— Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог — бий його. А тут же навколо все свої люди. А виходить — вороги...
— Виходить, що й так. І нам треба зважити, хто наш справжній ворог.
— А як ти думаєш? — Уперше в очах пана Мартина блиснула надія.
Арсен пильно глянув на побратима.
— Бачиш, пане Мартине, я мчав із Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Віслою. Я поспішаю до Варшави, щоб попередити поляків про страшну небезпеку, що нависає над Польщею.
— Я розумію.
— Ти розумієш, а ось пани Морштин і Яблоновський, мабуть, не розуміють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справді, до чого вони закликають поляківі Порвати з Австрією? Але ж на сьогодні це єдина союзниця Польщі... Тільки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинці — турки проковтнуть і австрійців, і поляків! І писнути не дадуть! А тоді знову візьмуться за нас...
— Отже, виходить, ми повинні підтримувати австрійську партію? Тобто короля Я на?
— Виходить, що так... Собеський хоче підписати з Австрією договір, щоб спільно бити турків. То чого ж нам іще треба? Ждати, поки султан забере Відень, а потім поверне на Варшаву, а звідти на Київ?
— Це було б глупство з нашого боку!
— От бачиш! Життя само підказує, що робити.
— А все-таки — що робити?
Арсен пильно глянув на Спихальського.
— Пане Мартине, ти віриш мені до кінця?
— Ще б пак! Невже ти сумніваєшся в цьому?
— Тоді у всьому покладись на мене... До Варшави будемо їхати разом. Щоб у Яблоновського не викликати ніякої підозри, я відрекомендуюсь шляхтичем Анджеєм Комарницьким. Ми з тобою познайомимося і здружимося тільки в дорозі. Зрозумів?
— Зрозумів.
— У Варшаві допоможеш мені зустрітися з королем. А там видно буде, що робити.
— Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб мені така голова, то був би я сенатором Речі Посполитої, от хай би мене грім побив, коли брешу! — Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, міцно обняв і поцілував у лоб. — Ну, досить розмові Сідай вечеряти...
Шлях до Варшави був важкий. Несподівано завихріло, захурделило — дороги так занесло снігом, що коні провалювалися по саме черево. Тому замість того, щоб приїхати до столиці напередодні різдва, як розраховував Яблоновський, валка прибула після Нового року і зупинилася на просторому подвір'ї сенатора Морштина.
Ніхто Арсена на питав, хто він і звідки, бо виявилося, що звідусюди їхали на вальний сейм десятки шляхтичів, приставали до загону львівського магната і гуртом торували засніжену дорогу на Люблін, а потім — на Варшаву.
На другий день по приїзді, поголившись і причепурившись. Арсен з паном Мартином пішли до королівського замку.
Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.
— Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? — спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. — Чого мовчиш?
— А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А потклешся у ворота — варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами...
В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір'ям. На козлах — похмурий вусатий кучер.
Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.
— Холера! Так і задавити чоловіка можна! — бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. — Видно, неабияке цабе — пре, мов на пожежу!
Вони знову почали розглядати високі кам'яні мури, вежі і будівлі замку.
— Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий... — непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.
Але Спихальський, видно, забув обіцянку.
— Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!
— Але ж ти похвалявся цим у Львові, — нагадав Арсен. Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.
— Е-е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! — І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по-справжньому глибока і вірна дружба й любов.
Арсен посміхнувся, обняв друга за плечі.
— Ну, гаразд... Не журись. Придумаємо щось!
— Що ж тут придумаєш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить виїхати з замку.
— Так можна прождати цілий тиждень... Ні, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись від морозу в кожухи, тупцяли вартові.
— Добрий день, панове! — з напускною бадьорістю привітався до них.
Вартові не відповіли. Тільки один, мабуть, старший, спитав суворо:
— Чого треба панам?
— Ми шляхтичі. Приїхали на сейм. Хотіли б побалакати з королівським секретарем...
