Та це не тішило Арсена і його друзів: в їхніх серцях погасла остання надія, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Ніхто не знав і не чув про дівчат, отже, втрачався останній слід...
Становище було справді складне. Відрізані від своїх, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто міг передбачити, що Мюрад-Гірей так скоро оговтається після погрому, збере військо і навіть почне переслідувати запорожців?
— Може, пробиватися через Перекоп? — невпевнено промовив Звенигора. — У перекопського бея, гадаю, не більше сили, ніж у нас... І якщо ми раптово вдаримо...
— Ні, ні, — рішуче заперечив Палій, — через Перекоп ми не проб'ємося! А якщо і проб'ємося, то загубимо половину людей... Та навіть не в цьому річ. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Він змушений або ж прийняти нав'язаний татарами бій тут, у своєму таборі, або ж тікати за Сиваш. Якщо навіть товариству пощастить уникнути зустрічі з ханом і воно вільно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гірей не відстане від нього і буде переслідувати в ногайських степах. Щоб урятувати військо від розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невільників і поспішно тікати. Але ж може бути ще гірше: наші не встигнуть перейти Сиваш, і хан змусить їх прийняти бій... Ні, ні, ми мусимо допомогти своїм!
— Тоді треба придумати щось таке, — покрутив розчепіреною п'ятірнею Спихальський, — щоб, прошу пана, пошити хана в дурні!
— Правильно, пане Мартине, — жваво відгукнувся на слова поляка Семен Палій. — І, здається, я придумав, як це зробити!
— Як?! — в один голос гукнули друзі.
— Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен і бунчуків...
— Отже, ми переодягнемо весь загін? Тепер я розумію! — вигукнув Роман.
— Хай не весь, — заперечив Палій. — У цьому нема потреби. Досить переодягнути три-чотири сотні і поставити їх під ординськими знаменами в голові загону...
— А якщо хан не повірить і пришле своїх гінців? — спитав Арсен.
Палій замислився. Між густими темно-русими бровами зійшлася туга зморшка. Ясними сірими очима він пильно подивився на товаришів, ніби вивіряв їх.
— Нам треба випередити хана і переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей.
— Тоді мені доведеться їхати до хана гінцем, — тихо промовив Звенигора.
— Що ти, брате! — вигукнув Роман. — Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш!
— Так, Арсенові самому їхати не годиться, — погодився Палій. — Як би він не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде... Але якщо він поїде з мурзою Ізмаїлом...
— З мурзою Ізмаїлом? — Друзі не зрозуміли Палія. — Ніби він погодиться!.. А якщо й погодиться, то тільки для того, щоб усе чисто розповісти ханові.
— Ну, це ще побачимо, — усміхнувся Палій і наказав трьом сотням козаків перевдягнутися в татарський одяг.
Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзі всі рушили в путь. Попереду розвівалися татарські знамена та бунчуки. За спинами у козаків, що відтепер мали видавати себе за кримчаків, стриміли луки, а при боках — сагайдаки зі стрілами. Цей передовий загін маскував собою козаків, котрі їхали позаду.
Військову здобич, полонених і визволений ясир залишили під охороною у неглибокій степовій балці.
Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди. Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.
— Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.
Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.
— Я слухаю тебе, шановний бею.
— Твоя доля теж у твоїх руках.
— Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?
— Перед нами стоїть з військом хан Мюрад-Гірей. Бачиш?
— Бачу. Хай береже його аллах!
— Ти поїдеш до нього.
— Я? — У мурзи забігали очиці. — Що я там маю робити?
— Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.
— О!
— З тобою поїде турецький ага Баяр. — Палій кивнув у бік Звснигори, який вирядився в яничарський одяг і саме накручував на голосу чалму.
— О вай-вай!
— Я розумію, мурзо, для тебе велика спокуса — залишитися у хана. Але в наших руках твої діти, твої жінки, старі батьки. Весь твій рід у наших руках... Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рідню.
— О аллах! — Мурза позеленів, кволо усміхнувся. — А якщо я відмовлюся поїхати до хана?
— Тоді ми зараз же зітнемо тобі башку! Родину твою це також не врятує.
— О, я нещасний!
— Отже, ти поїдеш, мурзо?
— Ніби у мене є інша можливість!
