З шумом розбризкуючи воду, він витягнув поперед себе мокру сорочку, в якій скажено тріпалась велика рибина.
— Ось! Піймав-таки! — проголосив Сергій і урочисто витрусив свій улов на траву.
Це справді був сом. Сірий, слизький, головатий, він поважно роззявляв широкого рота, ніби хотів щось сказати щасливому рибалці.
Юрко і Марта захоплено дивились на здобич. Звісно, не акула, як здалося Сергієві, але все ж таки гора м'яса! Та якого! Жирного, ніжного, без кісток…
Сергій стрибав, танцював навколо сома, пускався навприсядки.
Юрко ледве втримався, щоб і собі не приєднатися до нього, але, глянувши на Марту, вчасно спохватився.
— Тепер ми врятовані! — вигукнув він. — Сергію, ти найбільший на світі рибалка! Ось хто ти!.. Продовжуй рибалити, — може, іще впіймаєш, а ми з Мартою заходимось біля юшки…
Після бурхливих радощів друзі враз відчули ще більший голод. Тому кожен зайнявся своїм: Сергій знову закинув вудочки, Марта почала розчиняти сома, а Юрко, назбиравши сухого хмизу, розіклав багаття і повісив над ним казанок з водою.
Тим часом сонце сідало за небокрай. На землю падали сині сутінки. З моря повіяло передвечірньою прохолодою.
Та ніч, що насувалася, тепер була не страшна. В казанку булькотіла смачна юшка, якої вистачило б не на трьох, а на п'ятьох їдців, а стоги запашного лугового сіна так і запрошували до нічлігу.
Не дарма кажуть: кому почне фортунити, тому фортунить до кінця.
Поки зварилася юшка, Сергій натягав цілу каструлю риби. На гачок ішли тепер окуні, плітки, верховоди.
— А ви кепкували з Сергія! — приказував він. — Рано кепкували! Сергій — це вам не яке-небудь ледащо чи абищо!
Юшкою із сома повечеряли вже смерком. Потім зарилися в сіно і стомлені, але щасливі, проспали до пізнього ранку.
Перший прокинувся Юрко. Сонце підбилося вже височенько і заливало все довкола щедрим теплим промінням. Як тут хороше! З моря віяло легкою ранковою прохолодою, на чистому плесі скидалася риба, а в густих заростях осоки та ситнягу гомоніло різнобарвне птаство.
— Гей, годі спати! Вставайте! — гукнув хлопець. — Марто, Сергію, чуєте? Пора в путь!
Він з розгону шубовснув у море, а потім, набравши повну пригорщу води, бризнув на товаришів. Ті з вереском схопилися і кинулися до нього. За хвилину в спокійній затоці зчинилася справжня буря: відпочилі за ніч мандрівники з задоволенням борюкалися, оббризкували один одного, пірнали, плавали наввипередки, зовсім забувши про пережиті незгоди.
Після купання поснідали смачною холодною юшкою, якої залишилося півказанка, зібрали речі, наладнали човен і попливли далі. Тепер уже трималися недалеко від берега, — вирішили вдруге не випробовувати долю.
Стояла тиха безвітряна погода, тому довелося йти на веслах. Марта кермувала, Юрко й Сергій по черзі гребли. Човен повільно різав блискуче плесо затоки. Вдалині мріли колгоспні поля і луки, здіймалися стрункі ажурні вежі електроліній. А над усім голубіло привітне літнє небо.
Опівдні причалили до якогось села, де купили в магазині хліба, олії, кілька пакетів сухого супу, а також уточнили свої, як висловився Сергій, "координати". Виявилося, що вони знаходяться недалеко від порту Нового…
Ця звістка обрадувала Юрка. Вирушаючи в подорож, він сподівався завернути туди і ще раз провідати батька.
До порту Нового припливли о шостій вечора. Для нічлігу Юрко обрав піщану косу неподалік батькової баржі і скерував туди свого човна.
Вибравши рівну місцину, гуртом поставили намет. А потім Сергій, узявши вудочки і спінінг, пішов ловити рибу, Марта — збирати сухі водорості для нічлігу, а Юрко став запасатися паливом для багаття і встановлювати над ним на тринозі казанок.
Юрка це влаштовувало: він міг спокійно стежити за баржею.
Рівно о сьомій годині батько прийшов. Юрко впізнав його здалеку і рушив назустріч.
— Здрастуй, тату! — привітався тихо.
— Юрчику, ти тут? — зрадів батько. — От не чекав! Ходімо до мене на баржу!
— Сам не можу. Зі мною товариші — Сергій і Марта, — Юрко показав на вітрильник і намет. — Ми разом припливли сюди…
— А-а…
— І у мене ще буде прохання до тебе…
— Яке?
— Не признавайся їм, що ти мій батько.
Старший Романюта почервонів.
— Тобі соромно за мене?
— Ні, не соромно. Але поки що… Ну, розумієш…
— Розумію… Добре…
СПІЛЬНИЙ ОБІД
Вечоріло. Заходило сонце і забарвлювало в ніжно-рожевий колір далеку неозору гладінь моря.
