— Будемо битися, сину! — сказав тихо ігумен і поклав перед собою на коліна важкі кулаки, ніби хотів цим переконати молодого співбесідника, що наміри його тверді.
— І ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповістити люд по селах про небезпеку — хай кожен шукає собі захисту, хай ідуть у Київ, у Василів, у Звенигород, Чорногород, Ясногород, Білгород. Хай там разом з городянами обороняються!.. І дай знати, отче, воєводам у Василеві та Ясногороді, а в Звенигород та Чорногород я заїду сьогодні сам... Благослови, отче, в дорогу!
— Може, потрапезуємо? — спитав ігумен, осіняючи його хрестом.
— Ні, отче, я ситий — снідав дома. А дорога далека — мушу їхати!
Келійник вивів його у двір, відчинив ворота. Добриня спритно скочив у сідло і повернув праворуч, до лісу, на биту дорогу, що пролягла понад Ірпенем від Білгорода до Звенигорода та Чорногорода, а там далі через Змієві вали — до Юр'єва та до Галича.
3
Майже два тижні їхав Добриня від міста до міста, від городища до городища, від селища до селища — спочатку понад Ірпенем на захід, а потім понад Россю на схід, сповіщаючи воєвод, тіунів, духовенство, чорний люд та чорних клобуків про небезпеку. Нарешті на початку вересня прибув до Княжої Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилі, якраз там, де Рось впадає в Дніпро. Воно було добре укріплене самою природою. З трьох боків його оточували стрімкі урвища та яри, порослі непролазними хащами. З четвертого, від поля, вузький перешийок материка був перекопаний глибоким ровом. Високий вал та міцний дубовий частокіл по ньому доповнювали ці природні оборонні укріплення і робили городище майже неприступним.
Стояв у розпалі сонячний передосінній ранок, коли Добриня під'їхав до Княжої Гори. Тут, видно, як і всюди, не ждали біди. Ворота розчинені навстіж, на луках понад Россю косарі косили буйну отаву. Одягнуті ще по-літньому в білі сорочки жінки й дівчата йшли за ними слідом і граблями та дерев'яними вилами-дворіжками розтрушували її тонким шаром, щоб швидше сохла.
Добриня торкнув коня і рушив до воріт, але тут з них виїхало кілька вершників. Усі були при зброї: мечі, луки, списи, у тулах повно стріл. Попереду на гнідому огиреві басував немолодий уже, але ще міцний, широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала півгрудей, над нею червонів спечений на сонці кирпатий ніс, а з-під крутого лоба зорило одне-єдине око — друге чоловік десь загубив.
Помітивши незнайомця, він зупинився, по-буйволячому нагнув голову.
— Ти хто, хлопче? Звідки і до кого?
Добриня вклонився.
— Я посланець великого князя київського Данила та тисяцького Дмитра, їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею.
— Я воєвода Всеслав, — сповістив одноокий і, не приховуючи подиву, запитав: — От тільки не розумію, чому ти назвався посланцем князя Данила та тисяцького Дмитра? Хіба... Ти хочеш сказати, що в Києві...
— Так, зараз у Києві новий князь і новий тисяцький, — закінчив його думку Добриня. — Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усіх про можливий напад хана Батия.
— Батия? — Звістка, видно, приголомшила воєводу, бо він, розкривши рота, так і забув його стулити і довго кліпав єдиним оком: — Ти хочеш сказати, що на нас ідуть татарове? Коли ж їх ждати тут?
— От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слідкували за Полем і, як тільки помітите ворога, сповістили Київ і всі навколишні городи.
— Гм, от так притичина! — воєвода розгублено оглянувся на своїх супутників. — А ми тут саме зібралися на лови...
Його подив був такий непідробний, страх видимий, а розчарування і розгубленість такі безпосередні, що Добриня не зміг стримати усмішки.
— Лови, воєводо, доведеться відкласти. Князь наказав готуватися до оборони і в разі нападу — стояти на смерть! Передусім треба вислати дозори до бродів через Дніпро — один на південь, за Рось, а другий на північ, до Зарубинецького броду. Потім — завезти в городище припаси, зброю, зібрати людей... Лови таки доведеться відкласти!
Воєвода Всеслав розвів руками, надовго задумався, досадуючи, мабуть, що не пощастить поганятися за дичиною, а потім рішуче сказав:
— Побий мене грім, хлопче, якщо ти не зіпсував нам сьогодні день! Та що поробиш? Щоб не стати легкою здобиччю іншого ловця — хана Батия, доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорців — хай постережуть броди! — І вже зовсім іншим голосом, твердим, суворим, звернувся до молодиків, що стояли мовчки позаду: — Ось що, синки, припаси у вас є, коні свіжі — гайда в дорогу! Ви, Іванцю та Петрусю, за Рось, а ти, Дмитрику, з Грицьком поїдеш до Зарубинців! Слідкуйте пильно! Як тільки помітите орду, мчіть до мене! Заміну пришлю завтра над вечір... Зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку. Дозволь рушати?
