Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко блудив по хаті очима…
— Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! — замовив він, перериваючи сумну тишу.— У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а в нас ніколи його і в вічі не побачиш…
— Де ж се у других?— спитав Жук.
— Та он, наші хваляться.
— То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках, та й хваляться!— неласкаве одказав Жук.
— А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, — весело замовив Попенко.
— Ну, то й чого сидиш?
— Ще рано.
— А коли ж, уночі?
— Еге…
— Красти?
— Чого красти? Бог на всякого долю родить. Та, мабуть, піду, — бо поки Дійду, то. й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?
Усі мовчали.
— Подавись ними! — процідив крізь зуби Жук.— Ти хоч би нашого не крав; а то щоб він ягід приніс.
— Чого ти? їй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!
Жук мовчав. Попенко юркнув в хати.
Пішов Попенко — ї за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний уп'явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату і плював немилосердно; потім повернувся і заснув. Петрусь лежав — і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Він слідив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову, як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вікна, і його ясне проміння золотило ті сизі клубки диму, переливалося у його довгих поясах різними цвітами, різними кольорами. Ту затійливу ігру світа з димом довго слідили Петрусеві очі, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрімота. І в тій легкій дрімоті учувається Петрусеві і привижується… Чується, як рипнули чоботи Шестірного; привижується: ось він устав, подивився, чи спить Петро, потім підійшов до постелі Жукової. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав він їх і під ніс йому; і в зуби; примірявся, як би дужче вдарити, та, видно, боявся збудити, і зо зла скреготав своїми гострими білими зубами… Се далі — очі його загорілися-заграли… Тихо засунув він руку у Жукову кишеню, витяг звідти люльку і положив на вікні; потім витяг тютюн, посипав трохи на постелі, а останній зложив коло люльки.
— А що се ви робите? Курити збираєтесь? — пронісся чийсь пискливий голос поз вуха Петрусеві.
Петрусь розкрив очі — і здивувався. Серед хати стояв надзиратель — невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.
— Курити збираєтесь? А ке-те сюди люлечку. Шестірний подав.
— Славна люлечка! славна! Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.
— Се не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя. Се ось… — і вказав на Жука.
— Нічого, нічого… Там ми розберемо, чия.
— Я ніколи не курив і не курю! — виправлявся Шестірний.
— Нічого, нічого! А ви чого, паничу, розляглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.
Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.
— Паничу! паничу! устаньте, ради бога!
— Га? — крізь сон спитав Жук.
— Дайте сірничка, закурити люлечку.
— Геть к бісу, не лізь! — одказав Жук і закрив голову подушкою.
— Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, докуримо!
Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук бликнув і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті, лице заспане.
— Ануте, покуримо, славна у вас люлечка — чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!
Петро Петрович, простиг руку за тютюном.
— Я не курю, — понуро одказав Жук.
— А це ж чия люлечка? чий тютюнець?
— Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.
— Де ж той семінарист?
— Пішов кудись; видно, до товариства.
— Ну, хай же ми розберемо.— І Петро Петрович поклав у свою кишеню і люлечку і тютюнець.
— А ви, паничу, ще довго будете боліти? — спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Призро подивився на його болізний вид, на чорні очі.
— Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряєте, у вищий клас не перейдете…
— Я ж не винуватий, — одказав Петрусь.
— Як не винуватий? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.
— Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.
— Хороше, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.
Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.
— Ти витяг люльку і тютюн з кишені?— грізно запитав Жук Шестірного, коли той вернувся у хату.
— Що? — мов не чув, спитав Шестірний.
— Собако! блюдолизу! єзуїте поганий! — мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.
— Пойди вон, дурак!— зарусив Шестірний.— Какой чорт курит, а мне достанется!
— Достанеться? — погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.
— Я с тобой не говорю!— крикнув Шестірний.
— Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! — і, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.
— Петре!— через скілько часу попитав він, — ти не бачив, хто у мене витяг люльку?
— Я спав, — одказав Петрусь. Жук устав, витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.
— Ну, з чого ж я тепер покурю?.. — безнадійно спитав сам себе. — От прокляті!
Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.:
Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали паростки західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали — мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз поз раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в здорові рожеві плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві номерки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися — зступились, чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна, чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса й освічувала його гострі очі.
— Чи в хаті є хто, чи чорт має? — крикнув Попенко, убігаючи в двері. — Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!
Він черкнув сірничком, і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.
— Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, — з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти скілько схочу.
— Та тут, брат, біда! — чухаючи потилицю, похвалився Жук.
— Яка біда?
— Надзиратель був.
— Ну?
— Узяв люльку й тютюн.
— Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?
— Тож-то й є, коли б на видноті клав, — і жалю не було б. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь — люлька вже в руках надзирателя.
— Що ж ти сказав?
— Що сказав? збрехав! Сказав: не курю, а в нас, кажу, є семінарист, — може, його…
— Нащо ж ти мене вплутав?
— Тож-то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.
— То завтра скажеш, чого ж?
— То завтра скажу; а сьогодні мучить. Задумався.
— І кому яке діло було виймати люльку з кишені?!— знову він скрикнув гірко.
— Та ну! Годі! Іди до ягід, — казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.
Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати?
— А тобі дати? — повертаючись до Петра, спитав Попенко.— На! ягоди добрі.— І він кинув півжмені на постелю.— А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.
Шестірний мов не чув: сидів і дивився в вікно.
— Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високе щось, певно, думає! — і Жук плюнув.
— Уже ж не про крадіжку ягід, — процідив Шестірний.
— Не про ягоди, то про люльки, — уколов Жук. Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.
— Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, — крізь сльози мовив Шестірний:— я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з квартирі…
(Продовження на наступній сторінці)