— Гм, — буркнув він незлобливо. — Я не можу відступитися від щойно сказаних слів, жінко!
Зрозумівши, що її чари подіяли і тут, як діяли вони безвідмовно завжди, коли потрібно було полонити тверде чоловіче серце, Настя повела новий наступ:
— Я не прошу великого хана відступитися від власного слова. Я прошу лише зберегти життя цьому хлопцеві. А як — то вже турбота самого великого хана.
Дві пари очей — хижі, брунатно-коричневі — ханові і великі, ясно-голубі — Настині — якусь мить мовчки змагалися між собою. І це змагання було явно не на користь Кончакові, і його сувора, вовча натура почала поволі танути, м’якшати, поступатися перед вродою і волею цієї незвичайної уруски. "І треба ж, — подумав Кончак, — щоб така красуня дісталася отому старому бовдурові Туглію! Яка несправедливість! Ой-бой!"
А вголос промовив:
— Буде так, як уже сказано, — треба провчити непослуха. Та й іншим наука!.. Але пустимо коня не в степ, а проженемо по стійбищу, щоб усі бачили, що чекає того, хто не поважає старших!
Настя зрозуміла, що на більше розраховувати не можна. Однак і це була значна уступка з боку хана. Її потрібно було розширити і узаконити прямою згодою Кончака.
— Дякую, ханочку, — сяйнула білками Настя. — Звичайно, по стійбищу хай протягнуть — в науку іншим... Про одне прошу — дозволь принести йому одяг, який я захочу.
Кончак засміявся.
— Одяг? Він і так не голий... Але коли вже тобі так хочеться, то неси.
Поки ханські охоронці лаштували коня, шлею на нього та вірьовку, щоб прив’язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напівзабутті лежала Рута, шепнула їй, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила, щоб урятувати його, схопила Тратового старого, але досить міцного кожуха і валянки, заячого малахая і вибігла надвір. За нею виповзла з юрти Рута.
Настя схилилася до Овлура.
— Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки ті бузувіри не потрощили тобі кості!
Здивований Кончак спочатку хотів заборонити юнакові так одягатися, та, згадавши, що він сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою — е-е, хай!
Ханські охоронці підвели коня, запряженого в шлею, накинули попід руки Овлурові міцну вірьовку, прив’язали до барка. Один з них скочив коневі на спину, вйокнув:
— Вйо!
Юрба роступилася. Кінь рвонув з копита і пішов чвалом. Овлур ухопився за натягнуту, мов струна, вірьовку, підтягнувся на руках, щоб уберегти голову від ударів об землю. Кожух і валянки захищали його тулуб і ноги.
— Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! — заверещала юрба. — Вйо! Вйо!
Для всіх, крім Рути і Насті, це було захоплююче видовище. Очі палали, роззявлені роти кричали, понукали верхівця гнати швидше, хоча той і так мчав шпарко — аж курява здіймалася вслід за ним.
Стійбище розкинулося понад Тором на цілу версту. Наїжджена курна дорога, обабіч якої вишикувалися юрти і похідні вози з вежами-юртами на них, пролягала по узвишшю, і всім було видно, як за верхівцем підстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.
Живий?
Овлур був живий, хоча відчував, що тримається з останніх сил. Земля, яку він знав змалечку і по якій ходив не раз, тепер йому була ворожою, вона била його в спину, в лікті, в ноги, товкла і гамселила зі всіх боків. Коли б не кожух, валянки і шапка, то не витримав би й половини шляху. Дякувати Насті — поки що він живий!
Коли верхівець завертав назад і припинив коня, Овлур крикнув йому:
— Джигіт, у вибалку, на засохлому грудді, тихіше їдь, прошу тебе! Бо й печінку відіб’єш!
Широколиций джигіт вищирив білі зуби, засміявся.
— Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду — повеселю хана Кончака і його гостей! Пай-пай!
Овлур гірко скривив рота і ще міцніше стиснув вірьовку. Назад джигіт справді мчав, як вітер, весь час б’ючи коня гарапником і ногами під боки. Зупинився за кілька кроків перед Кончаком, сплигнув додолу і шаблею перерубав вірьовку.
Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з нього клаптями, обличчя заюшилося кров’ю. Лежав мовчки, мов мертвий.
Рута підвела голову, підповзла до сина і закричала:
— Синочку! Що ж вони зробили з тобою!
Від того крику Овлур здригнувся, з його грудей вирвався болісний стогін. Клапті кожуха заворушилися — юнак силкувався підвестися, але не міг.
— Матінко, ти? — намагався впізнати її крізь кривавий туман.
— Я, синочку, я... Ось підведуся, допоможу тобі...
Вона справді знайшла в собі сили підвестися, стати на ноги, але як не силкувалася, а підняти сина не змогла.
Тоді Настя гарикнула на молодих джигітів, що стояли поблизу:
— Чого витрішки продаєте? Допоможіть жінці!
