— Я зроблю це, але не знаю, як мені повернутися до вас і одночасно потрапити у Відень. Крім того, я хотів би побувати у ворожому таборі, може, в останню годину дізнався б про що–небудь важливе…
— Тобі не доведеться повертатися… З тобою піде один знайомий тобі пан, досвідчений і бувалий воїн. Він повернеться назад і доповість мені про все, що ви дізнаєтесь, а ти підеш своєю дорогою.
— Хто ж цей знайомий мені і досвідчений воїн? Чекайте, чекайте… Ваша ясновельможність, невже то Мартин Спихальський? Він тут? — Радісна усмішка освітила заклопотане Арсенове обличчя.
Собеський усміхнувся теж.
— Я бачу, ви з ним щирі друзі. Ну, що ж — я радий звести вас сьогодні докупи. І хай це буде в рахунок моєї вдячності тобі за вірну службу ойчизні і королеві. Пане Таленті, приведи сюди пана Спихальського!
Секретар вийшов.
Собеський заговорив з Карлом Лотарінгським по–німецьки, і вони обидва схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта Відня та його околиць.
Арсен стояв збоку і вслухався в чужу мову. В душі наростала упевненість, що недаремно він за останні два місяці витратив так багато сил, щоб підірвати могутність Кара–Мустафи! Недаремно ризикував не один раз головою, пробираючись у Відень і перепливаючи Дунай! Сили союзників виросли вдвоє, а на чолі їх став сам Ян Собеський, який, подібно Сіркові в Україні, присвятив своє життя боротьбі зі страшною турецько–татарською навалою, а рівно десять років тому, коли був ще не королем, а гетьманом, на голову розгромив турків під Хотином.
Хотілося вірити, що й зараз, коли Собеський завершував свій п’ятий десяток, він не втратив ні мужності, ні військового вміння, і його не облишило військове щастя.
Арсен прекрасно розумів: якщо не спинити Кара–Мустафу під Віднем, пів–Європи впаде йому до ніг! А Златчина доля буде поламана навіки. Тому в душі клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити ненависного ворога.
Позаду зашелестів полог. Арсен оглянувся — до намету в супроводі Таленті ввійшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши вперед гострі вуса. Клацнув закаблуками запилених чобіт.
І раптом — побачив Арсена!
Де й поділася його напускна бундючність! Вуса здригнулися, молодецькі зуби заясніли в усмішці, в очах — подив і радість… Він вмить забув про присутність високих осіб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена і, згрібши його в міцні обійми, щосили вигукнув:
— Друже мій! Холера ясна!.. От не сподівався зустрітися тутай з тобою! — І тільки тоді, коли помітив здивований погляд Карла
Лотарінгського і широке, гладке обличчя короля, що добродушно усміхався, зрозумів, якої нетактовності припустився. Він зашарівся, знітився, потім виструнчився і пробубонів: — Прошу вибачення у вашої ясновельможності… Така несподіванка — друга зустрів… — І знов зніяковіло замовк.
Собеський гучно зареготав.
— Друга побачив і про короля забув! Оце я розумію — дружба! Ха–ха–ха!
Спихальський розгубився ще більше. Тепер уже спаленіло не тільки його обвітрене обличчя, а й вуха побуряковіли. Здавалося, навіть вуса пойнялися малиновим полум’ям.
Собеський зареготав ще дужче — він любив посміятися, — а потім враз посерйознішав.
— Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далі як завтра вранці я повинен знати, чи вільні від турецького війська західні околиці Відня, щоб зайняти їх. То вигідна позиція… Станемо там і вдаримо на супостата! Ох, коли б тільки вчасно прибув Менжинський з козаками…
Останні слова короля вразили Арсена.
— Хіба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможність?
— Так, я жду їх з години на годину!
А Спихальський додав:
— Сам Семен Палій веде їх!
7
Два дні тривала переправа.
В обідню пору восьмого вересня останній солдат союзницької армії перейшов на правий берег Дунаю.
З боку Відня долітала глуха канонада. Линув, підсилюваний поривами вітру, тисячоголосий людський рев — а–а–а! Було ясно — турки здійснювали ще один штурм обложеного міста.
Всі ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспішав: стояв на високому пагорбі і в підзорну трубу розглядав далекий курний шлях за рікою — чи не йдуть козаки?
— Ах, Менжинський, Менжинський! Чому ж ти запізнюєшся? — примовляв з досадою. — Коли б ти знав, як потрібен тут! Як мені не вистачає зараз козацької піхоти!
