Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася по-гуннськи.
— Матінко, — сказав Чорний Вепр, — отець став зовсім слабий… От-от помре…
— Я сама бачу це, синку, — відповіла княгиня.
— Якщо князем поляни оберуть Радогаста, нам життя тут не буде… Ненавидить він нас!
— Як і ми його… Я не раз казала тобі про це, Вепре, а ти все мовби не розумів або не хотів розуміти моїх слів…
— Не міг же я так, з доброго дива, убити брата… Та ще й за життя батька…
— То він тебе зведе зі світу, коли стане князем… Суперника не потерпить. І мене він ненавидить лютою ненавистю. Як тільки отець помре, спалить, за звичаєм свого племені, разом з покійником…
— Жахливо!
— А ти скільки разів нагоду мав, щоб позбутися його, — і не позбувся: пожалів!
— Тепер не пожалію!
— Стережися, щоб він не випередив тебе!
— Сьогодні ми знову посварилися з ним… Тому я й прийшов до тебе на пораду.
— Чого ж ви посварилися?
— Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки — коли… Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир…
— Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?
— Накинувся на мене, мов роздратований тур… Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!
— От бачиш… Він розуміє, що головний його ворог — ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!.. Тож треба випередити Радогаста!
— Як?
— Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця… От тільки — кого? Потрібна віддана людина!
— Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?
— Безперечно. Ніхто, крім нас двох, не повинен тут знати про нього.
— Гм, — Чорний Вепр задумався. — Старійшина Тур привіз полоненого гунна Крека. Князь наказав кинути його до ранку в яму… Ця людина щонайкраще підходить для цього!
Чернета стиснула синові руку.
— То влаштуй йому втечу! Тільки зроби так, щоб на тебе не впала підозра…
— Зроблю, матусю.
— Приготуй йому доброго коня й харчів!
— Приготую… Один сумнів маю — чи повірить каган Ернак?
— Повірить! Ми з Ернаком від одної матері. Нашим родовим знаком було кабаняче ікло. Тебе й названо Чорним Вепром тому, що захисником нашого роду був Вепр. Коли мене мій отець Аттіла віддавав за твого отця, то моя ненька дала мені оправлене в золото кабаняче ікло, щоб воно обороняло мене від хвороб та всіляких бід, — з цими словами Чернета зняла з шиї золотий ланцюжок з іклом і вклала в жменю синові. — Побачивши його, мій брат, а твій вуй Ернак одразу здогадається, від кого посланець, і повірить кожному його слову.
— Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?
— Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі…
— Розумнесенька моя! — вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.
* * *
Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.
Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть…
Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.
Він схопився на ноги.
Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт:
— Креку, вилазь! Я врятую тебе!
"О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!"
— Ну ж, вилазь! Швидше! — линуло згори.
Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.
— Я княжич Чорний Вепр, — почувся знайомий шепіт. — Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака…
— О боги! — вирвалось в ошелешеного гунна.
— Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів… Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець, — і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет. — Скажеш — від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра… Зрозумів?
— Зрозумів…
— Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.
— Що я маю переказати каганові?
— Слухай уважно!..
І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.
ГНІВ ПЕРУНА
Втечу полоненого виявили зразу після ранкової учти, коли до князя прибіг украй переляканий челядник.
— Князю, утік гунн! — вигукнув він.
Звістка вразила всіх, мов грім.
Князь спохмурнів. Гнівно затіпалася його біла скуйовджена борода.
— Кажи толком — як він зумів утекти? Де ж був дворовий сторож?
Челядник розгублено здвигнув плечима.
— Виліз із ями… А як — хтозна… Не інакше — нечиста сила допомогла… Задушив сторожа Одлигу і затягнув у повіть… А там, у яслах, притрусив соломою — ледве знайшли оце… Вивів за ворота коня, так, що й жоден пес не гавкнув, — і тільки його й виділи!..
У старого князя одвисла нижня щелепа — він не міг уторопати, як гунн виліз із ями.
— Справді, нечиста сила… Чаклун якийсь! — прошамкотів зі страхом.
— Отче, ми наздоженемо його! — першим отямився Чорний Вепр.
— Пізно, мабуть, — князь скрушно похитав головою. — Далеко він уже! Не наздоженеш!..
— А все ж погнатися можна, — підхопився і Радогаст. — Дозволь, отче! У втікача все може трапитися: зіб'ється з дороги, кінь закривіє чи сам заслабне — от і наздоженемо!
— Гаразд, їдьте, — погодився князь. — Та стережіться, бо той нечистий дух може наврочити або перекинутись вовкулакою…
— Ми заговір знаємо, — сказав Радогаст. Тур з отроками теж підвівся.
— Тоді й ми — в путь!.. Допоможемо княжичам… Ніхто краще за Кия не відшукає слід… Прощай, князю! Бувай здоровий!.. Бо ми вже зі степу — наздоженемо гунна чи ні — повернемо прямо додому…
— Їдьте — і хай вам щастить! — тихо промовив князь і, обнявши старійшину, просльозився. — Не знаю, чи побачимося ми ще раз, друже. Такий немічний став я останнім часом.
— Побачимося! Ще потопчемо трохи рясту, князю! — підбадьорив його Тур, хоча, бачачи, як заточується той на тонких, мов диби, ногах, і сам не вірив у те, що казав.
— Е-е, де там! — махнув безнадійно рукою князь і вже сердито додав: — Ідіть! Не гайтеся!
Збиралися недовго. Челядники осідлали коней, приторочили до сідел торбини з їжею. Півтора десятка дружинників, що теж мали їхати в погоню, вже стояли напоготові біля воріт. Щек і Хорив приєдналися до них.
Тим часом обидва княжичі й Тур з Києм пішли оглядати яму.
Яма була глибока, стара, з порослими травою та мохом краями. Довкола неї лежали купи сміття, сухого хворосту та соломи, в якій греблися кури та рилися свині.
— Нічого ми тут не знайдемо, — розсердився Радогаст. — Одне ясно: без допомоги нечистої сили гунн вилізти не міг!
— Справді, без допомоги лісовика, дідька чи якоїсь іншої нечистої сили з ями не вилізеш, — погодився Чорний Вепр. — Якщо тільки сам гунн не чаклун чи вовкулака…
Тим часом, поки княжичі обмінювалися цими словами, Кий заглянув у яму. Око в нього було чіпке й гостре. На смітнику, де все стоптано, перегребено і перерито, знайти щось варте уваги не просто. А ось внизу…
На сирому глинистому дні ями, вкритому цвіллю й мохом, він зразу помітив невелику свіжу вм'ятину… Ого! Тут щось є! Мовби хто сильно дзьобнув загостреним кілком… А зверху, понад краєм, обвалена земля… Отже…
(Продовження на наступній сторінці)