— От і добре. Якщо все щасливо закінчиться для нас, ти будеш вільний.
— А родина?
— Родина теж. Обіцяю тобі.
— О вай-вай, великий аллах! О, нещасний я! — почав приказувати в розпачі мурза.
Та на нього вже ніхто не зважав. Палій обняв Звенигору, по цілував.
— Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортів у пекло але, сам бачиш, іншого виходу в нас немає!
Звенигора міцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.
— Гайда, мурзо! — І вони швидко помчали по сірій рівнині туди, де на обрії здіймалася над ханським військом хмара куряви.
6
Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гірей все ще вагався. В його серці боролися два почуття: бажання помсти і страх. Бажання помсти — за розорені улуси, за тисячі полонеників, за ганьбу, яку він пережив під час втечі з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що він ладен був без роздуму, наосліп кинути свої чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити його військо. При цьому він не думав, що Сірко і його воїни, як і весь їхній народ урусів, мають ще більше право ненавидіти кримчаків і мстити їм не за один, а за сотні кривавих наскоків на Україну геть стоптану ординськими кіньми. Сам хижак, він керувався законом хижаків нападати на слабшого і тікати від дужчого.
Але від нерозважного сліпого нападу його стримував страх. Він боявся досвідченого козацького ватага, боявся вогнепальної зброї запорожців і особливо їхньої артилерії. Врешті, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна відвернеться від нього? Що тоді?
Тому він невимовне зрадів, коли йому сказали, що прибули гінці від перекопського бея.
— Слава аллаху, якраз вчасно! — вигукнув він, не приховуючи перед мурзою Ізмаїлом та Звенигорою, які вклонилися йому, своєї радості. — Скільки бей привів з собою вершників?
— П'ять тисяч, великий хане, — відповів мурза, радіючи, що розмову повів хан і доводиться відповідати тільки на запитання.
— Чому ж він сам не прибув до мене?
Мурза не знав, що відповісти, і безтямно кліпав очицями.
— Великий хане, — втрутився в розмову Звенигора, — бей не хоче необережним маневром зламати стрій ханського війська, що вже приготувалося до бою... Він чекає вашого наказу — де йому стати?
— Це добре. Бей — досвідчений воїн, — погодився хан. — Передайте йому, щоб приєднався до мого чамбула. Ми в центрі завдамо Урус-шайтанові могутнього удару, розтрощимо його найкращі курені, розколемо його військо навпіл... Та бей, здається, і сам сюди повертає, — додав Мюрад-Гірей, вдивляючись у загін Палія, що швидко наближався.
— Ні, він зупинився, великий хане, — заперечив Звенигора, боячись, що хан не відпустить їх назад.
— Так, він зупинився, — погодився хан. — Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочинаємо! — Хан, підвівшись на стременах, махнув шаблею і крикнув:— Вперед, правовірні! Вперед, доблесні сини Магомета! Смерть гяурам!
Орда сколихнулась і важкою лавиною рушила на запорожців. Мурза Ізмаїл розширеними від жаху очима дивився на незліченні чамбули хана і думав: "О, аллах, що буде зі мною, якщо ти принесеш перемогу моїм єдиновірцям і виявиться моя зрада? Мюрад-Гірей накаже живцем зварити мене в котлі. О вай-вай!"
Він аж поривався щось сказати ханові, але страх сковував його вуста. Мюрад-Гірей помітив душевні переживання мурзи, його незвичайну блідість і розгубленість.
— Що з тобою, мурзо? Ти не захворів?
— У нього страшне лихо, великий хане, — поспішив з відповіддю Звенигора. — Уруси захопили в полон усю його родину...
— Ми визволимо її сьогодні! Не сумнівайся в цьому, мурзо! — самовпевнено сказав хан.
Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав.
— Їдьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить...
Він ударив коней, і вони помчали з вируючої орди в степ, де за версту чи дві стояли Палієві козаки. На півдорозі Арсен зірвав з голови чалму і підняв її високо вгору на вістрі шаблі. Це був умовний знак, що все гаразд і що можна розпочинати атаку.
Зразу ж козацький загін сколихнувся, зірвався з місця і, високо піднявши вгору малинові прапори і сяючі проти сонця шаблі, помчав на ворога.
(Продовження на наступній сторінці)