Кончак мовчки кивнув головою, і джигіти обережно підняли Овлура на руки, понесли в юрту. Рута поволі подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча їй теж хотілося бути зараз там, у юрті. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона подумала і про себе. Що скаже на все це хан Туглій? Що то буде?
3
Туглій повернувся від Кончака, коли стемніло, добре напідпитку. Важко ввалився до юрти, дихнув вином і кумисом. Широкий вид його був насуплений, очі налилися кров’ю, рідкі сиві вуса наїжачилися, товста шия почервоніла, мов у півня гребінь. У руці він мав замашного гарапника.
Настя миттю схопилася з м’яких подушок, і від того різкого руху заколивалося жовтаве полум’я лойової свічки. З її округлих білих плеч вільно спадала гаптована шовком тонка лляна сорочка виробу київських умільців.
Туглій ступив крок наперед і зловісно прохрипів:
— Хр-р! Хр-р! Ну, негіднице-повійнице! Ось так ти бережеш чоловікову честь! Робиш мене, хана, володаря цілого степу, тисячних отар і табунів, повелителя племені, посміховиськом перед усім народом половецьким! Що надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та я тебе саму накажу прив’язати коневі до хвоста і голою пустити в степ! І ніхто тебе не порятує! Ніхто не заступиться! Та я з тебе живої шкуру спущу! Хр-р! Хр-р!..
Над його головою звився гарапник. Але не встиг він упасти на ніжне жіноче тіло, як Настя вихопила зі складок сорочки невеликого кривого ножа і наставила собі проти серця.
— Хане! — гукнула голосно. — Зупинись! Кого б’єш? Один удар — і не стане твоєї русокосої жони, твоєї відради і втіхи! Чи ти подумав, хто милуватиме тебе, хто цілуватиме тебе, хто привітає, коли повернешся з походу? Хто пригорне і приголубить, коли ти ляжеш у холодну постіль старого вдівця? В чиї очі заглянеш, коли важкі думи обсядуть твою сиву голову, і хто зігріє твою стару кров у довгі зимові ночі? Чи подумав ти про це? Якщо подумав, тоді бий!
Вона знала, що робити і що казати.
Туглій, мов заворожений, прикипів поглядом до тонкого блискучого леза. Гарапник здригнувся і впав додолу. Ханові губи затремтіли, а брови сивими дугами полізли на лоба.
— Настуню! — вигукнув він, простягаючи до примхливої і своєвільної дружини руки. — Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо ладком! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Справді — ти моя єдина радість і втіха! Хіба я посмію хоч пальцем зачепити тебе, люба моя! Та швидше я голову дам відрубати, ніж ударю тебе! Тільки будь моєю і більш нічиєю — і ти купатимешся, поки я живий, у розкоші й щасті! Настуню!
Настя подумала трохи, мовби вагалася і зважувала почуте, потім відвела ножа від грудей і пожбурила додолу.
— Хане мій! — Її білі руки простяглися наперед, як для обіймів. — Хане мій!
Туглій з радісним стогоном кинувся до неї:
— Настуню!
Між ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглій роздягнувся, і вони забралися на м’яке ложе, під пухкі ковдри з верблюдячої шерсті.
— Весело було у Кончака? — спитала Настя, щоб звести розмову на інше. — Надудлилися вина скільки хотіли?
Туглій плямкнув губами, покрутив головою.
— Вино те скоро крівцею проллється...
— Як то?
— Кончак замислив велику війну з урусами... Нині обрали його верховним ханом... Як тільки ляжуть на землю сніги і стануть ріки, підніметься весь Половецький степ... І здригнеться Руська земля!
У Насті стиснулося серце. Ні, не забула вона рідної землі! Не забула! Іноді така туга найде — хоч у Тор головою кидайся. І тоді стають перед очима зелені береги сріблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними пахощами скошені трави на левадах та гіркі дими осінніх багать на городах, відізвуться гострим болем рідні голоси матері, батька, братиків і сестричок... Ніде правди діти, звикла вона за три роки, проведені в ханській юрті, і до ситої їжі, і до гарного одягу, і до прикрас дорогих — золотих перснів та сережок, срібних заколок, бурштинового намиста. Та до рідної землі на крилах летіла б — щоб хоч одним оком уздріти її, на рідні стежки-доріжки поглянути, зі своєї криниці води попити, пісень солодко-тужливих дівочих послухати, що бринять під місяцем...
Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового дня, коли зненацька, зовсім несподівано, на Вербівку налетіли половці, пам’ятає, як закричали люди під шаблями половецькими, заревла худоба, коли її нападники почали виганяти з хлівів, як спалахнули стріхи хат і дим заступив сонце...
І ніколи не згладиться з її пам’яті та мить, коли її шиї торкнувся холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дівочі плечі...
Це було жахливо!
(Продовження на наступній сторінці)