Сергій теж зблід і схопив обома руками Хвостенка за груди. Затріщав піджак.
— Хто злодії? Ми?
— А то хто ж! Усі вже знають, хто поцупив у школі фільм! І чий ніж знайдено в лабораторії!..
— Та як ти смієш! — вигукнув Сергій і замахнувся, щоб дати ляпаса, але його притримав Юрко. — Це ж брехня! Нахабна брехня!
Він знову рвонувся до Хвостенка. Та, крім Юрка, його вже тримала й Марта. Навколо них згромадилися хлопці й дівчата. Хвостенко розправив пом'яті лацкани піджака і посміхнувся.
— Яка ж брехня, коли ми вчора чекали кінокартини, а її так і не було. Чи, може, вона випарувалась?.. Твій друг, напевне, знає, де вона!
Хвостенко говорив сміливо, бо відчував, що його підтримує дехто з товаришів.
Юрко мовчав. Сергій з подивом повернувся до нього.
— І ти мовчиш, Юрію? Не даси йому в пику? То пусти мене — я сам заткну його брехливого рота!
— Не треба, Сергійку, — сказав пригнічено Юрко. — Кулаками нічого не доведеш і нікого не переконаєш… Ти ж знаєш, як було насправді. І я знаю. І Марта теж. І Степан Бенедиктович. Я думаю, краще нам поговорити про це у класі, щоб усі чули й знали…
— Зроби милість, поговори, поговори, — уїдливо промовив Хвостенко. — Побачимо, як ти будеш викручуватись…
— Владику, як тобі не соромно, — втрутилась Марта, що аж тремтіла від гніву. — Що ти плетеш?
— О, знайшлася заступниця! — Хвостенко кинув на дівчину презирливий погляд. — Ще б пак! Аякже! Романюта проводить її додому…
— Що? — дівчина метнулася вперед.
Хвостенко не встиг відхилитись. У напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.
— Оце так! — промовив хтось позаду.
Хвостенко схопився рукою за щоку, розгублено озирнувся на товаришів. Але в їхніх очах спалахував веселий сміх — і жодного співчутливого погляду. Це вразило його.
Хвостенко раптом похилив голову, охопив її руками, вчепившись пальцями в чорну чуприну, і голосно заридав.
Це було так несподівано, що ніхто не знав, що робити. Стало дуже тихо. Чулося тільки уривчасте схлипування Хвостенка, що, здавалося, забув про все на світі: про гилку, про товаришів, які оточували його, про супротивників, що кинулися на нього з занесеними кулаками, про зневажену ним Марту. Забув про все…
Всі були вражені, а найбільше Марта… Вона відчула, що тільки велике зворушення примусило такого самолюбивого і гоноровитого хлопця заплакати в присутності всіх. І все це через неї! Щось потрібно було зробити або сказати…
Але Хвостенко раптом перестав плакати, окинув злим поглядом натовп, що його оточував, і швидко пішов геть. Його висока постать згорбилась, ніби він поніс на собі якийсь важкий тягар.
Ніхто не розпочинав заново гри. Всім було невесело.
Юрко, Сергій і Марта теж поверталися додому мовчазні. Тільки біля порома заговорили про нову поїздку на острів.
— Завтра обов'язково попливемо, — сказав Сергій. — Ми з Юрком приготуємо вірьовчану драбину, інструменти…
— Добре, я попрошу в батька човна, — погодилась Марта.
— Пообідаємо — і гайда в море, — додав Юрко. — До побачення, Марто!
Вони розійшлися на горбі. Теплий травневий вечір засвічував на синьому небі далекі мерехтливі вогники. В темній воді затоки спалахували відблиски портових ліхтарів.
ДИСПУТ
Хвилин за п'ять до дзвінка на перший урок зайшов Степан Бенедиктович. Майже всі учні були в класі. Одні товпилися біля свіжого номера класної газети, інші говорили про нову сутичку між Владиком Хвостенком і Юрком Романютою, Сергієм і Мартою Кравченко. Марти ще не було в класі. Юрко з Сергієм, нахилившись над підручником, переглядали урок з історії. Хвостенко, нагнувшись, порпався в портфелі.
Побачивши класного керівника, учні зайняли свої місця і привіталися. Вони не були здивовані — майже щодня він заходив перед уроками в клас. Однак на його обличчі було щось таке, що примусило всіх насторожитись.
— Сідайте, — сказав Степан Бенедиктович, відповівши на учнівське вітання. — Деякі події останніх днів примушують мене зробити невеличке переміщення в нашому класі. Це не міра покарання. Зовсім ні. По-моєму, це можна швидше назвати мірою попередження. Ви вже здогадались, що я просто хочу пересадити декого. Ну, от, наприклад, Владислав Хвостенко сяде на останню парту до Юрія Романюти…
Хвостенко схопився з місця.
Клас загув.
Здивований Юрко мовчки дивився на класного керівника. Невже він не знає, що Хвостенко — Юрків найлютіший ворог? Як же він може посадовити їх поряд, на одній парті?
Хвостенко накострубичився.
