Не витримали. Після полудня затріщали, повалилися, а вал, по якому без угаву гамселили дубові "барани", обсунувся і разом з частиною дерев'яного заборола упав у рів. У цей пролом відразу ж хлинув тумен темника Бурундая. Тисячі горлянок при цьому дружно проквоктали свій грізний бойовий клич "кху, кху", підхоплений усім монгольським військом. Незабаром він переріс у грізний рев — гурракх, гурракх!
З цієї миті час для киян перестав існувати. Почався безперервний кривавий пир, що тримав рівно шість діб, страшний пир, похмелятися після якого кривавим вином довелося нашому народові півтисячоліття [95].
2
Щоб підтримати відчайдушний порив Бурундая, монгольські катапульти метнули на Київ цілі кошелі каміння. Воно градом упало на вали, на вулиці та будинки, на воїнів, що запруджували їх, калічачи тих, хто не встиг сховатися чи прикритися щитом. Потім услід полетів китат-ський вогонь. Він вибухав на сірому ґонті дахів, сичав, шипів, та сире дерево не хотіло займатися.
Потім співучі монгольські стріли затьмили киянам білий світ. Летіли вони густо, гули, мов тисяча бджолиних роїв, і під їхнім прикриттям сотні полонеників, підстьобувані бичами, з драбинами в руках помчали вперед. За ними рушили тумени Гуюк-каана та Субедея. Щоб відвернути увагу киян від Бурундая, вони мали штурмувати прилеглі до Лядських воріт вали.
Кияни зустріли їх роєм стріл. Десятки баатурів раптом спіткнулися і впали під ноги своїм товаришам. Це роздратувало, розлютило живих. Жахливий крик прокотився понад Хрещатим яром:
— Ур! Ур! Бий! Бий!
І темна людська лавина покотилася на Київ, хлюпнула по драбинах шпарко вгору, сподіваючись одним ударом зіпхнути киян з валу. Їх підтримали стрільці, що йшли позаду. Вони зупинилися, викинули перед собою луки; натягли тятиви — і рої стріл, ще густіші, ніж раніше, змусили киян заховатися за темні дерев'яні за-борола.
— Стріляйте! Стріляйте! — гукнув Дмитро, сам пускаючи стрілу за стрілою.— Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте каміння! Сипте пісок! Лийте розтоплену смолу!
Він висунувся із-за заборола, наклав стрілу, прицілився — і тут же голосно скрикнув: — Ох! — і випустив лука.
До нього кинулися Добриня і воєводич Степан, нахилилися над ним.
— Що, воєводо? Що, батьку?
Дмитро підняв ліву руку — в ній стриміла закривавлена стріла. З її оперення на брудний дощаний поміст капали яскраво-червоні краплини крові.
— Боже, яке горе!
Добриня стягнув з пораненої руки боярина шкіряну рукавичку, ножем розітнув рукав каптана. Стріла пронизала передпліччя наскрізь, якраз посередині між зап'ястям і ліктем, але здається, кісток не зачепила.
— Зараз, воєводо, зараз! Потерпи! Я перев'яжу! — І витягнув з кишені тугий згорток тонкого полотна.
— Треба їхати додому, до Василакія,— сказав Степан.
— Ні, ні,— швидко заперечив Дмитро.— Додому я не поїду. Привезіть Василакія сюди!
— Але ж така рана, батьку! Це не жарт!
— Рана як рана! Поболить — і перестане... Я залишаюся тут, на валах, з людьми! Хіба я можу піти звідси в таку хвилину?
Добриня тим часом наклав пов'язку, натягнув бояринові кожуха, а саму руку під'вязав на грудях, перекинувши перев'язь через шию.
Дмитро підвівся.
— От і добре. Тепер і Василакія не треба. Та й що тут Василакій зарадить, коли наступна стріла влучить уже не в руку, а в груди? Ходімо!
