— Хочу сказати ось що… Сьогодні й завтра збирайте свої дружини! Всіх, хто може носити лука й списа, — до війська! А післязавтра станемо на Широкому Березі над Россю і зустрінемо там Ернака. Іншого шляху сюди йому немає… А тепер попросимо богів, щоб дарували нам перемогу!
Він грюкнувся на коліна і простяг до Світовида свої кулакикорчі.
— Боже, помилуй нас і захисти!
Старійшини вслід за воєводою теж попадали на коліна і палко зашептали, дивлячись на червоногарячий лик Світовида:
— Помилуй нас і захисти!
* * *
Як тільки на сході зарожевів край неба, Хорив і Боривой вилізли на дуба. Звідти їм видно було і Родень, і гуннське стійбище над Россю, і засіяне трупом бойовище. Сиділи на гілляці тихо, щоб жодним необережним порухом не викрити себе.
Сонце підбивалося все вище й вище, аж поки не стало об обідній порі майже над головою. І тоді розчинилися ворота князівської оселі і з них виїхав Чорний Вепр у супроводі Крека, дружини, сотні гуннів, княгині Чернети та родовичів. Вони завернули на пагорб, де вже було приготовано все, щоб спалити князя Божедара і воєводу Радогаста.
Незабаром там запалав вогонь. Дрова були сухі, і в небо шугнуло високе малинове полум'я, ніби покривало мертвих князя і княжича червоним корзном. До вогню посунули гунни і оточили його темним колом.
— Кляті! — прошепотів Хорив. — Хто б міг подумати, що ховатимуть князя Божедара і справлятимуть тризну по ньому гунни!
Коли вогонь пригас і на місці багаття залишилася лише велика купа малинового жару, гунни почали розходитися. А Чорний Вепр у супроводі Крека і десятка воїв раптом поскакав до лісу, де переховувалися Хорив і Боривой.
— Куди це він? — спитав стривожено улицький княжич.
Хорив теж був збентежений. Невже Чорний Вепр помітив їх на дубі? Якщо так, то треба якнайшвидше тікати звідси!
Та на узліссі Чорний Вепр повернув у протилежний від Родня бік.
І тоді Хорив ударив себе долонею по лобі.
— Леле! Це ж, напевне, він поїхав по Цвітанку! Як же я не здогадався раніше?.. Боривою, хутчій донизу! За ним!
Отроки, мов вивірки, швидко спустилися на землю, скочили на коней і чимдуж, скільки дозволяв густий підлісок, помчали вслід за Чорним Вепром. Боялися відстати. Тому не зважали на те, що гілля болюче хльоскало по обличчю, — гнали й гнали щодуху вперед. Падав під кінськими копитами заплетений сріблястим павутинням лапатий бур'ян, роєм здіймалися з нього вгору потривожені лісові комарі.
Кілька разів Хорив виглядав з гущавини в поле, щоб пересвідчитись, чи не збилися вони з путі. Ні, не збилися. Слід, залишений кіньми Чорного Вепра і його супутників, ясно виднівся по узліссю.
Так вони їхали кільканадцять поприщ.
Нарешті сліди круто повернули з поля на ледь помітну лісову доріжку.
— Вперед! Ми наздоженемо їх! — вигукнув Хорив. Доріжка петляла в густих заростях, то спускаючись униз, у глибокі балки й темні яри, то піднімаючись на круті горби, у царство грабів і предковічних дубів. Верхів'я дерев так тісно спліталися над нею, що сонячні промені не досягали землі, і внизу стояли прохолодні зеленкуваті сутінки.
Їхали довго. Боривой знову почав сумніватися — чи не збилися вони зі сліду? Та Хорив мав зірке око. Він помічав кожну прим'яту стеблину, кожен збитий сухий сучок на деревах чи гриб, що ріс у траві.
— Вперед! Вперед! — підганяв він коня.
Стежка вивела їх на чималу галявину, звідки долинули людські голоси і гавкіт собаки. Тут зупинилися і, прив'язавши у гущавині коней, виглянули з кущів.
Посеред галявини побачили невелику хижку, оточену повітями. Посередині двора — конов'язь. Біля неї — припнуті коні. На деревах, що оточували галявину, жовтіли борті — дуплянки, довкола них весело гули бджоли. Пахло медом і воском…
Князівська пасіка!
Від хижі долинули голоси. Один, різкий, владний — Чорного Вепра. Другий, незнайомий — хрипкий, старечий.
Чорний Вепр кричав:
— Шолудивий пес! Що ти заладив — мед, мед… Плювати я хотів на той мед, що ти збереш тут для князівського двору! Я тобі наказав стерегти отроковицю! А ти її так уберіг?.. Я уб'ю тебе! Спалю твоє гніздо, щоб і сліду не лишилося!
Почувся свист нагая. З-за повіті вибіг старий, сивий бортник, затуляючи руками закривавлене обличчя. За ним гнався Чорний Вепр і лупцював скільки було сили. Услід йому поспішав Крек і щось говорив, але так тихо, що ні Хорив, ні Боривой не розбирали його слів. Потім показалися вої.
Спинилися всі біля конов'язі. Старий плакав, розмазуючи кулаком по обличчю сльози і кров.
