спогад про батьківські очі ласкаві,
думи про ваші болі криваві...
А друга причина — моя батьківщина,
що звала-манила до себе, як сина!
Мріяв — хмариною перелетіти,
із батьківщиною погомоніти!
Мріяв — побачити Київ на горах,
проліски сині в диких ізворах!
Щедро вдихнути пахощі глиці,
громом гукнути із Щекавиці!
Променем світлим вийти з туману —
впасти краплиною в землю кохану!..
Ці дві любові в люту годину
в світі тримали мене від загину...
* * *
— Ну, базікати тут досить!
Побалакали — та й годі!
А тепер — повідай, рабе,
слово ханське воєводі!
Це Товрул, нукер Батиїв,
так гарикнув, мов одкраяв,
і штовхнув болюче луком,
ще й собакою налаяв.
Тут озвався воєвода:
— Що ж — кажи, мій сину любий!
Тож чого Батий бажає —
чи підкорення чи згуби?
Бо думки у нас є різні:
перша — битись до загину,
друга — здатися без бою
та й піти у рабство, сину!
— Хан Батий,— невільник мовив,—
повелів усім сказати,
що коли життя вам миле,
то повинні Київ здати!
Та не вірте хану, люди!
Я. в походах надивився,
як він з тими, що здалися,
ніби хижий звір повівся!
Від Аралу до Славути,
де пройшов Батий з ордою,
тільки трупи, трупи, трупи
він полишив за собою!
Він велів не обминати
ні старого, ні малого —
всіх рубати, всіх забрати,
не жаліючи нікого!
Ось тепер і вибирайте
із задачі непростої:
чи піддатися — й загинуть,
а чи битись — як герої!
Тут гукнув Товрул шалено:
— Що говориш, рабе клятий?
За такі слова зухвалі
мало смертю покарати!
І шаблюкою зненацька
рубонув його щосили.
Бризки крові, мов рубіни,
сніг під брамою зросили.
І упав невільник мертвий
на очах всього народу,
молоде життя віддавши
за вітчизну, за свободу...
Жахно зойкнули кияни
на високім заборолі.
А нападники-татари
звеселилися у полі.
Та в ту ж мить із надворітні
просвистів аркан з петлею —
й ошелешений убивця
загойдався над землею
Дужі руки воєводи
і синів його вхопили
й потягли батира вгору,
хоч пручався він щосили.
— От ми вибір і зробили? —
мовив тисяцький киянам.—
Не словами, а мечами
говоритимемо з ханом!
— Не словами, а мечами! —
загукали дружно вої.—
Швиргонімо геть убивцю
вниз із брами Золотої!
— Ні,— промовив воєвода,—
ми — не звірі-супостати!
Тільки в чесному двобої
я хотів би відомщати!
Дайте зброю багатуру —
хай на прю[10] зі мною стане!
Хай побачить хан татарський
нашу відповідь, кияни!
Подали меча Товрулу...
Той схопив — і замахнувся,
у смертельному двобої
з воєводою зітнувся.
Стало тихо враз на стінах.
І в орді настала тиша.
Сам Батий в сідлі заклякнув,
що, здавалося, й не дише.
Іскри бризнули довкола —
задзвеніла ясно криця.
Ніби вихор, налетіла
багатурова правиця.
Та Дмитро, мов дуб могутній,
ні на крок не відступає,—
всі Товрулові удари
спритно витязь відбиває.
Потім сам пішов у наступ,
влучно вибравши хвилину.
— Ти підступно вбив Михайла,—
тож і сам згинь, вражий сину!
І рука його зненацька
так безжально кресонула,
що навпіл мечем двосічним
розпанахала Товрула!
І упав батир із муру —
простягнувся під стіною.
— Так ми,— мовив воєвода,—
говоритимем з ордою!
Хай всі згинемо у битві,
хай помремо, та в могилу
ми прихопимо з собою
немалу і вражу силу!
Тож — хай буде так, як буде,
як судила доля люта,—
краще смерть, аніж неволя,
краще смерть, ніж рабські пута!
* * *
— Кху-кху, кху-кху! — ревнули
скажено багатури,
почавши перший приступ
в грудневий день похмурий.
До стін міських посунули
з машинами-пороками[11],
з таранами-гойдницями,
з драбинами високими.
Метнули із пороків
важкі камінні брили,
дубовими таранами
у брами загатили.
І тисячі нападників
із луками за спинами,
з шаблями та із списами
полізли вверх драбинами.
