Тим часом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж се видано, де ж се слихано, щоб він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ породила, не своїй кумі?
Пан тільки всміхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
— Пустіть, пустіть його! Хай самій матері віднесе сина. Не одступайте від закону, не ламайте звичаїв.
І Федора з Мариною пустили до пані.
— Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай, господи, щоб великий ріс та щасливий був! — мовив Федір, кладучи сина біля барині на постелі.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумів. Олексій Іванович, проступаючи слідом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до барині, і її гострий погляд зразу подобрішав. Вона навіть усміхнулася й витягла з-під коца свою бліду, замлілу руку. Федір і Марина приложилися вустами до тії куминої руки.
— А тепер кумові та кумі — їсти та пити! Спасибі їм, що потрудилися: по трудах час і закусити! — порядкував Олексій Іванович, виводячи кумів у столову. А там уже повен стіл стояв усяких напитків та наїдків. Олексій Іванович запрохує панотця сідати, силоміць усаджує й кума з кумою.
— Сідайте, сідайте! Чого боїтесь? Не бійтесь. Сідайте, їжте, пийте; ви тепер мені мовби й рідні — через хрест поріднилися. Прошу покорно!..
Олексій Іванович наливає по чарці собі, панотцеві й кумові доброї оковитої, а кумі — червоного солодкого вина. Цокається з усіма чаркою — такий привітний та ввічливий!
— Тепер же, кумо, — повертаючись до Марини й заглядаючи у її чорні, як терен, очі та свіже, рум'яне обличчя, каже Олексій Іванович, — треба сина доглядати. Кому ж більше те пристало, як не хрещеній матері? Чи так я кажу, чесний отче? — повертаючись до попа, питає Олексій Іванович.
— Так, так! — одказує той, запихаючи в рот півпирога, — На те кумою ставала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його від усього лихого.
Марина мовчить, тільки душею мліє, а радий Федір за дочку одказує:
— Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові великому зрости, а виглядіти — виглядимо! Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини... Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і порошині на його впасти!
— Спасибі, спасибі тобі, Федоре! — дякує Олексій Іванович. — Ти такий добрий чоловік. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а се вже за батька!
— Та ще ж, куме, й за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала, — базіка Федір, вже посоловівши від другої.
— А треба, треба! — одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум. — Я от що тобі, Федоре, скажу, — каже далі Олексій Іванович, — то твоя хата через яр?
— Яка вона моя? — ухмиляючись, пита Федір.
— А чия ж?
— Як чия? Панова!.. Ми панські — і хата панська. Олексій Іванович ще більше здивувався... Сей Федір хоч і зове його тепер кумом, а своє стійло зна, свого не забуває!
— Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська, — одказує Олексій Іванович, — Отже як ти живеш у тій хаті, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш... Або дочці твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити — недалеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
— Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! — кланяючись, дякує Федір. — Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого немає. А все-таки я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. "О-о, — думаю, — та й похристять же мене з дочкою!.." До самого посліднього, ото вже як увели нас у горниці, дали вина до рук та постановили перед євангеллю — тоді тільки я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й жартовливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я, — жартуючи й шкуру здіймає!"
Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже п'яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку втішну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а тільки засміявся.
— Отже що я тобі, Федоре, скажу, — почав Олексій Іванович, — щоб ти не думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно — ти й не на волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати, от тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого заподіяти.
Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов — звалився на пана.
— Рученьку!.. Рученьку вашу білу! — скрикнув він, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцілунками. — Барин... кумочку-барин! — і Федір заплакав.
Ще довго п'яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не обридла його розмова.
— Ну, Федоре, — сказав він, — ти тепер іди додому та справляй свої діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.
— Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора, — згадав Федір про Хіврю, — От би тільки роздягтись треба, у своє одягтися.
— Навіщо? — пита Олексій Іванович. — Що тепер на тобі та на твоїй дочці — я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.
Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг:
— Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш — на друге й не зостанеться!..
Федір п'яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися на них, як вони проходили двором. Були такі, що й кепкували:
— Он як нового кума прибрали, як того снігура!
— Та й кум же набрався — ледве ноги волоче!
— Бо важка, бач, робота була!
— А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?
— А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити! Так гомоніли між собою дворові, а проте все-таки кожного завидки брали, що Федорові випало таке щастя. Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї хати, тільки й знав, що плескав про нього.
— От ти й знай!.. Отаке! — гомонів сам з собою. — І наїлися, і напилися, і... діло зробили... Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федір — панів кум, Федір — батько хрещений його синові!.. Он то що Федір! Он то як!.. А ти думав як?.. — І Федір, зостановлюючись і коливаючись, тикав поперед себе пальцем, ніби бачив перед собою кого другого, що перечив йому. Потім, похитавшись, знову йшов.
Вийшовши нагору, вже перед хатою, він знову зупинився й Марину зостановив.
— Марино! — повернувсь він до неї. — Ти мені от що скажи: хто я такий?
— Хто ж! Звісно, батько!
— Ні, брешеш! Я кум панський, а ти — кума. Ну, а Хівря що? От що ти мені скажи — Хівря що? Я — кум, ти — кума, а Хівря— дуля з хвостом!.. От ти й знай, додав Федір, придержуючи Марину за рукав.
— Та годі вже вам базікати! Хоч мене пустіть; я вперед піду, бо, може, там матері треба в чому допомогти, — сказала Марина, одводячи його руку.
— Ну, то йди... йди! І я прийду... Ти думаєш, — може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правді розсудити, то все-таки на мов вийде, що Хівря — дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти — кума, а Хівря?.. — патякав Федір сам з собою, колихаючись у присінки.
Тільки що Федір уступив у хату, як його ще на порозі привітав нестямний крик.
— Ой моя матінко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? — голосила Марина над помершою матір'ю.
Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Він хитнувся, трохи не впав, отже, встояв і наче бадьоріше підійшов до полу, де лежала мертва Хівря, а над нею, припавши, голосила Марина.
— Умерла? — промовив Федір. — Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, які ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покійниця добра була людина: вік з нею зжили, а не билися, не лаялися, — промовив він із жалем, подивився на холодне Хіврине лице, на її мертві очі, потім положив руку дочці на спину.
— Марино! Годі, не плач... Може, воно й краще, що господь її прийняв... Бо що вона таке була між нами?.. Я — кум, ти — кума, а вона?.. Не плач! — потішав п'яний Федір свою дочку.
Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче заголосила...
Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомоніли одрадяни про несподіване Федорове щастя, жалкували, що безталанній Хіврі не довелося й нарадуватися тим несподіваним щастям. "Тут би тільки жити та бога хвалити, а вона візьми та й умри!" — гомоніли люди.
(Продовження на наступній сторінці)