Король почув у себе за спиною грізне покашлювання братів Сапег і незадоволене сопіння Станіслава Яблоновського. А козацький полковник Семен Палій, не стримавшись, упівголоса вилаявся по-українськи, сподіваючись, що ніхто не зрозуміє:
— Ото цабе, хай йому чорт! І де воно було, коли тут гриміли гармати?
Образа стиснула серце Собеському. Він зараз просто ненавидів випещене, пихате обличчя Леопольда. "Нікчема! — подумав зі злістю, що ось-ось могла злетіти гострим словом з уст і зіпсувати всю урочисту церемонію. — Боягуз нещаснийі"
Але розсудливість перемогла. Він стримався від вибуху гніву і холодно промовив:
— Ваша величність, мабуть, бажає побачити мою армію? Ось мої гетьмани — вони вам її покажуть! — 3 цими словами повернув коня і в супроводі сина поскакав геть.
Імператор теж торкнув коня і поїхав уздовж фронту. Два наступні дні в союзних військах панував пригнічений настрій. Польські сенатори, магнати і навіть рядові жовніри відверто обурювалися негідною поведінкою австрійського цісаря, вимагали від короля негайно повертатися на батьківщину.
Курфюрст саксонський підняв по тривозі свої війська і рушив додому. Баварці й франконці вагалися.
Тільки Ян Собеський, розумом угамувавши гнів, що клекотів у серці, непохитно стояв на своєму: наздогнати Кара-Мустафу і добити його!
— Панове, — доводив він шляхетному панству, — ми воювали не за цісаря, а за Річ Посполиту! Ми воювали за Відень, щоб Кара-Мустафа не стояв під Краковом або під Варшавою! Хіба це вам не зрозуміло?.. То чому ж тоді, коли візир ще має величезне військо і збирає його, добре потріпане і нажахане нами, біля Буди, щоб цього разу, може, ринутися в Польщу, ми повинні спокійно повертатися додому? Ні, ворог у паніці — треба його добити! На цьому я стояв і стоятиму! Візир ще страшний своєю силою, і якщо ми дамо йому час зібрати своїх недобитків в один кулак, т0 зробимо непоправну помилку і перед ойчизною, і перед майбутніми поколіннями, які, народжуючись рабами, проклинатимуть нас за те, що ми, маючи змогу, не добили ворога!
Йому пощастило переконати воєвод і сенаторів, і ті почали готуватися в похід, щоб наздогнати Кара-Мустафу.
В день виступу від цісаря прискакав гонець. Він привіз листа, в якому Леопольд вибачався за свою нетактовність, і передав дорогоцінну шпагу королевичу Якову Собеському.
Польське військо вирушило на Пресбург, де з'єдналося з великим загоном козаків, приведених Куницьким, а звідти, діждавшись Карла Лотарінгського, — до Грана. Там, як доносили вивідачі, турки перейшли на лівий берег Дунаю і зайняли передмостове укріплення в Парканах.
14
— Арсене, холеро ясна, ти став справжнім багатієм! — гримів Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством з однієї кімнати будинку, подарованого цісарем, до іншої. — От би тобі така хата у Фастові!
Дім справді був чималий. Штаренберг од імені імператора вручив герою Відня ключі від нього. З турецького табору австрійські солдати привезли увесь запас кави, залишений турками, — кілька сотень мішків — і склали в підвалі й тилових кімнатах першого поверху.
Арсен підсміювався. Що він робитиме і з будинком, і з кавою?
Іваник розв'язав один мішок — зачерпнув у жменю коричневих зерен, сипнув кілька у рот. Сплюнув.
— Тьху, яка гидота, знаєш-маєш! Коли б тому цісарю заціпило, як він додумався нагородити тебе. Арсене, отаким чотзна-чим! Не міг відміряти ківш золотих! Сам сидів, коли ми кров проливали, за тридев'ять земель од Відня й одержав три мільйони гульденів! А герою Відня — на тобі, небоже, що мені негоже!
— Не кажи, Іванику! — заперечив Арсен. — Ось ми зараз із Яном Кульчеком зваримо каву — спробуєш. Турки не дурні. У них на кожному розі кав'ярня, а кава — божественний напій. — І звернувся до Кульчека:— Яне, приведи полоненого! Мені здається, він мастак на всі руки. Тож, напевне, і каву вміє варити.
Кульчек привів полоненого турка. Високий, худий, горбоносий, він злякано вступив до великої кімнати, де за столом порозсідалися на м'яких стільцях козаки. Побачивши огрядного, грізного на вигляд Метелицю і не менш грізного Спихальського, що настовбурчив проти нього свої гострі вуса, турок затремтів, мов осиковий листок.
— Аман! Аман! — забелькотав він, гадаючи, мабуть, що його тут щонайменше четвертують.
Але Арсен підійшов, по-дружньому поклав руку йому на плече, заговорив по-турецьки:
— Не бійся, чоловіче! Тут ніхто не хоче твоєї крові. Повір мені.
— О! Ефенді так гарно говорить по-нашому... Невже мене справді не заріжуть?
— Не заріжуть, аллах свідок! Як тебе звати?
— Селім, ефенді.
