— То-то, гляди ж!
І Йосипенко глядить. Урожай того року не дав того, чого ждалося. Хоч люди справді кругом скаржились на недорід, та не можна того було сказати про панові поля, а проте хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жиди хвалилися панові, що і їм нема ніякого бариша. Хоч у других панів вони пшеницю купували по вісім гривень, а в його по шість, жито по полтині, а в його по два семигривеника.
Чутно було між дворовими, ніби Йосипенчиха комусь-то хвалилася:
— Коли б ще таких хоч два роки, — то хоч би й воля приходила — не страшно.
А на осінь люди ще сміливіше заговорили про волю.— Об різдві безперемінно цар обіцяв її дати, — казали одні.— Об Різдві не об Різдві, а об Стрітенні щось-то буде. Не тілько літо з зимою стрінеться, а й люди із волею.
— А може, з лозою? — деякі сміялися.
— Чого доброго, а лози багато по Пслу наросло, — жартували другі.
— Та й прикажчик наш і пан не від тих грошей.
Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.
Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла — пан жде сина у гості об Різдві аж з столиці.
Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, — у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.
Батько неласково прийняв сина за одяг.
— Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать — сміятись будуть.
— Тепер, — одказує, — в столиці така мода.
— Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?
— Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воля!
— Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.
— А от незабаром повірите.
— Не повірю! І слухати не хочу!— кричить старий. — У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.
— Ну, то ви вже дуже…— почав син.
— А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться — та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, — і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.
Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах — знайомитись.
Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!
— Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! — казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло — не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.
— Що таке привіз козак?
— А бог його знає.
На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.
— Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні? — загукали горішани, — Як же се так?
— Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, — раяли одні.
— Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.
— Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали — цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? — кричать сміливіші.
— Ходімо прямо до пана, — каже Василь.— Хай дає царську волю. Де він її дів?
Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б'ється.
— Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! — гука він.
— А що, як брехня? — обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:
— Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!
Марш до пана.
І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.
— Ви чого? — пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.
— К бісовій матерії Ми до пана! — накинулись на його передні.
— Барін почєває!
— Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! — гукають зсередини.
Передні лізуть. Дворецький не пуска.
— Та чого ви дивитесь на його — у морду! — кричать п'яніші.
Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.
— Ходімо, — каже Василь.
— Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.
— Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.
Знову почали раятись. П'яні лізли уперед.
— Не пускають нас — ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.
Василь здержував п'яних.
— Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять-десять.
— Ти йди, Василю! Ти смілий.
— Я піду. А ще хто?
— І я! І я! — чуються з купи викрики.
— Всі не помістимося. Хай чоловік п'ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.
Аж ось чуть — тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.
— Ось вона! ось! — гука до громади.— Воля, братця!
— А що ж пан? Віддав? не противився?
— Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.
— Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.
— То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.
— Воля! — кричить Василь, — воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.
— Ходімо! Ходімо!
І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.
— До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько — пальця просунути нігде — і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.
Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.
— А що, от і діждали волі, — казав він. — От і розв'язались нам руки.
— А ти знаєш, що з паном?
— Ні. А що?
— Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати — ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.
— Значить, грець ударив! — одгадав старечий чоловік.
— Кого грець ударив? — спитався його сусіда.
— Пана. Он двірка хвалиться.
— Пана грець ударив! Пана грець ударив! — пішло по церкві.
— Ага, незлюбилася йому людська воля!
— То йому одливаються наші сльози! — сказала старенька жінка.
— Правда, тітко, — обізвавсь молодий чоловік.— Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом — то б то добре!
— Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши тепер.
Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.
— Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і затаївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.
Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: — Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.
— Як? Через два роки аж? — хтось спитав.
— Що через два роки? Я щось не второпав.
— Воля — не що.
— Як через два роки? Це щось та не так.
— Та так же. Читав панотець.
— То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.
Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.
(Продовження на наступній сторінці)