— Безперечно! — вигукнули друзі в один голос.
Сергій додав:
— Я і вночі можу чергувати!
— Навряд чи вночі Дзвонар насмілиться лізти під воду… А якщо потрібні будуть нічні пости, знайдемо когось із дорослих. Здається, все ясно?
— Ясно!
— Тоді поїдемо на натуру. Побачите ті місця, де будемо ждати гостя. Але перед тим хочу застерегти: про нашу розмову ніхто не повинен знати!..
ОЛЕНА КАЛІСТРАТІВНА УСМІХАЄТЬСЯ
Минуло два дні, але Дзвонар не появлявся. На третій день вранці трохи розчаровані троє друзів — Юрко, Сергій і Марта — йшли на дамбу.
Марта несла кошик з їжею, а Юрко і Сергій — вудочки.
На розі Залізничної Сергій раптом зупинився.
— Ти чого? — спитав Юрко.
— А знаєте — ми свині. Повернулися з подорожі — і ні разу не зайшли до Галинки. А вона ж так просила! Може, завернемо на хвилинку?
Юрко переглянувся з Мартою. Дівчина на знак згоди кивнула головою.
— Але як так, з порожніми руками, заходити не годиться, — сказала вона. — У мене ось є п'ятдесят копійок. Зайдемо до магазину — купимо цукерок чи шоколадку.
— У мене теж є гроші! — вигукнув Сергій, зрадівши, що його ідея знайшла підтримку в товаришів. — Цілий карбованець!
У Юрка нашкрябався в кишені теж якийсь дріб'язок.
Галина жила недалеко, і через кілька хвилин друзі вже прочинили хвіртку на її подвір'я. Загавкав собака.
На гавкіт з хати вийшла Олена Калістратівна.
Юрко, що йшов попереду, зупинився. Глянув — і не впізнав учительки. Замість суворого погляду, яким вона їх наділяла в школі, — щасливий усміх на немолодому, але якомусь несподівано розквітлому обличчі. Він не повірив сам собі і оглянувся на Марту й Сергія. Ті теж були здивовані і вражені.
Нарешті, Юрко відчув, що пауза затягується.
— Добрий день, Олено Калістратівно! — проголосив він поспішно.
— Добрий день.
— Ми до Галини…
— Бачу, бачу. Заходьте, дорогі гості. У нас велика радість!
— Яка? — прохопився попереду Сергій.
— Галинка почала ходити без милиць! Сама може перейти через кімнату. Лікар сподівається, що до школи піде першого вересня.
— Прекрасно! — зраділи Марта і Юрко.
— Ура! — вигукнув Сергій і почервонів.
Олена Калістратівна щасливо засміялася.
— Заходьте, будь ласка. У неї вже є гість.
Вона пішла попереду і відчинила двері до Галинчиної кімнати. Звідти долинув голос Хвостенка.
— Гм, Хвостенко! — аж наче прошипів Сергій. — Знову! І що йому тут треба?
Побачивши друзів, а серед них Сергія, Галинка спалахнула і поволі підвелася з стільця. Стояла вона твердо, тримаючись лівою рукою за бильце ліжка. В її голубих очах світилася радість.
— Ходжу. Ось дивіться! — і ступила кілька кроків по кімнаті.
— Обережно, донечко! — застерегла Олена Калістратівна.
— Не бійся, мамо, все буде гаразд!
Коли Олена Калістратівна зачинила двері, Галина запросила всіх сісти.
Друзі сіли, але почували себе ніяково в присутності Хвостенка, який не вимовив жодного слова.
Кмітлива Галинка перша почала розмову.
— Владик приніс мені "Графа Монте-Крісто". Читали?
— Я читав.
— Я теж.
Сергій мовчав, опустивши голову. Галинка глянула на нього своїми великими ясно-блакитними очима.
— А ти, Сергійку?
Сергій засопів.
— Не читав… Не траплялась мені.
— Так візьмеш, коли я прочитаю. Владику, можна, правда? — вона повернулась до Хвостенка.
Сергій сидів мовчки, відчуваючи, як починають паленіти його щоки.
Тим часом Хвостенко спокійно відповів:
— А чому ж, звичайно, можна. Таку книжку — просто гріх не прочитати!
— Ну, от і домовилися! — весело защебетала Галинка.
Вражений Сергій такої відповіді від Хвостенка не ждав після того, що трапилося на морі. Тому довгенько не міг отямитися і знайти, що сказати. Нарешті, коли мовчанка підозріло почала затягуватися, промимрив:
— Дякую… Прочитаю. Але нам уже час іти, бо ми забігли тільки на хвилинку.
— Чому так швидко? Посидьте! Пограємо в шахи або в доміно. Ну? — благально подивилася на Сергія Галинка.
— Ні, Галинко, ми поспішаємо, — підтримав друга Юрко. — Іншим разом пограємо.
Хвостенко теж підвівся.
— А ти, Владику? — спитала Галинка.
— Я теж піду…
Всі почали прощатися.
— Частіше приходьте! Буду ждати!
