— Зроду-віку не чув нічого такого... Матінко, канареечко! — гукав він, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жінка, як обпечена, схопилася з місця і, пробігаючи повз нього, штовхнула.
— Бочко! — скрикнув він, задержуючи її за плаття. — Ти чула? Чула коли таку пісню, такий голос?.. Серафими і херувими так тільки бога вихваляють.
Усі прийняли те за жарти і зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усміхнувшися, промовила:
— А ти вже, мій голубе, й розкис... Що то він у мене голінний до пісень, а надто як ще й вип'є... — повернулася вона до попаді.
— Вип'є! — гукнув він. — Умру колись від них! Так мене й розірве, рознесе на шматки! — гукав він, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.
— Оце, який ви!.. То я не хочу й співати, щоб ви не вмерли, — обізвалася попадя.
— Матінко... Канареечко. І без того умру. Заспівайте! — І він порвався був знову її у руку поцілувати.
— Добре, добре — заспіваю. Тільки устаньте, тільки не цілуйте, — защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу — усі тут будете у моїх ніг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дівчинка стояла перед очима, а велична цариця.
Завели другу, веселеньку; потім знову журливу, а на переміну знову веселу. Вечір закінчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа — і пішли удвох драти гоцака, аж стіни ходором ходили.
Розійшлися геть за північ. Піп так підтоптався, що ледве ногами плутав. Григорій Петрович згодився провести їх додому.
Тільки що вийшли за двір, вона схопилася за його руку, і вони пішли вперед; піп, поспішаючи за ними, писав мисліте і щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартівлива. Звішуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; злякані собаки кидалися під ворота, пробігали дворами, гавкали, вили; піп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорія Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.
— Я надіюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? — сказала вона, прощаючись, як дійшли вони до двору.
— Ваш гість! — одказав Григорій Петрович; а піп у знак приятельства обнявся й поцілувався з ним.
Григорій Петрович вертався додому п'яний тією радістю, що впивається чоловік, провівши весело вечір. Голова його горіла; серце якось нестямно билося... "Піду, безпремінно піду", — шептав він, перебираючи дні та вираховуючи, у який би його зібратися.
Невеликі, видно, були збори, коли він на другий день і пішов. Вернувся додому рано, зате ще п'яніший, ще веселіший. Він не пішов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечір... скільки співали, і піп співав!..
— От люди! — скрикнув він зопалу.
— Ой, стережіться голубих очей! — болісно усміхаючись, відказала йому кума. Вона чогось увесь вечір була сумна, задумана. Григорій Петрович не примітив того й веселий ліг спати...
На третій день він гуляв і... сам не знає, як опинився у попів; на четвертий — знову... Незабаром він почав там бувати, як дома, як свій чоловік.
По городу пішла поголоска. Люди слебезували про їх довгі гулянки удвох поза городом. Хтось примітив у вікно ввечері, як сиділи рядком, пили чай... її рука лежала в його руках, він раз поза раз приводив її до свого рота і тихо цілував, кожний раз роздивляючись, мов вона мінялася від його поцілунків, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що і батюшка про те знав, та тільки мовчав. Раз тільки, перебравши через міру, він завів про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.
— Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом гріх на себе прийняв... Ти знаєш, як преосвященний дізнається? — умовляв він її. Та вона йому зразу забила баки.
— Плювати мені на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так і житиму! — відказала вона.
Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три місяці заплатити, а ні за один не заплачено?
VI
Минало літечко тепле з його ясними та привітними днями; насувала осінь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день — літній вечір ясніше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь — вже його й немає; а ніч довга-предовга — і виспишся, і вилежишся, а світ не заглядає у вікно, десь дрімає за горою; у шибки тільки стукає дощ та наганяє нудоту.
Христя і незчулася, як минуло літечко тепле, наступили ночі холодні, пішли дощі безперестанні, замурували людей по хатах. Надвір вийдеш — дощ, та кал, та туман непроглядний; і в хаті не краще: сіро, аж жовто, наче димом накурено.
Сумно у такі часи не тільки в селі, сумно і в городі. По селах хоч робота е — прядуть, шиють; а в городі одбув день та й спи або нудися цілу ніч.
Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печі, пригадуючи всячину з свого життя. Від того безталанного дня, як вернулася вся побита та понівечена, вона нікуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гірко й плакала.
Та що сльозами поможеш? Тільки очі наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справді, почала сохнути. Часто вона жалілася Христі, що корсетка на ній, як мішок, теліпається; у спідниці — двічі гаплички переставляла; і на обличчі, — хоч бліде воно було в неї, та повне, — тепер і обличчя осунулося, почало жовтіти, очі — меркнути; і не одну білу волосину у висках запримітила Христя.
Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на піч. Кругом їх було тихо; з горниць тільки доносився брязкіт посуду та неясний гомін. Мар'я і Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печі на неї і — по очах видно — сумувала.
Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить і ні до чого не прийметься, їй і не хочеться ні до чого прийматися; руки не здіймаються... Та й нащо? Христя молода, до неї усе усміхається; їй здається все таким привітним та гарним... Колись і їй було так; а тепер?.. що усміхалося — те тепер кривиться, насміхається; що радість несло — те тепер щипає за серце, нове лихо приносе... Що ж се таке: старість іде чи безнадійне життя нагнітило?.. Мар'ї стало гірко-гірко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, він зупинився біля Христі, задивляючись на її роботу.
— Ну, чого вам? — спитала Христя, ховаючи під руку сорочку.
— Хіба не можна? — спитався він.
— Авжеж, не можна! — одказала зашарівшись Христя.
— Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такі очі, — мовив він тихо і пішов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-під руки сорочку і знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчі, як її збентежив той паничівський погляд, як звеселив, утішив. А її вже ніщо не втішає.
— Ох, життя трикляте! — промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася... І знову тихо; тільки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рівняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись поміж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стіні тінь від неї несамовито бігає, хитається...
Ось чутно — щось зашелестіло у сінях, ступає... Іде хто? Христя і Мар'я разом повернулися до сінешніх дверей. Двері розчинилися, і на порозі появився... пан — не пан, а в панській одежі; обличяч сухе, довгобразе; вуса руді та довгі; щось за ящик чорніє під рукою.
— Григорій Петрович дома? — спитався прихожий товстим охриплим голосом.
— Дома! — одказала Христя.
— Куди до нього пройти?
— Туди! — указала Христя на двері.
Незнайомець, проходячи, зупинився біля Христі, витріщивши на неї здивовані очі.
— A-a-a! — прогув він, роззявляючи рота. Христя собі зирнула і, зашарівшись від його прикрого погляду, мерщій схопилася втікати... Мар'я зареготалася.
— Лука Федорович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! — роздався з-за Христиної спини паничів голос.
— А я оце задивився на вашу дівчину, — гуде незнайомець. — Де ви таку видрали в біса хорошу?
Христя мерщій сховалася за піч і не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, двері зачинилися, і з-за них тільки глухо доносився його товстий, охриплий голос.
— Це знаєш, хто такий? — спитала Мар'я Христі, як та почала умощуватись знову за роботу.
— А хто, столяр, може? — угадувала Христя.
— Столяр!? — зареготалася Мар'я. — А бодай тебе! Це — Довбня, панич Маринин!
"Оце то він!" — подумала Христя, схиляючись над шитвом.
— Що ж воно таке? Служить де, чи як? — спитала далі у Мар'ї.
(Продовження на наступній сторінці)