— Ваше превосходительство! — почав Колісник. — Ми вас не тільки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськім собранії як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на наші помилки, то на наші ще нові нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсідателем на наших з'їздах. Велике це діло! Уже вам не стане часу першому зачинати ті бої, котрі велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. І от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотіли б почтити вас обідом. Прийміть наші зазовини. Не яко Іуда, но яко розбійник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть наші члени, дехто З предводителів, дехто з наших земляків, більше свої люди. Просимо вас, — вклоняючись низько, казав Колісник.
Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв ті зазовини. Дякуючи за несподівану честь, він казав, що і не дума занехаяти праці на користь земству; що праця його тепер ще більшає, стає трудніша, бо треба буде помирити інтереси дворянства з інтересами земства, і він рад буде навіть поступитися чим-небудь, аби привести діло до кінця. І, ще раз подякувавши, він подав Колісникові руку. Колісник, низько вклонившись, повернувся і вийшов з хати.
— Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! — сказав Лошаков, вирядивши Колісника, повертаючись до громади.
— О, Колісник мае думки погануваті, — хтось обізвавсь з громади.
— Да, он не без лукавства, — одказав Лошаков. — Но такие люди необходимы для земства.
Всі промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другі речі, черкнулася других, інших, не земських діл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хаті і заговорював то з тим, то з другим із дворян.
А Колісник? Колісник, котячи у штучній таратайці на своєму семисотному жеребці, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вівса тобі — самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову і ободом вигинаючи передні ноги, як муха, мчав Колісника городом.
— Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! —одно прицмокував Колісник.
І справді, йому не мало було у той день біганини. Від Лошакова він побіг до свого предсідателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потім здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обід, варт би і земству почтити такого чоловіка. Предсідатель тільки підлакував. Треба б, треба б. Тільки на чий же щот? На щот земства якось не теє.
— Чого там на щот земства? Йому і без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собі земельки — так хуторок! І хотілося б мені ту земельку збризнути. От би під видом земського обіду — я б уже не пошкодував сотнею-другою.
— Так чого ж? — спитався Предсідатель. — Готовтесь.
— То ви согласні? Я і Лошакова запрохував. Попросіть іще й ви від себе. Кажіть тільки, що це від земства честь.
— Гаразд, гаразд! Да ви просто геніальна голова, — скрикнув Предсідатель.
— Була колись, — одказав Колісник. — А тепер, що дедалі, все дурніша робиться.
Від предсідателя знову махнув Колісник до членів. Там уже просто сказав, що Предсідатель велів йому зготовити обід для Лошакова і запрохував на той обід.
Від них поїхав до лавок справитися з цінами, зробити деякі закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цілу волову хуру забрали усякого краму.
— Навіщо?
— Дворянство дає обід Лошакову. На обід усе.
— А коли той обід?
— У суботу.
А Колісникові того тільки й треба. Він тільки вийшов від Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обід готувати. "Тепер четвер ще, — думав Колісник, — п'ятниця... у суботу обід дворянський. Ну, а в неділю і наш... Поспіль один за другим. Гаразд. Іде".
І Колісник теж немалу хуру наробив заказів. Звідтім він поїхав по вина, брав щонайдорожчі, шонайстаріші і горілки усякої як двойної і аглицької, адміральської, желізнодорожної, у пляшках і ведмедях, у кухликах і графинах, рому, коньяку... "Затоплю бісових синів, — думав він, вичитуючи чималий список усякого трунку. — Це на те й вийде: карай свого ворога хлібом-сіллю". І він почув, якась завина ухопила його за серце від тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що він тратить оце. "Подумай тільки — триста карбованців, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бісів пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося — чимсь треба розв'язувати".
І він мерщій повернув коня від лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бігати. До хлібника, до різників, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усі панські витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колісник по городу, а смуток все дедалі обгортав та обгортав його.
— Де ее так довго забарився, папаша? — стріла його Христя на порозі, так пишно розряджена у новий одяг: білі рукава сорочки, хороше вицяцькувані квітками, червоно-гаряча спідниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горіла, та й на тій, спускаючись з шиї, густо послалися золоті дукачі і різних кольорів намисто. Заквітчана квітками пополам з хрещатим барвінком, білолиця, рум'яна, вона так привітно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце тріпнулося б, уздрівши таку красуню. А хіба ж воно у Колісника скам'яніло?
Уздрівши її, він аж струснувся. Де й дівся його недавній смуток, ув очах зажевріли іскорки одради, похмуре лице освітила легенька усмішка.
— Та, та, та... он як моя доня нарядилася, — засміявся він швидко та весело. — А я, як дурний, бігаю по всіх усюдах та морю мою донечку голодом. — І, підійшовши, він смачно цмокнувся з Христею.
— Де був? Кажи, де був? До других бігав? Кращих шукав? — в'ючись хмелиною кругом його і усміхаючись рожевою квіточкою, допитувалася вона його.
— Гроші розтринькував, дурний! Не знав їх де дівати, то по городу трохи не стрічному і поперечному роздавав.
— Нащо? Краще б ти доні хатку купив. Невеличку хатку з садочком. І твоя доня, як мала пташка канареечка, сиділа б там та пісень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.
— А справді? — подумав він. — Куплю, куплю, тільки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.
— Який бенкет?
Колісник розказав усе Христі. Потім, граючи очима, почав:
— Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан — багато зможе і давно чортом на мене дивиться. От, як буде він, перетягни його на мою руч. Перетягнеш — штучну тобі хатину куплю, і не З одним, а аж з двома садками.
— Руку! — скрикнула вона, випрямляючись на увесь ріст. Очі її грали, лице усміхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся... є такий у світі чоловік, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хіба твій Лошаков вистоє?
У неділю коло Колісникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство і прямісінько простувало у парадні двері, перед котрими (досі ще не видане диво у городі) стояв страшного росту швейцар із здоровенною булавою, у парчевому картузі, в каптані, облямованім Золотим позументом. Перед кожним ухожим він витягався у струну, щось вихитував булавою — тобто честь робив, і пропускав у розчинені двері. Народу Зібралося на те диво подивитися — уся вулиця з обох боків запруджене людем, так що пройти трудно.
— Побий тебе сила божа! Що то він виробляє? — дивувалися робочі, дивлячись на ті затійливі вимахи швейцарової булави. — Помаха, помаха під носом, та тоді й пускає.
— То він дає: понюхай, мов, чим пахне! — відказав хтось, і чимала купа підняла регіт.
— От церемонія, так так. Це не по-нашому. Так тільки у Москві буває. От і піди з Колісником. Первий він чоловік на увесь город, — казали заможні хазяїни-ремісники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонію.
— Ну, якого ви бісового сина зібралися сюди, очі повитріщали? — почули вони у розчинене вікно Колісникової квартири. — Ідіть собі, поти не порозганяли.
— Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.
— Хто сам?
— Та вже не хто — Колісник.
— Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?
— Піди ж ти. Забулося. Начальство, бач.
— А знаєте що? Щоб не було напасті якої, краще розійтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дуріють.
— Коли тобі не хочеться, то йди. А ми хоч раз на віку побачимо на панський бенкет.
— Побачите, поти очі заплюють.
— Та вже ж.
Декілька пішло, а на їх місце присунуло ще більше. Народ запрудив усю вулицю — проїхати з трудом можна.
— Розходьтеся! Розходьтеся! — десь не взялися поліцейські і почали розпихати людей.
— Чого розходьтеся? — деякі з пообідавших і хильнувших почали одмагаться. — Іди собі, коли тобі треба.
(Продовження на наступній сторінці)