Молодша дружина Чорного Вепра стояла на пагорбі, за півпоприща від бойовиська, і вої, власне отроки, з жахом дивилися, як один за одним гинуть поляни, встилаючи землю трупом.
Чорний Вепр посірів. Ліва його рука міцно затиснула повід коня, що ніяк не хотів стояти спокійно, а все танцював під вершником. Права ж — шарила біля горла, ніби княжичеві щось заважало дихати. Йому й справді від хвилювання і від усвідомлення того, що цією рукою він щойно убив брата, бракувало повітря. Страшенно лякало його й майбутнє. Смерть збирала такий рясний урожай довкола, що могла, не розбираючись, прихопити з собою і його. Він зовсім не був упевнений, що не наткнеться на гуннську або, чого доброго, полянську стрілу.
Бій почав ущухати. І тоді від гуннського війська відокремився чималий загін і рушив до пагорба.
Отроки захвилювалися ще дужче. Всі розуміли, що це кінець. Що ж вирішить Чорний Вепр?
Серед отроків, з яких складалася дружина, у Чорного Вепра було багато друзів, прибічників і однодумців. Вони загукали перші:
— Княжичу, нас зараз посічуть!
Чорний Вепр розумів, що тепер, коли Радогаст помандрував у далеку дорогу до праотців, він такий близький до здійснення своєї мрії!
Докори сумління й сумніви не гризли його серця. На рішучий крок він зважився давно. Чи ж зараз вагатися йому?
— Вої, отроки, друзі! — гукнув він. — Пам'ятайте — я ваш князь! Покладіться на мене! Я врятую вас! Тільки не смійте встрявати в бій з гуннами! Я поїду до них на переговори! А ви залишайтеся на місці!
Він торкнув коня і, піднявши, на знак мирних намірів, праву руку, рушив назустріч гуннам, що швидко наближалися.
— Не стріляйте! — загукав голосно по-гуннськи. — Я полянський княжич Чорний Вепр, племінник кагана Ернака, онук Аттіли!
Гунни притишили біг, потім зовсім зупинилися. Від них відокремився один вершник і шпарко помчав назустріч Чорному Вепрові. Посеред дороги він зупинився, усміхаючись.
— Креку! Ти? — Чорний Вепр упізнав гунча і невимовно зрадів.
— Це я, княжичу, — відповів той. — Мені приємно бачити тебе живого і неушкодженого!
— Мені тебе також.
— Великий каган Ернак жде тебе, княжичу.
— Він тут?
— На знак покірності і вірності ти підійдеш до нього і поцілуєш його чобіт…
— Але ж я не раб! — вигукнув Чорний Вепр, спалахнувши. — Невже мій вуйко так принизить мене?
— Цим засвідчиш свою відданість і станеш князем!.. А поцілувати великому каганові чобіт — то висока честь! Не кожен може удостоїтися її! — Крек щиро здивувався, що полянський княжич надає значення такій дрібниці. — Їдьмо!
Чорний Вепр нахмурився. Він ніколи нікому не цілував чобіт, навіть князеві, отцеві своєму. Як же цілуватиме вуйкові?
Та в наступну хвилину погляд його упав на нерухомі тіла полянських воїв, що, як білі снопи, лежали на зеленому полі — і він мовчки торкнув коня. Зрозумів — цілуватиме чоботи не вуйкові, а грізному і нещадному переможцеві. До того ж цілуватиме не задарма, а за червоне князівське корзно!
Вони їхали мовчки, і гуннські вої розступалися перед ними. Нарешті Крек зупинився і, миттю сплигнувши з коня, схилився в низькому поклоні перед старим одутлим вершником у багатому ромейському одязі.
— Великий кагане, я привів твого сестринця, полянського княжича Чорного Вепра…
— Бачу, — сказав каган, пильно вдивляючись вицвілими брунатними очицями в полянського княжича.
Був він середній на зріст, огрядний, з широким темнуватим лицем і золотою сережкою в лівому вусі. Золотом і самоцвітами ряхтіла каганська шабля і збруя каганського коня.
В срібних стременах жовтіли припалі порохом м'які, розшиті сріблом чоботи.
Чорний Вепр якусь хвилину розглядав свого вуйка, потім спішився і, підійшовши ближче, припав до чобота, що пахнув кінським потом і дорожньою пилюкою.
— Великий кагане… Вуйку… Я… — почав хрипко.
— Знаю, — перебив його Ернак і поклав важку руку племінникові на голову. — Я радий, що у моєї сестри такий гарний і достойний син. Вона жива?
— Ти побачиш її сьогодні або завтра, кагане.
— Гаразд… Що ж ти скажеш мені, княжичу?
— Мій великий повелителю, — звів угору очі Чорний Вепр, — вітаю тебе з перемогою на полянській землі. І твій і мій ворог воєвода Радогаст загинув. А плем'я полянське визнає тебе верховним повелителем…
— Хто ж буде його князем? — хитро примружився каган.
— Кого ти захочеш, той і стане князем, — скромно відповів Чорний Вепр.