У казанку почала закипати вода, і Марта засипала її сухим гороховим супом.
Юрко машинально підкидав у вогонь тріски, сухий хмиз і думав про Хвостенка: добрався він додому чи ні?
Раптом побачив, як від баржі поволі наближався батько, і внутрішньо весь напружився: як йому триматися з ним?
— Здорові, сусіди! — привітався старший Романюта, ставлячи на пісок кошик, прикритий газетою. — Приймете до компанії?
— Доброго здоров'я! А чого ж — сідайте! — за всіх відповів Сергій. — Це ваша баржа?
— Моя. Власне, нічия… Стара посудина, але на ній добра надбудова, тож я і переселився сюди на літо. Гарно тут — Дніпро, свіже повітря, привілля, риба ловиться!.. Одна біда — скучно самому… Побачив вас і подумав: а давай я пристану до цієї молодої компанії! У мене якраз улов добрий — окунці, лящики, чехоня. Смачної юшки зваримо гуртом. Чи як? — і він відкрив свій кошик, у якому лежала почищена риба.
— З великим задоволенням, — сказала Марта. — Може, і я навчуся біля вас юшку з риби варити…
Юрко полегшено зітхнув. Батько жодним словечком не обмовився про те, хто він, і зразу ж заходився з Мартою куховарити.
Причому все в його руках виходило до ладу: веселіше запалахкотів вогонь, миттю заклекотіла юшка, смачно запахло лавровим листом і духмяним перцем, а ще більше — ситим розвареним лящем. Коли юшка зварилась, батько запросив їх до себе на баржу.
Усі з радістю погодились. Пригасивши багаття, забрали свої речі і подалися слідом за гостинним господарем, який ніс попереду казанок з юшкою.
Баржа була й справді стара-престара. Фарба на ній облупилася, в багатьох місцях обшивка прогнила, палуба розсохлася і порипувала під ногами. Але надбудова збереглася досить добре.
— Гм, оце багатство! — вигукнув Сергій. — Та тут можна не тільки влітку жити! Постав грубку — і ніякі морози не страшні!
У Марти теж заблищали очі.
— От би нам такий корабель, хлопці!
Юрко все це вже бачив, але і він, коли батько показав каюти, в яких жив, не міг утриматися від захоплення. Невеличка кімнатка, колишня каюта матросів, була обліплена вирізками з журналів — репродукціями картин славнозвісних художників різних часів і різних народів та фотографіями популярних артистів та артисток. Біля вікна стояв столик, два стільці, а під глухою стіною — металеве ліжко, заслане сірою ковдрою. Дві інші каюти були порожні, а в третій, невеликій, батько обладнав кухню.
Вечеряти сіли просто на палубі. Василь Петрович розстелив ковдру, заслав її газетами, накраяв хліба, із кладовки приніс помідорів і великого кавуна. Марта розлила юшку, розіклала ложки.
— Пригощайтесь!
Вдруге запрошувати нікого не довелося.
— Оце юшка! — пащекував Сергій, голосно сьорбаючи з ложки духмяну рідину. — Ніколи не їв нічого смачнішого!
Василь Петрович з усмішкою дивився на своїх молодих друзів, які вмить спорожнили чималий казанок.
Кавун теж видався соковитий, солодкий, їли його з свіжою паляницею.
— І є ж такі смачні речі на світі! — не вгавав Сергій, витираючи рукавом сорочки заюшене рожевим соком обличчя. — Шкода, що кавуни не ростуть цілий рік!
— Ще б чого! — докинула Марта. — Тоді б на нього й дивитися не хотів!
— Авжеж! Я їв би кавуни всеньке життя — і вони б мені не набридли. А ви, Василю Петровичу?
— Не знаю, Сергійку. Про кавуни не знаю, бо не доводилося їх їсти всеньке життя… А от хліб їм — і не набридає! І не раз, а тричі на день!
— Так то ж хліб! — здивувався Сергій. — Але що ж у ньому? Буденна річ!
— Я ж про те й кажу, що буденна. Отже, виходить, що найсмачніший для людини — хліб! Недарма говорять: хліб — усьому голова!
— А коли хочуть сказати про повний достаток, так висловлюються: є хліб і до хліба, — докинула Марта і зашарілася. — Отже, справді, хліб — найголовніший!..
— Та що ви, хіба я сам цього не знаю? — образився Сергій. — Хіба я проти хліба?
Всі засміялися, а Юрко пацнув друга рукою по його кудлатій, од весни не стриженій голові.
— Ну, чого кип'ятишся? Ми пожартували! Звісно ж, ніхто всерйоз не сприйняв твоїх намірів харчуватися кавунами цілий рік…
— А я харчувався б! — знову промовив Сергій, але тут же сам зареготав, — такий уже у нього був упертий характер.
Новий вибух сміху заглушив його останні слова.
Над Дніпром почали згущатися сутінки, і Юрко, якому зовсім не хотілося, щоб батько запропонував їм залишитися на баржі, подав команду:
— Ну, друзі, пора й честь знати! Подякуємо Василеві Петровичу за гостинність — і додому! В своє шатро!
(Продовження на наступній сторінці)