У дворі вони знову зустрілися з Оленою Калістратівною, яка несла від колонки відро води.
— Ви вже йдете? Так швидко?
— Ми ще зайдемо, — сказала Марта.
— Обов'язково! — додав Юрко і почервонів, помітивши на собі допитливий погляд учительки.
А Сергій, несподівано для всіх і, мабуть, ще більш несподівано для самого себе, випалив:
— Олено Калістратівно, ви вже нам з Юрком пробачте, будь ласка, ту нашу, ну, пам'ятаєте… нетактовність. Дуже просимо… Так вийшло негарно! Аж зараз соромно…
Він зніяковіло опустив очі. Щоки його паленіли. Чуб розвіявся і нагадував сорочаче гніздо.
Сергієві слова захопили всіх зненацька. Хвостенко аж рота роззявив з подиву. Не менше були здивовані Юрко і Марта.
Учителька поставила на землю відро. Однією рукою обняла Сергія за плечі й притягла до себе, а другою — скуйовдила його і без того розпатланий чуб. В її очах світилася материнська доброта.
— З тебе ще, видно, будуть люди, якщо ти й досі пам'ятаєш ту свою стару провину і просиш за неї пробачення! Я пробачаю, і не будемо більше згадувати старе!..
— Спасибі! До побачення! — вигукнув щасливий Сергій, і, випручавшись з її рук, шпарко припустив з двору.
Всі рушили за ним.
— До побачення, Олено Калістратівно! До побачення!
— Ходіть здорові!
Усміхнена вчителька ще довго стояла біля хвіртки і дивилася їм услід, аж поки вони не зайшли за ріг сусіднього будинку.
НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Дні минали за днями, а Дзвонар не з'являвся. Юрко вже звик вставати рано, лагодити вудочку і йти на Дніпро, до греблі. Тільки з острахом згадував, поглядаючи на календар, що ось-ось непомітно підкрадеться перше вересня — і доведеться сідати за парту. Хто ж тоді буде чатувати на Дзвонаря? Хто допоможе капітанові Федорченку?
Виходив з дому о дев'ятій ранку, на годину пізніше від матері. І хоча ніхто з них — ні він, ні Сергій, ні Марта — годинників не мали, не було такого випадку, щоб хто-небудь спізнився прийти на умовлене місце.
Сьогодні ранок видався сонячний, жаркий. Припікало через вікно так, що хоч зразу біжи до Дніпра і кидайся у воду. Про це якраз і думав Юрко, кінчаючи снідати.
Аж раптом пролунав дзвінок.
Підбіг до дверей, відтягнув засув і застиг від несподіванки: на площадці стояв батько.
Юрко сторопів.
— Здоров, Юрчику, — привітався батько. — До хати впустиш?
— Будь ласка, заходь, — сказав тихо, проковтнувши недожовану їжу. — Здрастуй!
Батько зайшов, і Юрко поспішно зачинив двері, ловлячи себе на думці, що йому не хочеться, щоб хтось дізнався про несподіваний батьків прихід.
У порожній квартирі гучно лунали їхні кроки.
Василь Петрович, видно, помітив збентеження сина і, лагідно усміхаючись, сказав:
— Ти боїшся, що мама повернеться і побачить мене тут?.. Не бійся, я ненадовго. Влаштувався працювати у вашому місті шофером. Глянь на вулицю: бачиш, яка красуня стоїть на тім боці! Новенька! Моя!
— То ти назавжди до нас?
— Може, й назавжди. Ти не проти?
— Я — ні…
— А мама?
— Мама — не знаю…
— Ти розповідав їй про мене?
— Розповідав…
— Ну?
— Не хоче й слухати!
Василь Петрович скрушно похитав головою.
— Шкода. Хоча я сам винен. Сам… — Він замовк і довго дивився у вікно. Потім хитнув головою, ніби скидаючи з себе важку задуму, обвів поглядом порожню кімнату і почав розгортати пакунок, що приніс з собою. — Ось, Юро, вам з мамою подарунки. Тобі — костюм, а мамі — відріз на плаття та духи.
— Добре. Дякую…
Юрко зашарівся. Костюм був, без сумніву, гарний. Але він дивився не на костюм, а на сувій матерії бордового кольору. Відріз на плаття! Мама любить бордовий колір… "Він мені до лиця", — не раз казала. І Юрко подумав, що мама буде задоволена таким подарунком.
— Ану, приміряй. Чи вгадав? — сказав батько, подаючи Юркові костюм. — Якщо замалий чи завеликий — обміняємо. Я домовився.
Юрко одягнувся.
Хотів подивитися на себе в дзеркало, але дзеркала не було.
Батько оглянув його зі всіх боків.
— Гарно! Твій розмір! Ну, носи на здоров'я…
Поки Юрко роздягався і складав костюм у кутку на газету, Василь Петрович обійшов кімнату, заглянув на кухню, у ванну.
— Юрко, — почувся з коридора його голос, — чи ти пам'ятаєш, що незабаром мамин день народження?
(Продовження на наступній сторінці)