Що несе зустріч з ним? Хіба міг Жадігер не впізнати його? Чи забути його зухвалу втечу разом із сином київського воєводи? Чи смерть брата від рук киян?.. Чим обернеться і для нього, і для Янки ця несподівана зустріч?
Жадігер смикнув повід і повернув прямо до них. За ним рушила охорона.
— Що тут? Чому звернули вбік? Де варта? Куди вона дивиться? — голос його звучав незадоволено, з погрозою.
Добриня зиркнув на нього з-під шапки, не піднімаючи голови і сподіваючись, що Жадігер не впізнає його.
— Ось брат захворів. Не може йти — буду тягти,— пояснив коротко.
Почувши щось знайоме в голосі полоненика, Жадігер під'їхав ближче, нагайкою торкнувся його підборіддя, заглянув в обличчя. Очі його округлилися.
— Ба, ба, ба! Добриня! — він не приховував подиву.— Виходить, живий? Не пощастило втекти від мене? Орусутський собака! Я мав через тебе великі неприємності! Я міг через тебе, негіднику, не тільки втратити місце джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистові добрих духів і Вічного Неба, я залишився живий і навіть не лишився прихильності мого благодійника Менгу-каана. Але то тільки щасливий збіг обставин, щасливий для мене випадок, а інакше б... Я тобі цього не забуду!
Добриня мовчав, розуміючи, що зараз він у повній владі цього всесильного монгола, який може одним ударом шаблі чи сокири обірвати його життя. А це означало б і смерть для Янки.
— Чому мовчиш, собако! — гримнув Жадігер.— Чи язика проковтнув?
Добриня розвів руками.
— А що казати? Ти, джагуне, на моєму місці вчинив би так само, як і я. Коли б потрапив у полон, то шукав би можливості визволитися. А коли б визволився, то знову разом із своїм народом захищався б від нападників. Хіба не так? Навіть заєць, коли потрапляє в капкан, намагається звільнитися від нього, навіть найплохіший кінь, коли на нього нападає вовк, копитами відбивається від нього. А ми ж люди!
Ти вельми розумний, боголе!
Добриня пропустив ці слова мимо ушей.
— Ти мене уб'єш? Тоді вбивай нас з братом обох, бо він без мене все одно пропаде.
— Якщо він захворів і не може далі йти, то мої люди доб'ють його.
— А мене?
— А ти підеш далі! Ти знову станеш моїм рабом — і на цей раз навіки! Аж поки не здохнеш від непосильної праці та голоду! Це я тобі обіцяю!
— Не вбивай брата, Жадігере! Прошу тебе! — заблагав Добриня, жахаючись думки, що Янка може зараз загинути.— Я потягну його сам! Він скоро видужає... Не вбивай!
Жадігер скосив очі вниз, на ялинки, де розпростерлося нерухоме тіло.
— Потягнеш? Ти гадаєш, що витримаєш таку далеку і нелегку дорогу?
— Витримаю.
— Тоді тягни, а я подивлюся. За тобою слідкуватимуть! І не подумай тікати!
— Я не тікатиму.
— Ще б пак! Куди тут втечеш?
— Отже, я можу йти?
— Іди! І тримайся тут неподалік — зразу за мною!
Добриня упрігся в свої ялинки, як в оглоблі, і рушив, полишаючи після себе широко прометений слід.
Йти стало значно легше. Тягнути — не нести. І як йому відразу не спало на думку влаштувати щось подібне? Не вибився б так із сил. І все ж він поволі відставав. Незчувся, як його почали обганяти ті, хто йшов позаду. Він і далі не звертав би на це уваги, та важкий удар гарапникам по плечах, що навіть через кожух дошкулив, змусив його стрепенутися, відігнути думки і оглянутися.
Баатур здибив коня і замахнувся вдруге. Його плоске обвітрене обличчя було темне й похмуре.
— Не відставай, рабе! Хіба забув, що сказав джагун? — кинув погрозливо.
І Добриня зрозумів, що тепер він кожного дня, кожної миті буде під пильним наглядом. Він не має права відставати, Жадігер подбає про те, щоб підігнати його бичем або й пристукнути обушком бойової сокири. Якщо хочеш жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу і йди, уперто йди вперед услід за своїм хазяїном — аж до Ітилю або й далі.
І, нагнувши голову та міцніше упершись ногами в стоптаний сніг, він прискорив ходу.