І почалася січа
вгорі, на заборолі.
Ударили мечами
кияни ясночолі.
Драбини ті підважили
та разом з багатурами,
що лізли, лементуючи,
додолу геть пожбурили.
Там кров лилася ріками —
аж стіни стали бурими.
Весь рів міський заповнили
кияни багатурами!
І тільки ніч похмура,
простерти чорні крила,
отой бенкет кривавий
нарешті припинила.
Та не спинила стогону
поранених, придушених,
не приглушила гомону
двох станів розворушених.
А на світанку знову
в холодну рань імлисту
татари-багатури
розпочинають приступ.
Із яру із Хрещатого
на Лядську браму двинули.
На стіни лізли натовпом —
і падали, і гинули.
Батий звелів пороки
поставити від яру —
і стіни, й брама Лядська
здригнули від удару.
Отак днів десять гупали,
і день і ніч ломилися,—
і хоч лягали трупами,
але свого добилися.
Шматок стіни нарешті
розсипався на порох.
У той пролом широкий,
мов повінь, хлинув ворог.
Із ревом, шумом, тупотом,
із покликами дикими
в пролом татари купами
вриваються великими.
От-от затоплять місто,
зрівняють із землею...
Та їм — Дмитро назустріч
з дружиною своєю.
Шолом та панцир золотом
на витязі виблискують.
Мечем важким, як молотом,
він б'є — аж іскри бризкають!
Сини обабіч нього:
той — зліва, другий — справа.
Розвіялась на вітрі
чуприна в них русява.
А з ними вої-ратники
навалом навалилися.
Здригнулися нападники —
пріч з валу покотилися.
Батий — гладкий, одутлий —
в сідлі...
А біля нього —
в ошийнику, мов псище,
дрижить купець Стонога.
В хламиду загортається —
в брудну татарську драночку...
— То хто? — Батий питається.
— То воєвода, ханочку!
— Ага, так ось який він,
сміливець той завзятий!..
Ойє, повеліваю —
живцем його узяти!
Татари миттю ринули
оравою кипучою —
і падали, і гинули
на стінах смертю злючою.
Та інші сунуть знову,
сніг місячи зчорнілий.
Тріщать щити і списи,
летять роями стріли.
Свистять мечі та келепи[12]
над головами дикими —
і репаються черепи,
і кров тече сторіками!..
Та раптом воєвода
схитнувся — і ні звуку:
сліпа стріла татарська
прошила праву руку.
І випав меч з руки його.
Хтось вигукнув: — О горе нам! —
Смертельний Жах над Києвом
повиснув чорним вороном.
Тепер уже кияни
помалу відступають,
а капосні татари
все дужче насідають.
— Ойє, ойє, живцем беріть! —
хан рикнув поторочею.
Нукери, ніби цербери[13],
Дмитра й синів оточують.
От-от кільце затиснуть
і схоплять воєводу,—
один поміж ногами
прошилився зісподу.
Та воєвода з силою
стрілу притьмом висмикує,
схопив меча — і лівою
нападника проштрикує!
І йде вперед — могутній
сивобородий витязь,
за Київ злотоглавий
до смерті ладен битись.
Його сини підтримали,
і мечники — навколо їх.
І знов мечі загримали
по багатурських головах.
І знов кияни дружно
татар назад потисли.—
та так, що вид Батиїв
зробився кислий-кислий...
Так з досвіту й до вечора
під стінами високими
тривала колотнеча та
і кров текла потоками.
І тільки серед ночі
кияни відступили.
Татари вслід за ними
рвонулися щосили.
До церкви Десятинної
несуться, поспішаючи,
від лютості звіриної
всім голови стинаючи.
Та що це?.. Де взялася
нова стіна висока!
І яма перед нею
широка та глибока!
То, поки щедро воїни
нападників скородили,
Жінки і діти вал новий
позад старого зводили.
І знову багатури
на стіни вперто лізуть,
та, вражені мечами,
знов падають донизу.
Батий лютує, казиться,
що сходить кров'ю стан його,
однак військам наказує,
щоб бились до останнього!
* * *
Гаснуть зорі на світанні,
блякнуть київські заграви.
З-за туману сонце сходить —
провіщає день кривавий.
На майдані — воєвода
в золотім своїм шоломі.
Коло нього — жінка, діти
заніміли, нерухомі.
Всі вслухаються тривожно
у важкі глухі удари.
Як горожа? Здержить натиск?
(Продовження на наступній сторінці)