— Паном Таленті?
— Так, — швидко відповів Арсен, радіючи, що його маленька хитрість принесла перші плоди.
— Але ж, панове, — здивувався вартовий, — пан Таленті щойно виїхав з замку!
— Хіба? А ми й не впізнали, — розвів руками Арсен. — Доведеться ждати, поки приїде.
Вони відійшли на достатню відстань. Чекали годину, а може, й дві, аж поки не побачили знайомі зелені сани, запряжені вороними кіньми.
Арсен переступив дорогу. Підняв догори руки.
— Тпр-р-р-у-уІ
Коні зупинилися. Вусатий і дужий, як ведмідь, візник замахнувся батогом.
— З дороги, лайдаку!
Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен сміливо підступив до саней. Тим часом пан, що сидів у будці, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучерові опустити батіг.
— Пробачте, пане Таленті, що ми насмілилися зупинити вас на дорозі. Повірте, тільки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, — сказав Арсен, вичікувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана і не знаючи достовірно, Таленті це чи ні.
— Що вам треба? — холодно спитав той.
— Ми хочемо бачити короля!
У королівського секретаря ледь помітно здригнулися брови.
— Всього-на-всього? — Він і не намагався приховати глузливої інтонації в голосі. Арсен стишив голос.
— Пане, йдеться про дуже важливі речі... Влаштуйте нам зустріч з королем, і ви добре прислужитеся ойчизні!
— Я кожен день служу ойчизні! — бундючне відрізав пан. — Я королівський секретар, і мені ви можете розповідати все.
Тепер сумніву не було. Це справді був Таленті. Арсен сказав рішуче:
— Ні, мостивий пане, при всій нашій повазі до вас ми нічого не можемо вам розповісти. Єдине, що можу повідомити, це те, що я прибув із Стамбула. Якщо пан Таленті розуміє важливість цього...
Королівський секретар вмить збагнув "важливість цього".
— О! — вигукнув він. — Прямо із Стамбула?
— Так.
Таленті вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до ніг.
— Неймовірно! Хто ж ви такий?
— Потім дізнаєтесь... Моє прізвище — Анджей Комарницький, але воно вам нічого не скаже.
— Гаразд, ідіть до воріт. Я накажу, щоб вас пропустили... Коні рвонули з місця, і сани помчали до замкових воріт.
— Ну, ти й зух, Арсене! — радісно вигукнув вражений Спихальський. — Тепер не сумніваюся — відчиняться двері королівського покою! Хай мене грім поб'є, якщо брешу!
Арсен теж був радий.
— Ще б пак! Тепер, звичайно, відчиняться. Ходімо! Вартові біля брами відібрали у них зброю і пропустили на подвір'я.
Вони відразу побачили пана Таленті, що стояв біля високого кам'яного ганку. Королівський секретар здалеку махав їм рукою.
— Сюди, панове!
Вузькими сходами він провів їх на другий поверх. Тут у невеликій склепінчастій залі стояла внутрішня двірцева варта — кілька добре вишколених жовнірів. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув — чи нема зброї.
— Прошу, панове! — показав рукою в бік широкого коридора. Таленті йшов попереду, начальник варти — позаду. Нарешті у великій світлій залі з колонами королівський секретар зупинився.
— Зачекайте на мене тут, — сказав упівголоса і зник за різьбленими дверима з білим орлом. Через кілька хвилин з'явився й урочисто проголосив:— Король чекає на вас, панове!
Арсен і пан Мартин вступили до королівського кабінету.
Це була така велика й розкішна кімната, що вони спочатку короля й не помітили. Сторопілі, дивилися на величезний різьблений, з позолотою стіл, на такі ж розкішні, з різьбою і позолотою шафи та крісла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску підлогу і не помічали, що король стоїть праворуч, під стіною, між двома лицарськими панцерами. А коли помітили, обидва мовчки низько вклонилися.
(Продовження на наступній сторінці)