2
На щастя, пересілися морози. Йти по рихлому снігу стало важче, зате Янка не так мерзла, як раніше. До того ж Добриня скинув з себе кожуха і, сам залишившись у благенькому каптані, укутав її з голови до ніг, щоб вона могла зігрітися.
Вечорами, коли ставали на нічліг, він приносив їй гарячої юшки і поїв, як малу дитину. А коли вона відмовлялася, посилаючись на те, що не хочеться, гримав:
— Пий! Через силу пий!
Тоді вона покірно відкривала рота і з огидою ковтала гаряче питво, що смерділо димом і старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо, а він підтримував її за голову і радів, коли дерев'яний тостаган спорожнювався до дна.
— Ну, от — тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Відчуваєш, як тепло розливається по всьому твоєму тілі?
Одного разу, коли він отак, сидячи біля Янки на ялинці, підносив їй до рота закіптюжений корець і примовляв при цьому, щоб вона не відмовлялася від бридкого маслака з кінської ноги, йому на плече раптом опустилася чиясь рука, а над вухом пролунав хрипкий, простуджений, але знайомий голос:
— Добрине, це ти?
Від несподіванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Ілля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що заміняв йому шапку, та все ж це був він! Це був він — брат Янки, син воєводи Дмитра!
Хвиля радості переповнила Добринині груди. Він обережно поставив у сніг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко підвівся і, скільки дозволяла канта, стиснув Іллю в обіймах.
— Ілля! Ілля! Це ти! Боярине мій! Друже мій! А ми з Янкою думали, що ти загинув... А ти живий! Яка радість!
Ілля був радий цій зустрічі не менше, ніж Добриня. Він по-ведмежому стискував плечі свого друга, широко усміхався, показуючи білизну своїх міцних зубів, і не соромився сліз, що наповнили його чисті ясні очі.
Коли перший подив, перший приплив радості минув, Ілля раптом перемінився в лиці. Все ще тримаючи Добриню за плечі, він рвучко відхилив його від себе на віддаль витягнутих рук.
— Ти згадав про Янку... Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?
Добриня глянув униз.
— Вона перед тобою.
— Як? Це... Ти хочеш сказати...
Ілля на якусь мить остовпів, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложі з ялинок, потім кинувся на коліна, відхилив комір кожуха і впізнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози.
— Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Ілля... Ти пізнаєш мене?
Янка теж заплакала.
— Братику! Ілля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада... А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досі поживою для круків та хижої звірини...
Ілля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.
— Бідненька моя!.. Ріднесенька моя!.. А де ж наші? Що з ними? Я нічого ні про кого не знаю... Лише про Миколу...
З Янчиних очей знову бризнули сльози.
— І Степана немає — на очах у Добрині загинув в останній день... І братових наших з маленькими дітками, і матусю нашу — всіх роздавила Десятинна церква...
— О Боже! — простогнав Ілля.— Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стільки люду, що стара будівля не витримала тісняви і великої ваги — завалилася.
— Не сама... Її мунгали били пороками.
— Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невіри!
— Це трапилося на моїх очах. З дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила... Лише про батька нічого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку він бився з нападниками... Там, мабуть, і загинув.
Ілля перехрестився.
— Мир душам загиблих... Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чекає?
Вони довго розмовляли, розповідали одне одному про пережите, сумували і плакали, згадуючи своїх, кого вже ніколи не побачать, згадували рідний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було ніякої надії повернутися коли-небудь.
Добриня не заважав їм, сподіваючись, що зустріч з братом підбадьорить Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворість, що вже триває цілий тиждень. Наносив сухого гілля, приніс палаючу головешку і розвів невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гілля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранців, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею — напоїв Янку.
Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тільки кінна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збуджені зустріччю, не могли заснути, довго гомоніли, аж поки їх перед світлом не зморив сон.
Наступний ранок розпочався, як завжди, різким гортанним криком дозорців та дошкульними ударами гарапника.
— Вставай!
Та на цей раз ні окрики, ні удари не здалися такими огидними і болючими, як раніш. Їх стало троє! Поява Іллі підняла дух, особливо у Янки. Дівчина ще відчувала велику слабість, щось хрипіло у неї в грудях, ще кашель бив і голова боліла, але очі її повеселіли, заблищали, сповіщаючи про скоре одужання.
Побачивши це, Добриня полегшено зітхнув, перехрестився, налаштував свої незвичайні санчата в далеку дорогу і, коли почув голос сторожі, зрушив з місця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гілку рука Іллі — і тягнути відразу стало легше...
3
(Продовження на наступній сторінці)