Верховні союзницькі військовоначальники зі своїми штабами стояли збоку і теж дивилися на лівий берег. Всі вже знали, на кого чекає головнокомандувач, і таємно молили Бога, щоб прислав таку потрібну перед генеральною битвою допомогу.
Але шлях був порожній. Ні живої душі, ні хмаринки куряви вдалині!
— Ах, Менжинський, Менжинський! — скрушно хитав головою Собеський.
Підійшов ад’ютант, щось тихо сказав.
Король опустив підзорну трубу. Оглянувся.
— Де він? Давай його сюди!
До нього підвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.
— Ну що? — не відповідаючи на привітання, вигукнув нетерпляче король. — Розповідай.
Спихальський виструнчився.
— Ваша ясновельможність, ми обшарили всю місцевість від Дунаю до Дорнбахського лісу, що за горою Каленберг. І ще далі… Ніде не зустріли жодного турка чи татарина. Всі сили Кара–Мустафа стягнув до Відня. Сьогодні з раннього ранку штурмує місто…
— Поспішає. Хоче до нашого приходу взяти його, — замислено промовив Собеський. — Тоді б розв’язав собі руки в тилу, і в генеральній битві у нього було б чимало шансів на перемогу… Але в нас теж немалі шанси. І передусім те, що Кара–Мустафа не підозрює про наш наступ.
Відразу ж після цього король віддав наказ військам виступати в похід.
Австрійські, саксонські і баварські частини під командуванням Карла Лотарінгського рушили понад Дунаєм, займаючи лівий фланг. У центрі мав стати граф фон Вальдек зі своїми франконцями. На правому фланзі, по Дорнбахському лісі й прилеглих долинах — гетьман Яблоновський з поляками.
Просувалися повільно, на ходу перегруповуючись у три лінії, з резервом і обозами позаду. Тільки на третій день, пізно ввечері, не зустрівши опору, вийшли через Віденський ліс на визначений диспозицією рубіж.
Собеський зупинився зі своєю штаб–квартирою на вершині гори Каленберг, підняв величезне червоне знамено з білим хрестом і розклав багаття — знак Штаренбергові і всім обложеним, що союзники прийшли їм на виручку. Віденці висипали на вали. З дзвіниці Святого Стефана запускали ракети, ніби благали про негайну допомогу.
Не ждучи, поки жовніри поставлять намет, Собеський наказав розіслати на землі похідну постіль і ліг спочити. Довго не міг склепити очей. Думав про завтрашній день, про наступну битву. Знав, що Кара–Мустафа теж готується до неї, хотів передбачити його заміри.
Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам’яті спільне життя з нею і доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злі язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв він її не дівчиною, а вдовою, що ще до першого заміжжя не відзначалася вона цнотливістю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собі закохуватися в інших, хоча б у того ж Яблоновського… Згадавши пана Станіслава, скривився. І що вона знайшла в ньому? Та все це він давно простив їй. Простив за сина Якова. ("Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв’язався у бій", — подумав.) Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячі пестощі, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, і рокам не підвладна… "Молися завтра за мене, Марисенько!" — прошепотів, дивлячись у безмісячне зоряне осіннє небо.
Та про що б не думав, а не міг позбутися тривожного відчуття, що холодило серце… Що буде завтра? Кому всміхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою?
Відповіді на ці запитання зараз бути не могло.
Заснув непомітно. А коли вже заснув, тоді йому ніщо не заважало — ні форкання коней, ні перегукування вартових, ні розмови жовнірів, що ставили королівський намет, ні постукування сокир.
Розбудив його з третіми півнями син Яків.
— Батьку, вставай! — затермосив щосили. — Радісні новини!
— Що? — кинувся король.
— Козаки прийшли! Передовий загін фастівського полковника Семена Палія. Менжинський привів. Чотири тисячі… І півтисячі донських козаків…
— Прийшли? Не може бути! — схопився на ноги Собеський.
— Як Бога кохам, правда… Ждуть наказу, де ставати.
— Слава Богу! А решта?
— Решта з обозом відстали… Будуть пізніше.
8
Після останнього невдалого штурму, коли сотні воїнів падишаха наклали головами, а тисячі були поранені, у турецькому таборі панували розгубленість і пригніченість. Воїни відкрито ремствували на сераскера, котрий, на їхню думку, навмисне затягував облогу, щоб тільки не дати місто на пограбування. Паші, кримський хан, молдавський та волоський господарі були обурені нерішучістю Кара–Мустафи, його невмінням вести облогу.
Одержавши від всюдисущих татар звістку про те, що Собеський переправився на правий берег і вже займає гору Каленберг, Кара–Мустафа зібрав військову раду.
(Продовження на наступній сторінці)