— Князю, я не винен… Зачинив її, підпер двері кілком, а сам пішов до яру по воду… Як же без води?.. А вона продерла стріху — і в ліс… Я за нею… Та сам бачиш — не мені, старому, наздогнати молоду…
— Коли це було? — спитав Чорний Вепр, трохи охолонувши.
— Після сніданку…
— Після сніданку… А вже з полудня звернуло!.. Міг би досі додибати, старе луб'я, до Родня і сповістити мене! А ти длубався тут у своєму дранті! — знову закричав князь і штурхонув бортника межи плечі. Потім повернувся до своїх воїв: — Ось що, хлопці, я зараз мушу вертатися додому… Такий наказ кагана. А ви — в погоню! Знайдіть мені ту дівчину! Хоч із-під землі відкопайте! Не могла ж вона без коня далеко втекти!
— Могла, — сказав один похмуро. — Якщо не візьмемо сліду, де її шукати?
— Ти дурний, Люте, як пеньок! — відповів йому князь. — Отроковиця не могла тікати ні за Рось, ні за Дніпро… Отже, у неї тільки один шлях — лісами до полян! До Кам'яного Острова! Там і шукайте з Малком та Мислятою! І не гайтеся!
Лют схилив голову.
— Знайдемо, князю! Зараз візьмемо слід!
Три молоді вої враз кинулися до хижі, щось довго розглядали там, винюхували, мов хорти, а потім з радісними криками: "Є слід! Є!" — сіли на коней, помчали через поляну до лісу і незабаром зникли з очей.
Чорний Вепр з Креком теж скочили на коней і, не поспішаючи, поїхали назад тією дорогою, якою прибули сюди. Враз на галявині стало тихо й пусто. Лише старий бортник довго стояв біля конов'язі, витираючи рукавом кров з лиця, сумно дивився услід молодому князеві і його чорноголовому супутнику…
Хорив багатозначно переглянувся з Боривоєм.
— Ми не повинні спускати їх з ока! Куди вони — туди й ми! Пощастить їм знайти Цвітанку чи не пощастить — до Чорного Вепра живими вони не повернуться! Вперед!
Тихо шелеснули кущі — і хлопці, обійшовши лісом галявину, відшукали слід Люта і його друзів.
— Їх троє, а нас — двоє, — сказав Хорив. — Зате ми маємо ту перевагу, що про нас вони нічого не знають…
— Ти мене підбадьорюєш? Даремно… Я не боюся стати з ними на прю! — відповів на це Боривой.
* * *
Шлях від Родня до Кам'яного Острова пролягав через урочище Широкий Берег, і Вовчий Хвіст вів сюди полянське військо. Всі йшли пішки, залишивши коней родовичам, котрі мали відступати в ліси.
Широкий Берег простягався в ширину на поприще, а в довжину — на три поприща. З одного боку текла повновода Рось, з другого — здіймалася гора, поросла густим лісом. Попід горою лежала дорога, яку ніяк не міг оминути Ернак.
Полянські дружини з самого ранку зайняли найвужчу місцину між рікою та лісом, і весь рівний твердий луг забілів від їхнього полотняного одягу.
Вовчий Хвіст ходив поміж воями і показував, де кому ставати. Сам зі своїм родом став посередині: хотів бачити праве і ліве крило війська.
Шикувалися, як здавна це повелося, лавою — рівною, мов тятива лука. Від Росі стали роди, що сиділи на Хоробрій та Красній, посередині ті, що сиділи по Росаві, а русь, один з найбільших і наймогутніших родів, разом з іншими росичами зайняв усе ліве крило — аж до лісу.
Кий зціпив зуби й мовчав. Усе робилося так, як біля Родня. Там рівне поле — тут рівний, мов долоня, луг. Там військо було поставлено в одну лаву — тут теж. Там Ернак атакував увечері, маючи за спиною сонце, — тут він напевне нападе вранці, коли сонце сліпитиме полянських воїв… А наслідки? Неважко передбачити.
У нього стискалося серце від важкого передчуття. Але сказати про це воєводі не наважувався. Хіба послухає? Та й не час уже…
Єдине, чого він домігся від отця і що радувало його, це те, що весь рід, від старого до малого, знявся вчора зі своїх селищ і рушив на північ, у непрохідні ліси. А за ним рушили й інші роди.
Руси шикувалися на лівому крилі — лавою. Однак залишалося чимало воїв, яким не вистачало в ній місця. Тоді Кий, порадившись із батьком, підкликав Щека.
— Не будемо казати про це воєводі, брате… Візьми нашу молодшу дружину і засядь з нею попід горою в лісі! У відкритий бій не встрявай! Але як тільки гунни вріжуться в нашу лаву, закидай їхнє праве крило стрілами! Це буде велика допомога нашому війську… Якщо ж нас розгромлять, тікай з отроками, як ми домовилися, до Березової Рудки і жди тих, кому пощастить урятуватись… Якщо ми з вітцем залишимося живі, то знайдемо тебе там… Якщо ж боги допоможуть нам і ми утримаємося, зупинимо гуннів, тоді сміливо виводь дружину з лісу і нападай на них з тилу… Зрозумів?
— Зрозумів.
— Тоді — йди! І хай береже тебе Світовид!
(Продовження на наступній сторінці)