— Рушайте! І пильнуйте добре, щоб самим не стати здобиччю степовиків! Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому після дороги не гріх і спочити. Чи не так?
— Так. Спочину день чи два — та й назад, до Києва.
— Ну от. А я займуся іншим. Діла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт.
Спочити кілька днів Добрині не пощастило. Наступного ранку, коли він ще спав на сіновалі, до нього заглянув воєвода Всеслав — гукнув:
— Вставай, голубе! Вставай! Татари!
Добриня миттю підхопився. Сон — як рукою зняло. Спочатку він подумав, що воєвода жартує, хоче його налякати, але тут же, вийшовши з повіті, побачив у дворі стомлених, прибитих дорожньою пилюкою, якихось наляканих, пригнічених синів воєводи — Дмитрика та Грицька, що тримали за поводи змокрілих від швидкої їзди коней, а навколо них — увесь численний рід: високу, худу його жону Килину, двох дочок-отроковиць, трьох невісток, до яких горнулися білоголові дітваки, — і думка про жарт відразу відлетіла.
— Де татари?
— Хлопці кажуть — переправляються Зарубинським бродом через Дніпро. Чолові, тобто передові загони уже встигли перетнути степ аж до Росави, а задні ще тільки підходять з того боку до переправи. Іде їх тьма-тьмуща!..
Перетнули степ! Ця звістка змусила Добриню здригнутися.
— Як же я доберуся до Києва?
— Ніяк не доберешся, якщо не хочеш потрапити їм до рук...
— Не хочу!
— Тоді доведеться тобі залишитися з нами.
— Але ж я повинен сповістити боярина Дмитра і всіх киян про нашестя! Як же я можу залишатися тут?
— Ну, про це не слід турбуватися. Уже, напевне, хто-небудь з Іван-города чи з Чучина скаче до Києва з такою звісткою... Нам треба турбуватися про інше — куди повернуть татари? На Київ чи спочатку на нас, тобто на Поросся?
— А ви як думаєте, батьку?
— Я думаю — вони спочатку вдарять на Поросся, — невпевнено відповів Всеслав, а після роздуму додав: — Хоча можуть відразу піти і на Київ... Це вже як захоче Батий. Йому нашого розуму не позичати.
Пам'ятаючи слова воєводи Дмитра, Добриня заперечив:
— Ударять вони спочатку на Поросся, бо Батий побоїться залишати у себе в тилу велику військову силу. А окрім того, йому потрібен полон.
— Полон? Для чого?
— Мунгали звикли всі найважчі та найнебезпечніші роботи в поході перекладати на плечі полонеників. А їх на початку походу у них або обмаль, або зовсім немає. Тож вони постараються набрати якомога більше люду тут, на Пороссі.
Воєвода пильно вдивлявся своїм єдиним оком у молодого киянина, потім скрушно похитав великою кудлатою головою.
— Отже, вдарять вони спочатку на нас... Треба скликати людей! Бийте у вічовий дзвін, хлопці!
Хтось швидко метнувся до невеличкої дерев'яної церкви. Поки лунав вічовий дзвін, скликаючи всіх у городище прибули ще два сини воєводи — Іванцьо та Петрусь, які їздили за Рось. Ледве скочивши з коней, загукали в один голос:
— Батьку, татари! Переправилися через Дніпро! Сюди йдуть!
Жінки заголосили, їм завторили діти. Невидимий жах почав заповзати в людські серця, сковувати їх крижаним холодом.
— Боже, Боже, що з нами буде! — зойкнула стара воєводиха і пригорнула до себе білявих простоволосих онуків. — Дітоньки мої! Мої голуб'ятонька! Мої перепеленятонька!
Діти злякано тулилися до бабусі.
— Цитьте! Не гомоніть! — гримнув воєвода Всеслав. — Що буде, те й буде! Що людям, те й нам! Але ж не піддаватися проклятому Батиєві — будемо битися до останнього! Хлопці, збирайте людей! Шліть гінців у найближчі села — хай усі тікають сюди, в городище! Та не з голими руками, а зі зброєю! Та й збіжжя, скільки мають, — хай прихоплюють з собою! Та й всілякі інші припаси нам не завадять! Щоб було що кинути на зуби!
Молоді воїни сідали на коней і шпарко пускалися навскач. А назустріч їм уже поспішали поршани — з дітьми, з худобою, з домашнім скарбом. І їх підганяли тривожні невгаваючі звуки голосистого вічового дзвона — бем, бем, бем!..
4
Надвечір того ж погожого дня тумени Батия почали затоплювати Поросся: мов сльота-сквира, нахлинули вони на обидва береги прадавньої слов'янської ріки, що довгі століття була південним рубежем Київської землі, і заполонили її селища, а високі городища обступили і взяли у важкі обійми.
(Продовження на наступній сторінці)