— Степане Бенедиктовичу, — почав було він, — я нізащо…
Але Степан Бенедиктович розправив пальцем лівого вусика, підійшов до хлопця, взяв його за плече і тихо сказав:
— Владиславе, не будемо сперечатись. Прошу…
Всі знали, що коли класний керівник так сказав, то він уже не відступиться від свого. І не було ще випадку за три роки, щоб хто з учнів не виконав його наказу, висловленого як прохання.
Але це ж був сам Владислав Хвостенко!
Всі з цікавістю чекали, що буде далі. Невже Владик не послухається?
Ні, він дістає з-під парти портфель і мовчки йде назад.
В цю мить у клас влетіла Марта. Від швидкої ходи на її щоках зажеврів тугий рум'янець, густе чорне волосся розсипалося по синьому комірцю матроски. Побачивши вчителя, вона зупинилася біля дверей.
Степан Бенедиктович усміхнувся.
— А-а, Марта! Йди-но сюди! Ти якраз мені і потрібна. Сядеш на місце Владислава Хвостенка… Ти дивуєшся? Не дивуйся! Так треба!
Марта не сперечалась. Врешті, їй однаково, де сидіти. Навіть після вчорашнього вибрику Хвостенка це й краще, — нікому не спаде на думку повторити його жалюгідну вигадку…
Весь перший урок, — це була історія, — Юрко і Владик Хвостенко сиділи насупившись, як вовки. Сергій кілька разів обертався до Юрка: він переживав за товариша. Але, напевне, найбільше переживав Хвостенко. Вуха його розчервонілися, очі гарячково блищали. Він намагався не зустрітися поглядом з Юрком і весь час відвертався вбік. Навіть ноги виставив на прохід між партами.
Юркові хоч і було неприємно сидіти за одною партою з ним, та це його не дуже вражало. Його непокоїло інше. Вся школа вже знає, що зник фільм. Так і дивись, що хтось покаже на нього пальцем, — ось він, злодій! І чому Степан Бенедиктович не розповів у класі, що то не він, Юрко, винен?
Другий урок — алгебра. Зразу по дзвінку усі зайняли свої місця, бо знали — Степан Бенедиктович не любить, коли запізнюються. Він теж зайшов не гаючись і оголосив, що буде контрольна робота.
Степан Бенедиктович швидко пройшовся по рядах — роздав умови задач і прикладів, записані на окремих аркушах, і зупинився біля столу.
— До кінця уроку залишається рівно сорок три хвилини, — сказав він. — Не гайте часу! Приступайте до роботи!
Юрко прочитав умову задачі і розгорнув зошит. На коротку хвильку задумався. Контрольні завжди викликали в ньому якесь незвичайне почуття. Не страх. Ні. Швидше радість і водночас тривогу.
Однак задача була легка, а приклади — прості. І він уже не турбувався за себе. Хвилював Сергій.
Чубата Сергієва голова низько опустилась над партою. Хлопець щось швидко писав. Юрко непомітно простягнув уперед руку і штовхнув його під бік. Сергій підвів голову і скосив очі.
— Ну, як? — шепнув Юрко.
Сергій показав великий палець. Юрко не повірив.
— Справді?
Сергій написав відповідь на промокашці: "Вчора ми розв'язували дома подібну задачу".
Юркові було радісно за товариша.
Клас напружено працював. Збоку сопів над зошитом Хвостенко. На середньому ряду схилилась над партою Мартина голівка. Цікаво, як там у неї? Вона вчиться добре. Але ж усе буває…
Юрко почав розв'язувати. Він майже не користувався чорновиком. Акуратні записи слалися на аркуші рівними рядочками цифр та іксів. Легенький робочий шум у класі не заважав, — навпаки, підбадьорював і викликав почуття змагання. Хотілося зробити швидше і краще.
Збоку гарячкував Хвостенко. Весь час совався, шарудів підручником, намагаючись заглянути в нього. Юркові чути, як він схвильовано дише, закреслюючи якийсь невдалий підрахунок. Перед Владиком лежала картка з умовою задачі, і Юрко заглянув у неї. Задача не важка, але в ній є, здається, щось таке, на чому можна спіткнутися. Як же Хвостенко впорався з нею?
Сівши так, щоб можна було непомітно дивитись у Хвостенків зошит, Юрко пробіг очима по записах. Спочатку правильно. Чому ж Хвостенко так нервує? Чому він не починає прикладу? Адже часу вже обмаль! А-а!.. Ось де помилка! Він сплутав знаки! Не завжди помітиш зопалу, де ти замість плюса поставив мінус…
"Ага, чортів Хвіст, засипався! — зловтішно подумав Юрко. — Ну, попрій! Побачимо, що з того буде! Це тобі не кулаком штурляти в обличчя! Тут кумекати треба!"
Та враз йому стало соромно. Як це нікчемно — отак зловтішатися.
Юрко трохи повагався. Потім його вказівний палець ковзнув по Хвостенковій контрольній роботі.
— Тут плюс, а не мінус… Перевір!
(Продовження на наступній сторінці)