Звістка про те, що поранено воєводу Дмитра, блискавично поширилася по валах. Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крім нього — більше нікому! А ворог суне як навіжений! І скільки його — тьма-тьмуща! Ось він густими рядами наближається до Лядських воріт, пре в пролом, ось уже ставить драбини в тих місцях, де вали цілі, і лізе вгору, мов комашня. А тут таке лихо — замовк голос боярина. Хто ж скаже, що робити? Хто підбадьорить у цю скрутну хвилину? Хто замінить досвідченого воєводу, якому вірили всі?
Тому коли Дмитро підвівся і з надбрамної вежі гукнув на обидва боки так дужо, що його голос перекрив гамір бою, кияни відразу піднеслися духом.
— Воєвода! Воєвода Дмитро! Живий! Він з нами! Слава Богу!
— Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо супостата! Не пустимо його в Київ! Помремо, а не пустимо! — гримів голос воєводи.
3
Штурмом Лядських воріт керував сам Батий. Разом із Субедеєм та сотнею охоронців, закутих у шкіряні панцири, обшиті залізними пластинками, він стояв на протилежному схилі Хрещатого яру і стежив за ходом бою.
Щоб приголомшити киян, які несподівано вчинили сильний спротив, він перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенів — свою гвардію.
— Рано,— скривився Субедей.— Рано вводити в діло найкращі війська. Похід тільки-тільки розпочинається, а ми можемо втратити половину "безсмертних"!
Батий завжди прислухався до мудрих порад свого "вірного пса" Субедея, але тут заперечив:
— Киюв — столиця землі орусутів. Могутнішого міста тут немає! Упаде Киюв — підкориться мені вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу "безсмертних".
Субедей, єдиний з монгольських полководців, хто не боявся не погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом.
— Твоя воля, джихангіре, але я так не зробив би. Батий насупився і незадоволено глипнув на старого.
— Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутів, я поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенів з діла.
Відбірні загони монгольської гвардії ринули на приступ. Їх миттю підтримали тисячі лучників, що випустили на київські вали хмари стріл.
Заскрипіли, загуркотіли катапульти, метаючи угору важке каміння, закричали, лізучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатій долині, вискубуючи поміж деревами та кущами пожухлу від осінніх заморозків траву. Зірвалися з дзвіниць та прилеглих до Києва лісів зграї гайвороння і, зловісне крячучи, затьмили півнеба.
Перед вечором "безсмертним" пощастило здертися на вали обабіч Лядських воріт і на самі ворота, і тут зчинилася жорстока різанина. Кияни не відступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все нові й нові монгольські десятки і сотні здиралися вгору і ставали на місце загиблих. Жодна з сторін не піддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, різалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залізними ядрами, прикріпленими до коротких міцних ланцюгів. Гам, крик, лайка, стогін, прокляття, дзвякіт заліза, тупіт ніг, важке дихання тисяч осатанілих людей, що зустрілися в смертельному герці, приглушували й отуплювали свідомість. Кров із перерізаних жил і мозок з розтрощених черепів забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бійців ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помості.
Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.
Батий нетерпляче созався в сідлі. Чому застряли "безсмертні"?
Чому не йдуть уперед?
Яка сила стримує їх?
Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!
Прокляття!
Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки дгжихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.
Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:
— Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате — до ночі ввірвешся в місто.
— Гаразд, Саїн-хане,— буркнув старий.— Будь спокійний!
Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над Либіддю, Субедей підкликав темника Бурундая і, не підвищуючи голосу, тихо проскрипів:
— Ми вже втратили половину "безсмертних". Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!
Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:
— Слухаюсь і підкоряюсь!
Із вводом свіжих військ бій розгорівся з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень...
4
Опівночі бій на валу затих. Вичерпалися сили обох сторін. Ніби збігла потоками остання вода зі ставу — і колеса зупинилися, млин став, важкі кам'яні жорна, що гуркотіли без угаву цілий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало — над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморені воїни — і кияни, і монголо-татари — де стояли, там у знемозі й попадали на ще теплі трупи загиблих, щоб відпочити, перевести дух.
Добриня обіперся спиною на внутрішню стіну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-ліпшу мить знову стати на рівяі нрги і зчепитися з ворогом у двобої.
В голові гуло, ноги тремтіли, а по всьому тілу розливалася важка нелюдська втома.
(Продовження на наступній сторінці)