«Повія» Панас Мирний — сторінка 67

Читати онлайн роман Панаса Мирного «Повія»

A

    — А хіба дівчат мало на селі або в городі?

    — Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! — заграє Свирид.

    — Що я? Я — стара баба! — одказує Мар'я.

    — Стара, та багато молодого жару маєш.

    — Був колись, та стухнув; тепер тільки попілець зостався! — зітхнувши, одказує Мар'я.

    — Небійсь, хоч і попілець, та гарячий! — підступаючи до неї, каже Свирид. — Дивись, яке плече! — і, се промовивши, придавив зверху рукою.

    — А щоб тебе так кат опік! — скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

    — Дошкулив? — регоче Свирид.

    — Ще й регоче, бісів син! — скрикнула Мар'я і кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочці, бухкотіла кулаками по його спині, тільки гуло.

    — Та бий дужче! Бий ще! — регоче Свирид і, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок і притис до себе... Якийсь гарячий струмінь прилив до Мар'їного серця і теплою течією розлився по всьому тілу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорілися, а серце, як пташка у клітці, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хаті і на увесь рот реготався.

    — Що се ви завели? — почувся голос панії у розчинені з горниць двері. Свирид випустив Мар'ю і зостався ні в сих ні в тих серед хати.

    — Та се он він, бісів син! — засоромившись, промовила Мар'я. — Прийшов до Христі... з одного села з нею... приніс їй поклони...

    — Та, небійсь, не Христі їх б'є, а тобі! —відказала пані, зачиняючи з" собою двері.

    — Бач, єрепудів! Я тобі казала: не гукай! — корила його Мар'я.

    — А я знав, що їх там чорт позносив... Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Піду.

    — Ти без шапки прийшов, — регоче Мар'я.

    — Хіба без шапки? Ні, мов у шапці. — І він окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кішка, стрибнула, вхопила шапку і кинула її на піч до Христі.

    — Не давай! — гукнула вона на ту. — Хай іде без шапки.

    — Я без шапки не піду.

    — А що ж, тут зостанешся?

    — Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби біля себе.

    — Зугарний! Лягла б я з таким? — щебече Мар'я.

    — А чому ж? Хіба я у бога теля з'їв?

    — Може, й з'їв... А бодай тебе! — регоче Мар'я.

    — Бач: мені наказув — не кричи, а сама на всю хату регоче... Хай вам! тікати мерщій від гріха. Христе! кинь мені, будь ласка, шапку.

    Тільки що Мар'я намірилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.

    — А що, не кинула? — задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. — Ти думаєш, усі такі, як ти? У мене Христя — он що! — і він цмокнув свої два пальці.

    — Уже коли б на мене, я б не оддала нізащо.

    — То ж ти... Прощавайте!

    — Іди к бісу!

    — Ти хоч би провела, — повернувся з сіней Свирид.

    — Собак боїшся?

    — Боюся.

    Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася і вся змочена, як хлющ.

    — Нехай йому, яке несамовите надворі! — тремтячи й беручись на піч, мовила вона до Христі.

    Та мовчала. Похнюпившись, сиділа вона у глухому кутку під комином і думала свою важку думку.

    — От уже й зажурилася! Чого? — спитала Мар'я. Христя почала плакати і нарікати на свою долю. Одна була пам'ять від батька та матері, та й ту добрі люди зруйнували!

    — А нащо ж ти так покинула?

    — Я ж як на добрих кидала! — плакалась Христя.

    Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сиділа біля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала біля неї та коли-не-коли важко зітхала.

    На другу ніч Мар'я як пішла звечора, то вернулася геть за північ. Христя чула, як від неї несло хмелем. На третю — чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на піч і швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хаті; вона почала дослухатися — щось шепталося.

    — Мар'є! — обізвалася Христя, підвівши голову. Шептання замерло.

    — Мар'е! — удруге гукнула вона на всю хату.

    — Чого? — обізвалася та.

    — Щось у хаті шепче... Ти чула?

    — Цить! — тихо одказала Мар'я. — Це — брат.

    — Який брат?

    — Здорова, землячко! — впівголоса обізвався хтось до неї...

    — Цить! — знову засичала Мар'я.

    — Чого там цить? Не бійся! Христя — землячка! — знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.

    Христя пізнала той голос, пізнала Свирида і, повернувшись до стіни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.

    На другий день Мар'ю почали розщитувати.

    — Я не хочу, щоб ти в мій двір бахурів водила! — казала пані.

    — А не хочете, й не треба! — огризалась Мар'я. — Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!

    — Мовчи, а то рота загороджу! — гукнув пан.

    Мар'я пішла і не попрощалася; а Христя зосталася. Вона під той сварливий час не посміла замовити панії, що вона одна не встигне справитися і в горницях, і біля печі. її обняла така гірка та різуча туга і разом страх насував з усіх боків, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нівечити, і ніхто її не пожаліє, ніхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трісочка серед кипучого моря!.. Від того страху вона ніяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усім вона тепер розгубилася, і думок навіть не позбирає докупи, так вони в неї врозтіч і біжать, і такі то все полохливі!

    — Не хапайся так, Христино, — каже їй тихо Пистина Іванівна. — Зроби спершу одно, та тоді й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тільки час згаєш, а діла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то і все гаразд буде... Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобі плати надбавимо.

    — Важко, панійко, самій, — не дивлячись на неї, таки зібралася з силою вимовити Христя.

    — Та то воно тільки здається тобі так... А як діла збереться багато, то й я тобі допоможу: уже ж і в мене дві руки.

    Христя нічого на те не одказала, тільки подумала: дві-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрібати?

    Біля печі вона так ухоркалася, що ледве обід віддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.

    — Та не гукай так на неї, Христа ради! — заступилася пані. — Як розгукаеш, то тоді вже ладу не жди.

    Проценко сидів сумний, мовчазний; він тільки коли-не-коли обміряв Христю якимсь жалісливим поглядом.

    Після обіду, проходячи кухнею у свою хату, він її запитав:

    — То ви тепер, Христино, самі зостаєтеся?

    Наче ніж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защеміло. Перед очима щось мутне забігало, щось темне заходило; підборіддя затіпалося, обличчя сіпала мишка... Вона мерщій вискочила в сіни, щоб не заплакати.

    Отака біганина за цілий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечері почувала себе нікуди кчемною: руки й ноги ниють;

    голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присіла на полу перепочити, приткнулася головою до одвірка та й сама незчулася, коли задрімала.

    (Продовження на наступній сторінці)