Вони поволі кружляли один навколо одного, мов півні. Юзек утекти не міг: розумів, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна — заволодіти листом. Він міг скористатися з пістолів, але не хотів здіймати шуму, тому всю надію покладав на свою силу і спритність.
Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник неозброєний, він вирішив скористатися з своєї переваги і одним ударом ятагана покінчити з ним. Його напад був швидкий і рішучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою.
Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив він занесену над ним руку своєю лівою рукою, а правою щосили затопив Юзекові в обличчя. Удар був такий міцний, що Юзек упав як сніп і лежав, не подаючи ніяких ознак життя.
— Ге–ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! — звернувся Спихальський до знепритомнілого ворога, витягуючи у нього з кишені тугий сувій паперу. — Сам винен, собачий сину!
З цими не дуже чемними словами він схопив Юзека за ноги і поволік до річки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулаці, і, подумавши, що брати його не слід, щоб не став свідком цього вимушеного вбивства, підняв тіло над ополонкою і тихо пустив під лід.
Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. "До світанку й знаку не буде", — подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.
7
А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.
Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне — на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне — звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.
Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники — то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання…
Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось–ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.
Далеко за північ, коли з–за Вісли прокричали другі півні, від ґанку посольського будинку від’їхали сани з халабудою. "Невже сам посланник вирушає кудись так рано?" — подумав Арсен.
Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.
Арсен щільніше припав до засніженого дерев’яного дашка.
Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. "Мабуть, посланника проводжає", — міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.
— Янеку, синку, назад скоро? — запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.
Кучер злегка притримав коней.
— Не турбуйся, батьку, — відповів. — Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, — він показав батогом на будку, — до "Білого лебедя", а там він поїде в Париж на перекладних. А я — додому. Бувай, батьку!
Янек хльоснув батогом — коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно–каламутну темряву ночі.
Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір’я.
Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.
— Холера ясна! Хто тутай? — почувся переляканий голос пана Мартина. — Це ти, Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! — Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. — Удача, пане–брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати…
— Це справді удача, — зрадів Арсен, здригаючись від холоду. — Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками…
— Чому ж не схопив?
— Їх було троє. Крім гінця — кучер і ключник…
— Ет, яка невдача! А куди він поїхав?
— У тім–то й річ, що я не зрозумів… Кучер сказав — до "Білого лебедя".
— До "Білого лебедя"? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! — вигукнув Спихальський. — Ми їх наздоженемо!
— Далеко це?
— Верхи — дві або три години…
— Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь–що! Біжімо!
Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Морштина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.
До "Білого лебедя" прибули вранці.
— Спізнилися! — скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.
На подвір’ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.
— Хлопче, де знайти корчмаря? — спитав, проходячи мимо.
— Де ж йому бути? В корчмі!
Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.
Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:
— Іменем короля, пане, дай коней! Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут — нагодуєш і напоїш. Зрозумів?
Корчмар витріщився на нього.
— Матка Боска! Приїздить один — іменем короля, приїздить другий — теж іменем короля… І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?
Арсен кинув золоту монету.
— Я поспішаю! Швидко!
Корчмар затис гроші в кулаці.
— В одну мить, вацпане! — Прудко викотився з–за шинквасу і шанобливо вклонився. — Ходімте!
Виходячи з корчми, Арсен тицьнув у жменю корчмареві ще одну монету, взяв його під руку.
— Мене цікавить той пан, що приїхав нещодавно ось із цим кучером. — І показав кивком голови на Янека. — Він поляк?
Корчмар здивовано глянув на незвичайного відвідувача.
— Ні, пане, він не поляк. Бо по–польськи говорить погано.
— Якої масті коней ти дав йому?
— Сірі в яблуках, пане.
— Сани відкриті чи з будкою?
— З будкою… За це мені було заплачено додатково.
— А як звати кучера, що повіз його?
— Антось, пане.
— Ум–гу, гаразд. Це все, що я хотів знати, — сказав Арсен, підходячи до конюшні, й суворо додав: — А ти, пане корчмарю, їж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумів?
— Як не розуміти! Це не первина для мене, — відповів корчмар, виводячи зі стайні двох коней.
Пересідлати їх було ділом кількох хвилин — і вже вершники в сідлах! Пригнулися, свиснули — і як вихор помчали по сліду, залишеному саньми француза.
Наздогнали вони його опівдні, і то тільки тому, що кучер, збочивши з дороги, наскочив на приметений снігом пеньок і зламав копила.
— Добрий вечір, пане Антось! — привітався Арсен до кучера. Той, давши коням у рептусі оброку, вправно орудував сокирою. — Обламався?
— Обламався, — невпевнено відповів кучер. — А звідки пан дізнався, як мене звати?
Арсен переконався, що це справді Антось: ще раніше, як тільки вони під’їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.
— Я все знаю, — усміхнувся козак і кивнув на халабуду. — А пан там?
— Там. Як сів, так і носа не показує… Зразу видно, що німець!
— Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш!
Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами, Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.
Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом.
Арсен звів курок пістоля, а Спихальський без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.
— Гей, пане, годі спати! Приїхали!
Той блимнув сонними очима — і отетерів з переляку.
— Папери, пане! — наказав Арсен, витягаючи в гінця з–за пояса два пістолі.
Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб’ють.
— Та не бійся! — сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. — Нам потрібні лише твої папери. Розумієш — папери! Листи посланника де Бетюна. Де вони?
Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.
— Ах, перепрошую, — перейшов він на польську мову. — Папери?.. Вони ось тут. — І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.
Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні — на латинській мові, інші — на французькій. Однак на лист це було не схоже.
(Продовження на наступній сторінці)