— Знаю, знаю. Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, — одказав Книш.
— Хотілося б мені з ним побачитись.
— Він тут у саду був. Я його бачив... Та от і він, — указав Книш на високого у бороді пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. — Григорій Петрович! — гукнув на його Книш.
Проценко поважно, розхитуючись, підійшов до Книша, поздоровкався і, зовсім не примічаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
— Что нового?
— Пізнаєте земляка? — перепитав його Книш, указуючи головою на зігнуту постать Рубцеву.
Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крізь пенсне на Рубця. Той собі, усміхаючись, дивився на Проценка.
— Не пізнаєте? — глухо вимовив Рубець. — Давня річ...
— А... Антон Петрович, здається? — спитався Проценко.
— Він і е, — усміхаючись, одказав Рубець.
— Боже ж мій! Скільки літ, скільки зим не бачилися? Здрастуйте! — і він приязно подав йому руку.
Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернію.
Проценко наче зрадів, а більше здивувався, як Рубець сказав, чого він приїхав.
— Так і ви до нас на з'їзд? Радісно, радісно своїх бачити! — заторохтів Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху і свій звичай згорда держатися. — А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували... Пистина Іванівна яким смачним борщем кормила — не їси, було, а п'єш! Тут такого ні за які гроші не добудеш. Позвольте ж мені тепер напитися з вами чайку укупі; може, і поїмо чого!..
Рубець мав був щось казати.
— Ні, ні, не одказуйтесь... гріх вам буде. От ви, я, Федір Гаврилович... Утрьох виберемо затишне містечко та любо-мило згадаємо старовину...
—Человек! — гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так і уродився перед ним.
— У вокзалі? — спитався Проценко товариства.
— Краще, як примостимося де у захистку, — одмовив Книш.
— Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю... живо! — скомандував Проценко.
Прислужник тільки хвостиком мелькнув і зразу скрився.
— Скорий! — здивувався Рубець. — У нас таких швидких немає!
— Та то тільки він бігати скорий. А от побачите, коли він прийде сказати, що готово... Наждемося! — мовив Книш.
— Та хоч біга швидко! — каже Рубець.
Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, і гордо озирав крізь свое пенсне прохожих.
— Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, — обізвалася до його молоденька пані чи панянка, за котрою ціла метка офіцерів брязкала острогами та торохтіла шаблями.
— За что это? — і Проценко на закаблуках хитнувся.
— Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! — стрільнувши очима, прощебетала та і незабаром скрилася.
— Так ви вже жонаті? — здивувався Рубець.
—— З півроку, як оженився.
— Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самі?.. Хіба жінка недужа?
— Та так... Вона більше дома насиджує.
Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибіг прислужник.
— Готово-с! — мовив він, зостановлюючись перед Проценком і хватко перекидаючи собі салфетку на плече.
— Где? — спитався Проценко.
— Пожалуите-с! — і, роэпихаючи народ руками, він побіг уперед геть від, вокзалу.
— Ты же куда? — гукнув на його Проценко.
— Там-с! — одказав прислужник, указуючи рукою на цілу стіну акації, що геть чорніла здалі.
— На кой черт такую глушь выбрал? — спитався суворо Проценко.
— Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
— Та ходімо. Там менше очей буде зазирати, — сказав Книш, і всі рушилиза прислужником.
На кінці широкої дорожки, у захистку між гущиною акацій, чорніла невеличка халабудка, до котрої прислужник довівши сказав: "Здесь-с".
Посеред халабудки стояв стіл, накритий білою, як сніг, простинею, на столі горіли дві свічки у скляних запонах, кругом столу з боків зеленіли ослончики.
— І як тут затишно, — сказав Рубець, сідаючи і роздивляючись кругом халабудку.
— Так ти ще нічого і не наготовив? — кривлячись, спитав Проценко,
— Что прикажете-с?
— Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! — вилаявся з досади.
— Сколько прикажете-с? — одно свое прислужник.
— Воно по старому б звичаю, — умішався Рубець.
— П'ють горілочку до чаю, — доказав Книш, усміхаючись. — Я сам такої думки.
— Як хочете. Чого ж ми потребуємо? — пита Проценко. Почалася рада. Книш захотів битків у сметані, Проценко — перепілки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скоріше.
— Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?
Прислужник затріщав, називаючи кожну страву.
— Давай мені котлетів, то саме по моїх зубах, — рішив Рубець.
— Отбивных, пожарских, рубленых? — знову затріщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тільки дивився.
— Пожарских! — крикнув Проценко.
— Хорошо-с, — і прислужник мав був бігти.
— Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.
Поти прислужник бігав десь, щируючи, як би скоріше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесіда. Проценко розпитував про город, про жінку Рубцеву, про дітей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повітові полупанки, і тим викликав неумисну усмішку то у Проценка, то у Книша. Річ затяглася б надовго, коли б прислужник не приніс горілки і закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками світу, що падав від свічок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих підставках, тоді зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очі самі собою упали на графин і залюбувалися тими непримітними голочками, якими грала біла горілка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срібно-блискучого оселедця.
— Будьмо! — привітався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горілкою. За ним випив Книш, далі Рубець. Заївши попереду, приложились по другій.
— Ви, здається, сього зілля не вживали? — спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.
— Не вживав, не вживав. Молодий ще тоді був.
— Ви тоді більше по часті жіночій, — зареготався Книш.
— Случалося, та й там несміло. Дурний був! Тепер би от і випрактикувався, так жінка перечить, — признавався Проценко.
— Ай досі ще вас згадують панянки та молоді панійки, — додає Рубець.
— Згадують? — переспросив Проценко. — Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.
Тільки що налив чарки, як прислужник приносе і страву. Зліз з печі. вона так приязно пахла, лоскотала в роті, будила ще більший смак.
— А вино? — спитав Проценко.
— Сейчас, — заметався прислужник.
— А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.
— Слушаюсь, — і побіг.
— Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили і хто нас любив! — піднімаючи чарку, мовив Проценко, зітхнувши.
Книш цокнувся. Цокнувся і Рубець. Випили. Після четвертої загоріли навіть очі, і краска виступила і на злінованому Рубцевому обличчі.
— Чого в молоді годи не случається? — склонившись, мовив він. — Я пам'ятаю, як у свою кріпачку, дівчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покійник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.
— А я? я? — гукнув Проценко. — Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потім і женився б. А тепер... де вона? Що вона?
— Отак і пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городі проживала в Довбні. Довбнина ж жінка така повія, як і вона, та ще й заклята. На перших порах ото і приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показніша від жінки, почав був моститься. То Довбниха помітила і прогнала з двору. Потім, кажуть, і в покійника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потім, либонь, копитан жидам її передав, та після того і слух об їй пропав. Так не знать де й ділася. А шкода, добра була робітниця, добра, гріх слова сказати! — пожалів Рубець.
— Да, она была даровитая. Очень даровитая, — подумавши, мовив Проценко. — Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия... Наталия... взбалмошное существо!
— Царство небесне їй! — повідав Рубець. — Отруїлася. І піп пішов у ченці. Вони таки чудні обоє були.
— Взбалмошное существо! — одно мовив Проценко.
— Тоді у городі всі казали, що через вас, — додав Книш.
— Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала... Глупая! Как будто может быть вечная любовь?
(Продовження на наступній сторінці)