Домажир сопів і совався на лаві, почервонілий, мов варений рак. Іншому не змовчав би, але єпископові...
— Архіпастире! Та я що... Та я нічого... Та я і в думці не мав... — забубонів він, не піднімаючи очей. — Я перший стану на вал і сина візьму з собою. Та щоб я пішов на перемови з Батигою? Та ніколи!
— Ну, й амінь на цьому! — знову стукнув посохом єпископ. — Гадаю, ніхто більше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз — амінь на цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велів! А якщо він захоче покарати нас за гріхи наші, то на те його Божа воля!
— Всі чули? — спитав Дмитро.
— Всі! — дружно гукнули бояри.
— Тоді так і порішимо — битися до останнього, скільки сил наших стане! А Батиєві нічого відповідати не будемо!
— Не будемо!
— От і гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозі, а військового порядку у місті немає. Кожен чинить, як сам знає. Так не годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади немає. Я — ваша влада! — він стиснув кулак і підніс перед собою. — Ім'ям князя Данила — я ваша влада! Запам'ятайте це! І не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи купець, чи боярин, — всім буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!
— Про що ти, Дмитре? — подав хтось здивований голос.
— А ось про що. Не всі чоловіки стали під військові корогви. Я вчора й сьогодні об'їхав Поділ — половина їх сидить дома. Питаю — чому? Відповідають — не було наказу від боярина, немає зброї... Нічна залога на валах спить. Так і до лиха можна доспатися. Нехристи переріжуть вартових, мов лінивих каплунів, і ввірвуться в місто!.. Ніхто не дбає про втікачів із передмість та дальніх околиць. Уже осінь, холодно, а люди туляться по вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. І останнє — найголовніше. Облога затягнеться надовго — тож треба ощадливо розходувати наші припаси. Поставте на майданах казани, розкладіть вогнища і варіть для воїнів та неімущих кашу. Люди не повинні голодувати! Але й розперізуватись не слід, щоб потім не класти зуби на полицю.
— Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?
Дмитро сумно усміхнувся.
— За який кошт!.. На той світ ніхто з нас нічого не візьме — тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живі — ще надбаємо, а не залишимося — нікому наші добра не потрібні будуть, хіба що татарам... Та й купцям скажіть, щоб відчинили свої комори. Церква допоможе... Чи як, єпископе?
— Допоможе, — кивнув головою той. — Церква годуватиме всіх неімущих.
— Ось бачите — так ми гуртом і протримаємося.
— Ти віриш у це, Дмитре? — спитав Домажир.
— Ну, якщо не вірити, то краще зразу здатися. Але війна є війна, і в ній можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гірше за мене і повинні бути готові до всього. І не будемо товкти воду в ступі, не будемо втішати себе та обманюватися, а скажімо прямо: стоїмо ми перед Страшним судом, на якому іспили гірку чашу браття і сестри наші з тих міст і сіл, що вже обернулися в прах під чоботом монгольським. Не хочу втішати вас, — самі знаєте! — Останні слова Дмитро вимовив твердо і навіть з відчаєм, який нікому з присутніх не залишив надії. — Не хочу втішати вас, бо ворог перед нами сильний і безпощадний. До того ж ми побили послів хана Менту — і ні Менту, ні Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залишається одно — продати своє життя якнайдорожче і своєю жертовністю порятувати інші частини землі нашої, інші наші міста й села, а може, й інші народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!
— Так, так! — прогули голоси. — Справедливі слова!
— От і добре! На цьому й кінчати будемо. Що потрібно, я передам через цих ось молодців, — і Дмитро показав на синів та Добриню, що сиділи збоку, не втручаючись у розмову. — Вважайте, бояри, що їхній наказ — то мій наказ, їхнє слово — то моє слово! Всі мовчали.
10
Кілька днів Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То спускався вниз, до Лядських воріт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвідчитися самому і розповісти воєводі, як закладається брама міхами з землею, чи добре озброєні захисники її та чи не голодують вони; то повертав у Ізяславів город [91] — до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажирові ще одної сотні захисників, бо навряд чи нападе Батий на їзяславів город, розташований над урвищами, куди й підійти важко; то мчав на Поділ, піднімався на вали і разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снідав і обідав похапцем — біля казанів з кашею, і тільки пізно ввечері, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрі та гостинні Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею і клали спати у теплій комірчині. А вранці, коли ще тільки на світ благословлялось, схоплювався і мчав до боярина Дмитра — що робити сьогодні? І знову відбував на цілий день.