— Мудро сказав, — похвалив його Ернак. — Відразу видно, що в твоїх жилах тече кров великого Аттіли! Будеш полянським князем — і хай береже тебе Тенгріхан!
Чорний Вепр схилив у покорі голову.
— Дякую, вуйку… Я вірно служитиму тобі. Можеш не сумніватися у моїй відданості!
— Гаразд. Чого ще бажаєш? Чорний Вепр глянув йому прямо в вічі.
— Бажаю, кагане, щоб ти допоміг приборкати роди, які не покоряться мені…
— Приборкаємо.
— Прошу, щоб твої люди не чіпали Родня. Там моя мати… І там буде моя дружина…
— Моєї сестри ніхто й пальцем не зачепить! Твоїх воїв теж…
— Дякую… А ще бажаю, щоб ти віддав мені полянських воїв — поранених і тих, що потрапили в бран! Я сам подивлюся, кого взяти до війська, а кого покарати за спротив тобі!
— Гаразд.
— І ще одне…
— Чи не забагато, сестринцю? — незадоволено буркнув каган.
— Останнє прохання… Помер мій отець, князь Божедар…
— Я вже знаю про це.
— Дозволь завтра поховати його за звичаєм предків… А заодно — і брата мого, воєводу Радогаста…
— Дозволяю… А тепер послухай, що скажу я… Післязавтра будь готовий з дружиною вирушити в путь. Подивимося твою землю і, якщо буде потреба, примучимо непокірні роди… Завтра — поховаєш отця і брата… А сьогодні з матінкою прибудеш до мене в стан — хочу побачитися з сестрою… А щоб ти нічого не забув і робив так, як я хочу, залишаю тобі Крека з сотнею воїнів, — каган суворо глянув на Чорного Вепра. — Всі вони мають бути ситі, зодягнуті! За їхню безпеку… Сам розумієш — відповідаєш головою!
Чорного Вепра останні слова Ернака зачепили за живе, але він промовчав і низько вклонився.
Така покірність, видно, сподобалась каганові, бо він ще раз поклав руку на голову полянському князеві, виявивши цим свою прихильність до нього, і сказав:
— А тепер поїдемо по полю — подивимося, що накоїв твій нерозумний брат… Будеш при мені!
Ернак торкнув коня і повернув до бойовища. Чорний Вепр скочив у сідло — поїхав за ним у гурті гуннських вельмож, що супроводили кагана. Позаду прилаштувався Крек.
Їхали поволі.
Через усе поле, від лісу до лісу, густо лежали полянські вої — убиті й поранені. Гунни здирали з них одяг, забирали зброю, тих поранених, що не подавали надії на одужання, тут же добивали.
Побачивши кагана, вони вклякали в шанобливому поклоні.
— То де загинув твій брат? — спитав Ернак, повернувши до Чорного Вепра своє кругле темне обличчя.
Чорний Вепр показав на невисокий горб неподалік дороги.
— Він стояв там…
— Дивися уважно! Хочу побачити його!
Чорному Вепрові й самому хотілося побачити Радогаста. Мертвого! Щоб заспокоїти серце, в якому ворушився черв'ячок сумніву, — а раптом влучив погано і Радогаст живий? Як він гляне йому в вічі?
Каган під'їхав до купи мертвих тіл. Чорний Вепр здалеку кинув бистрий погляд по обличчях мертвих і поранених — і полегшено зітхнув. Ген лежить Радогаст! Непорушний! Із застиглим поглядом розплющених очей… Ні, він уже не встане, і його нема чого боятися!..
— Ось він! — з полегкістю показав рукою. Ернак зупинився над полянським воєводою.
— Так, мертвий, — промовив задумливо, а після паузи повернув голову до Чорного Вепра. — Тобі, сестринцю, пощастило більше, ніж мені. У мене було багато братів, і нам довелося поділити батьків спадок на всіх. Колись могутнє гуннське плем'я Аттіли розпалося, роздробилося і розсіялося по землі, як туман по степу…
— Ти збереш його, кагане, — сказав Чорний Вепр. — І знову гунни стануть володарями півсвіту! А я допоможу тобі, скільки сил моїх буде!.. Тільки чим і як?
Він боявся цього суворого чужого чоловіка, що доводився йому вуйком, і намагався задобрити його улесливими словами.
Ернак процідив крізь рідкі сиві вуса:
— Зберу… Якщо допоможе Тенгріхан… А допомогти мені зможеш тим, чим допомагав Аттілі твій отець, — зерном, м'ясом, одягом, взуттям, воями… Крек скаже, що робити…
Каган торкнув коня і рушив далі поміж купами вбитих та поранених. Чорний Вепр кинув ще один бистрий погляд на мертвого Радогаста і не відчув у серці ні жалю за ним, ні каяття. Його сповнювало почуття радості від усвідомлення того, що він князь. "Аттіла на шляху до могутності переступив через труп брата. А я онук Аттіли! Онук… І я теж зміг!"
* * *
(Продовження на наступній сторінці)