— І ким же ти був у Туреччині, поки тебе не забрали до війська?
— Каведжі, ефенді.
— Що? Каведжі? — не повірив Арсен і повернувся до товариства. — Ви чуєте? Він усе життя варив каву! Оце пощастило! — І знову до турка:— Каву нам звариш?
— Ще б пак, ефендії Я цим займаюся двадцять років. Мене й у полон взяли тільки тому, що я молов зерна і не бачив, що наші відступають...
— От і добре. Тоді звари, Селіме, нам каву. Та таку, щоб запахла на весь Відень, а мої друзі щоб уподобали її на все життя!
У турка радісно блиснули очі. Він повірив, що ніхто тут не зробить йому нічого поганого.
— Я миттю! Де кухня?
Ян Кульчек повів його в глибину будинку.
Незабаром звідти долинув приємний запах. Почувся брязкіт посуду. Забулькала рідина, яку розливали в чашки.
Не встигли козаки розповісти один одному про свої пригоди за останні два дні, не встигли похвалитися тим, яку здобич хто роздобув у турецькому таборі, як меткий чех вніс на широкій дерев'яній таці кілька чашок з пахучим напоєм, а на фаянсовій тарелі — підсмажені, зарум'янені грінки.
— Го-го! Але ж це, прошу ласкавого панства, справді смачної Побий мене перун, якщо брешу! — вигукнув Спихальський, запи-хаючи до рота хрумку грінку і запиваючи її кавою. — Звичайно, це не варений мед, яким частували мене на Україні, та все ж...
— І не горілка! — пробасив Метелиця. — Однак пити можна...
Крізь розчинені вікна густий аромат кави просочився на вулицю, і там почала збиратися юрба: солдати й офіцери, майстри і підмайстри, чиновники й студенти, робітні люди й учні ремісників, ті, хто ще кілька днів тому захищав місто.
Арсен, котрий сидів біля вікна, бачив, як вони втягували носами запашне повітря і на їхніх обличчях вимальовувався подив. Що це? Звідки?
Хтось щось запитав, але Арсен не зрозумів. До вікна підбіг у білому кухарському ковпаку Ян Кульчек.
— Що тут? Харчевня? Можна заходити? — запитали його.
— Не харчевня, а кав'ярня, — відповів Кульчек. — Кав'ярня Кульчицького!
— А що це таке? — спитав сивоусий чоловік у заляпаному фарбою одязі. — Чим тут торгують?
— А ось попробуйте, пане! — І Кульчек через вікно простягнув йому чашку кави й грінку.
Той понюхав, обережно відсьорбнув ковток, а потім із задоволенням випив усю.
— Гм, смачної Не пиво, звичайно, але, клянусь святою Магда-леною, смачно! — І, повертаючи Кульчекові чашку, сказав:— Якщо наллєш, хлопче, ще одну, то я тобі над входом, аж там, коло ліхтаря, намалюю вивіску. Як ти сказав: кав'ярня?..
— Кав'ярня Кульчицького!
— Ну, от і намалюю: "Кав'ярня Кульчицького". Згода?
— Згода, пане. — І Кульчек подав йому ще одну чашку кави з грінкою.
Маляр випив, розкрив свій ящик, дістав пензель і фарби.
— Винеси драбину, будь ласка!
Кульчек метнувся й виніс драбину.
Сивоусий вправно махнув пензлем — і над дверима почали з'являтися великі — в піваршина — літери. Не минуло й десяти хвилин, а люди, що запрудили вулицю, зі здивуванням читали незвичні слова: "Кав'ярня Кульчицького".
Найбільш нетерплячі намагалися зайти, але Кульчек став на дверях — не пустив.
— Завтра, панове! Завтра приходьте! Сьогодні ще нічого не готової А завтра наваримо кави два казани — на всіх вистачить! Були б у вас тільки гроші!
Арсен з козаками спочатку підсміювались над витівкою Яна і сивовусого безіменного маляра, а потім, коли натовп, дізнавшись, що сьогодні поласувати тут нічим, почав розходитись, раптом заявив:
— Слухай, Кульчеку! А чому б тобі справді не стати господарем цієї кав'ярні? Га?
— Як то? Вона не моя, а твоя, друже!
— Бачиш, я не маю наміру залишатися у Відні. Військо наше вирушає в похід — і я з ним... Тож ставай, брате, Кульчицьким! Зміна невелика: Кульчек стане Кульчицьким... Я ж не сам заробив цей дім і цю каву! А ми вдвох. Я скажу генералові Штаренбергу... Згода?
Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився.
— Брате, як же це?.. Щоб бідний, пригноблений чех, якого австрійське панство і за людину не має, який не сміє поза своєю хатою говорити по-чеськи, бо в нашому нещасному краї з волі цісаря запанувала німецька мова, а нас усіх хочуть перетворити на австрійців, щоб бідний чех, який не сміє вголос об'явити, що він не католик, а таємний гусит, — щоб цей бідний чех та раптом став багатієм і мав гарний будинок з кав'ярнею в самісінькому Відні, неподалік від цісарського палацу? Не віриться...
— Мине час — повіриться.
— А як же ти?
(Продовження на наступній сторінці)