І ні разу за цей час він не зустрівся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дім, серце його щемно тьохкало — ось-ось раптом вирине вона йому назустріч із якогось темного закутка і сяйне оченятами, як зірками. Та Янка не виринала, і він, зітхнувши, йшов із двору з важким каменем на душі. Розумів — не пара вона йому, та й час не для кохання, та нічого не міг подіяти з собою.
Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав — перед очима стояла Янка. Тендітна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осінньому мареві дня, повернувшись до нього обличчям, і манила до себе своєю юною красою, темними зоряними очима і червонокалиновою свіжістю напіврозтулених вуст. Вона не відступалася від нього ні вдень, ні вночі — постійно жила в його уяві, промовляла до нього своїм теплим грудним голосом.
Такого не було з ним, коли він зустрічався з Миланою. Тим більше не відчував він такого і тоді, коли на його шляху стала Росиця. Обидві вони були гарні, обидві — кожна по-своєму — подобалися йому. Та не снилися йому щоночі, не стояли перед його очима вдень, коли важкі турботи та обов'язки, здавалося б, не давали ні крихти часу для згадки про дівчину.
Ні, Янка ні на мить не полишала його. Душа скніла, і серце тривожно щеміло, і весь він рвався кудись, а куди — і сам не знав.
Зустрілися вони зовсім несподівано. І не вдома, а на валу.
Добриня поспішав до надбрамної вежі, де, як звичайно, можна було застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака — в простенькому кожушку, у заячій шапці та грубих юхтових чоботях. Він стояв спиною до Добрині і з лука цілився крізь вузьку бійницю в когось невидимого за валом. Поряд з ним лежав шкіряний тул, начинений стрілами. За валом було тихо — жодного ворожого воїна поблизу. В кого ж він цілиться так пильно?
Тятива тонко тенькнула — і юнак радісно скрикнув:
— Є!
— Ти що робиш? Навіщо марно стріли тратиш? — підступив до нього Добриня.
Юнак повернувся — і вони обоє завмерли, вражені і здивовані.
— Янко! Ти? В такому наряді? — нарешті знайшовся на слові Добриня. — Що ти тут, на валу, робиш?
Очі в дівчини сяяли від щойно пережитого захоплення.
— Хіба не бачиш? Вчуся стріляти влучно!
— Але це ж не твоє діло! Тут тебе вб'ють!
— Ну, так уже і вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!
— Кожен день! А мати, а боярин Дмитро — знають?
— Так би я їм і сказала! Гадаю, і ти не скажеш?
— Я не скажу... Але навіщо тобі це? Хіба у нас мало лучників? Не вистачало ще, щоб і жінки та отроковиці бралися за лука!
— Я не отроковиця вже, — підняла очі на Добриню Янка. — Я вже дівчина!
Він спалахнув. Від того погляду все в його голові раптом змішалося, перевернулося. Він узяв її за руку.
— Янко! Яночко! — Ці слова вирвалися у нього мимо його волі.
Дівчина зашарілася.
— Ти збожеволів! Поглянь — люди ж! — і випручала руку.
Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але ніхто на них не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому кожушку і старій заячій шапці? Янка забула про те, що вона так незвично обрядилася, що й рідна мати не впізнала б. Від цієї думки Добрині стало смішно. Він знову взяв її за руку.
— Не бійся! Сам боярин Дмитро не впізнає в тобі свою дочку! Краще покажи, куди ж ти цілилася.
На цей раз Янка не пручалася і, повернувшись, припала до бійниці.
— Дивися!
Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсім затулив її від сторонніх очей. Він теж виглянув у бійницю.
— Я нічого не бачу. По тім боці яру — татари. Але ж до них твоя стріла не долетить.
— Та куди ти дивишся? Ось дерево — бачиш?
— Бачу.
— А в стовбурі — дві стріли. Тричі стріляла — двічі влучила!
Тепер Добриня теж побачив стріли.
— Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!
— Справді? Ти кажеш правду?
Добриня легенько стиснув її за плечі.
— Яночко, люба, я ніколи не скажу тобі неправди! Ніколи!
Янка підняла на нього очі, притулилася щокою до грудей.
— Люба? Невже люба?
— Люба! Не віриш?
(Продовження на наступній сторінці)