Ігор окинув його бистрим поглядом, здивовано звів брови.
— Ти?
— Я, княже.
— А ті жінки? З тобою?
— Старша — моя мати, яку я вирвав з половецької неволі, а молодша — то Любава... З Глібова... Та дівчина...
— А-а, — якось непевно промовив князь, ніби силкувався пригадати, що ж трапилося в Глібові, хоча було видно, що пригадав він одразу все: і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, — пригадав — і насупився.
Хитрий, проникливий Янь помітив заминку в розмові і поспішив на допомогу:
— Ждан щойно з Самари та з Орелі, княже, — ходив з князями у похід на придніпровських половців...
В Ігоревих очах спалахнула зацікавленість.
— Ось як! З чим же повернулися князі?
Ждан у душі був вдячний Яневі. Він полегшено зітхнув і почав розповідати про битви на Орелі, про перемогу і полонення Коб’яка, багатьох ханів і значної частини їхнього війська.
Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнішою.
Однак він скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все військо Обовли в полоні, він сам теж, а головне — половцям не пощастило пошарпати сіверські села та хутори!
Коли Ждан закінчив, він гордо сказав:
— Перемога князів велика, але ми теж з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!
— Я знаю. Янь уже встиг повідомити... Я вітаю тебе, княже, і радію, що Сіверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробрості і хоробрості інших сіверських князів, оминула зла біда, — з почуттям промовив Ждан.
До Ігоря повернувся добрий настрій.
— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі і досвідчені люди!
Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:
— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку... Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто... Однак вона хоче там поселитися...
— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю... Це моя волость... І мені потрібні поселенці.
— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем’я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим...
Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.
4
Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися вгору і зупинилися.
Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур’янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою...
Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур’янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом’яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов грибки, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.
Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать...
Хто ж там — свої чи чужі?
Ждан раптом відчув, як потерпли ноги. Хотів ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди. Очі затуманилися слізьми.
— Мамо, там у нас хтось живе! — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало що бачила вдалині.
— Хто ж, сину?
— Не знаю... Їдьмо швидше!
Вони спустилися з гори, проминули одну запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під’їхали до рідного дворища. Ось перед ними чудом уцілілі від пожежі старі, виплетені з лози ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій полотняній сорочці. Очі його округлилися від подиву й страху, а губи шептали:
— Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобі й пек!
Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:
— Іване! Братику! Живий!
Той оторопіло опустив руки, змінився на виду. Ждана не впізнав.
— Хто ти?
— Та Ждан я, Ждан! І мати зі мною! З полону повернулася... А то — Любава!
До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася... Останні сили, що тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.
І тут Іван ніби прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:
— Мамо-о!
Вона впала йому на груди, заплакала. А він цілував її мокрі щоки, шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне слово:
— Мамо, мамо!
Підійшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, і так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.
Тим часом Любава ввела на подвір’я коней, а з хижі, почувши крик, вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки її спідниці тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спідлоба поглядав на незнайомих людей.
Іван опам’ятався перший.
— Мамо, Ждане, ось мої... Це Варя... Тобто Варвара... І діти — Жданко та Настуня...
Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.
— Ріднесенькі мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала.
Варя почала втішати:
— Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться поряд... Не плачте! Ходімо до хати — пообідаєте та спочинете з дороги... Ходімо!
Сама, теж плачучи, взяла стару за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.
А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду пастися. Потім стали на обніжку під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.
— Смачна яка!.. Не раз у неволі снилася мені наша груша. Не хатина, не двір, а груша на межі з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов вивірки, і ховалися там, серед гілля, від батькового чи материного прочухана... А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому — поставлю під нею хатину...
— Ось і став на лебедівському городі, — сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. — З лебедівського роду нікого не залишилося... А ми гуртом допоможемо — я, мати, твоя жона...
Ждан усміхнувся.
— Ти про Любаву? Вона не жона мені. Але весною ми поберемося...
— Жона чи не жона — все одно допомагатиме.
— Допомагатиме, — погодився Ждан. — День чи два відпочинку — та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.
— Не хижку, а хату, — заперечив Іван. — Досить, що в мене хижка. Тепер тісно... Але ж нас було тільки двоє — Варя та я. А ти не сам — гуртом зробимо.
Вони довго стояли у затінку під грушею, вели тиху розмову, міркували, як жити, де сіяти озимину, як вигідніше продати троє Жданових коней та купити за них худобу, свиней, птицю, яку зводити хату. Розмовляли б і далі, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
— Досить вам, хлопці! Обідати пора!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
1
В суботу, перед вечором, князь Ігор з князями та дружиною прибув до Путивля, своєї другої столиці, яку він дуже любив. Послані заздалегідь гінці сповістили про перемогу над ханом Обовли — і над високими путивльськими горами, над усім містом та зеленим Засейм’ям гучно залунав з церковних дзвіниць урочистий благовіст.
Княгиня Євфросинія з дітьми та юною княгинею Ольгою Глібівною, жоною Всеволода, котра прибула з Трубецька, ждала переможців на майдані, перед міською брамою. Побіля княгинь, але тримаючись трохи позаду, стояв разюче схожий на Ярославну вродливий чоловік років тридцяти трьох. Чорна оксамитова шапка з малиновим верхом відтіняла блідість його чола, з-під розстебнутого легкого каптана, розшитого канітеллю, виглядала блаватна кошуля, а на ногах жовтіли легкі літні чоботи. Його ліва рука лежала на держакові меча, а він сам, виструнчившись, напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле обличчя Ігоря, який, скочивши з коня і розставивши для обіймів руки, швидко наближався до княгині та дітей.
(Продовження на наступній сторінці)