матір'ю з поля, де допомагав збирати картоплю, Сашко побачив ворону, яка сиділа, зіщулившись, при дорозі. Вона сумно дивилася на перехожих, ніби прохала у них допомоги.
Хлопчик кинувся до птаха, присів коло нього і простягнув руку. Той не тікав. Тільки тепер звернув увагу на опущене до землі крило і засохлу кров на пір'ї.
— Болить, болить, Галю? — прошепотів Сашко і пальцем погладив птаха по голові.
— Що там?— запитала мати.
— Ворона з перебитим крилом.
— Мабуть, дід Григорій підстрелив, полохав з кукурудзи.
— Мамо, я візьму її додому,— попросив Сашко. — Вилікую і пущу на волю.
— Ти завжди знайдеш собі якусь роботу,— невдоволено промовила мати. — Ну, чого сидиш над нею? Бери вже ту бідолаху.
Сашко обережно взяв птаха, пригорнув до грудей.
— Чим же ти її лікуватимеш? — запитала мати.
— Рану змащу йодом.
— Ти краще збігай до Ніни Іванівни.
— А можна?
— Та вже...
Хлопець помчав до села. Фельдшерку він застав на подвір'ї медпункту. Та насилу второпала, що сталося з вороною. Ласкаво промовила:
— Що ж, давай свого пацієнта, оглянемо.
Ніна Іванівна тонкими чутливими пальцями обмацала пошкоджене крило і впевнено сказала:
— Літатиме твоя ворона. Заходь до перев'язочної. Тільки прийдеться тобі завтра знову завітати з нею.
— Я принесу її, Ніно Іванівно, як тільки повернуся із школи.
Скоро Сашко йшов сільською вулицею і обережно ніс ворону із забинтованим крилом. По дорозі йому зустрівся дід Григорій, згорблений, з довгими сивими вусами, такими ж кошлатими бровами. І хоч надворі було ще тепло, він не розлучався із заяложеною фуфайкою, хтозна-коли чищеними зашкарублими кирзаками і вилинялою від давності шапкою-вушанкою. За плечима у нього стирчала зв'язана мотузкою старенька рушниця.
— А це що за оказія? — прохрипів здивовано дід.
— Хіба не впізнаєте свою "роботу"? — недружелюбно запитав Сашко.
— Чи не носив до дохторки ворону?
— А навіщо ви тою пукалкою калічите птахів? — в свою чергу запитав хлопець.
— Хіба це птах? — хрипко засміявся дід. — Підкинь-но його, хай стрельну цю пакость, щоб не шкодила людям.
— Ворони, діду, теж корисні птахи,— серйозно сказав Сашко. — І бити їх не треба.
— Яка ж з них користь, хотів би я знати?
— Це санітари землі, діду. Вони поїдають, різну дохлятину, очищають смітники...
— Ще й курчат ловлять і поля спустошують, — докінчив по-своєму Саш-кову думку-дід Григорій. — Давай, я стрельну у твого санітара, га?
— Е, з вами не можна серйозно говорити, — буркнув Сашко і побіг додому.
* * *
Щодня хлопець носив свою Галю на перев'язку. Крило у птаха заживало, від добрих і різноманітних харчів ворона набралася сили і навіть пробувала гратися з котом. Але та гра кінчилася сумно для Любчика, який спершу не розумів добрих намірів Галі.
А було це так. Сашко сидів коло столу і розв'язував задачу. Ворона повільно ходила по підлозі, час від часу стукаючи міцним дзьобом то по ніжці стола, то об двері. Любчик мирно лежав на стільці біля теплої грубки, лише зрідка ліниво зиркаючи на порушницю тиші. Коли ж Галя почала раз за разом молотити дзьобом по стільцю, у Любчика увірвався терпець: він зірвався на ноги, вигнувся дугою і засвітив свої злющі очі-фари. Але птах продовжував свою роботу. Тоді кіт сердито зашипів і скочив на ворону. Галя ж спритно підплигнула і з усієї сили стукнула дзьобом по голові нападника. Любчик жалібно нявкнув і дременув до дверей. Сів на порозі, зіщулився і лапою почав розтирати болюче місце.
А Галя, відчувши перемогу, з байдужим виглядом походжала по кімнаті.
(Продовження на наступній сторінці)