— Доброчесні бояри київські, — промовив він. — Здавна повелося так, щоб у Києві був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землі нашої! Він був нам батьком і військовим вождем, а ми були його опорою... Тим більше потрібен князь зараз, коли загрожує нам страшна сила — Батиєва орда! І не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має добру дружину і не раз зустрічався з ворогом у полі...
— Кого маєш на увазі, Дмитре? Кажи!
— Є такий князь. Це Данило Романович Галицький... Нема зараз князя, щоб був сильніший за нього! Під його рукою Галицьке і Волинське князівства, він вибив угрів з нашої землі, позаторік погромив німецьких лицарів, ляхи бояться підняти проти нього меча, не в одному бою бував... Такого сильного князя нам потрібно! Об'єднати Київ з Галичем і Волинню, а болохівцям [54] нікуди буде подітися — приєднаються до нас самі! Тільки так ми можемо протистояти Батиєві! Іншого виходу не бачу. Рязань, Володимир і Суздаль розгромлені. Переяслав і Чернігів теж. Новгород і Полоцьк сидять собі за непрохідними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать. Залишається князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, є серед вас його прихильники, хоч і не багато. Та самі подумайте, яка у нього сила? Чи захистить він Київ? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович...
В гридниці знову зчинився ґвалт. Одні кричали — Данила! Другі — Ростислава! Треті — не треба нам нікого, самі управимося! Боярство київське враз уподібнилося простолюдинам з подільського торговища — хто кого перекричить, переторгує.
Дмитро похмуро усміхнувся і знову підвівся.
— Я бачу, ми до згоди сьогодні не дійдемо. Гадаю, найкраще нам розійтися по домівках, гарно подумати, а завтра зійтися на остаточну розмову...
— Так! Так і зробимо!
— Але є ще одне діло, яке ми маємо докінчити сьогодні.
Бояри нашорошили вуха.
— Кажи!
— Як це завжди бувало у нас, після похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За віщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскільки князя у нас немає і невідомо, коли буде, ми повинні зробити це самі!
— Правильно! Правильно! — загули бояри, раді хоч у цьому незначному ділі проявити одностайність. — Відчинити поруб і випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходімо туди! Ходімо!
— Не поспішайте! Це можна зробити і завтра! — намагався перекричати бояр тисяцький Домажир.
Та його не захотіли слухати. Мало хто вірив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрібне слухатися його.
— Ні, ні! Ходімо зараз!
Натовп вивалив із гридниці і з галасом рушив до порубу.
— Де сторожа? Відкривайте ями! Випускайте в'язнів! Збіглися сторожі — відчинили двері, ляди, поставили драбини.
— Гей, ви там — вилазьте!
З ям почали з'являтися в'язні. Не люди — привиди. В кожухах, свитках. Худющі, зарослі, жовті, брудні, з почервонілими очима, що жмурилися від яскравого світла. З надривним бухиканням та стогоном.
Коли виліз Добриня, Дмитро ледве впізнав його.
— Ти?.. Тут?.. А ми скільки шукали тебе! — І суворо глянув на Домажира. — Як же це розуміти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?
Той витріщився на молодого в'язня, що рукою закривав очі від сонця.
— Але, їй-богу, боярине, я нічого не знав про нього!
— Хто ж його сюди запроторив?
— Не знаю...
Дмитро поклав руку на плече Добрині.
— Хто тебе посадив у поруб?
— Доман... Він був старшим міської сторожі.
— Доман? — вигукнув Домажир. — Він справді був старшим, але мені про тебе нічого не сказав! Я спитаю в нього! Я дізнаюся! Обов'язково!
Тисяцькому було соромно перед Дмитром, і він щиро обурювався, хоча, коли б хотів, давно б міг заглянути в ями і пересвідчитися — сидить тут Добриня чи ні.
— Доман... Це той, що намовляв нас добровільно піддатися татарам!
— Так, — відповів Добриня.
— Отже, він тебе зустрів, упізнав і кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майдані?
— Так.
— Мерзенний негідник! Мені пам'ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб... Як же він опинився серед сторожі князя Володимира Рюриковича?
— А князь Володимир, коли сів у Києві після князя Михайла Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, і, знаючи його з давніх часів, взяв до себе на службу, — відповів Домажир.
— Ось як! Варто було б з цим Доманом побесідувати та дізнатися, що він за птиця! — з погрозою в голосі сказав боярин Дмитро. — Ну, це ми можемо зробити й пізніше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри самі тут розбираються...
Прибувши додому, Дмитро передусім повів Добриню в челядницьку, велику присадкувату будівлю, де знаходилися боярські служби та жила челядь. З кухні дихнуло гострим запахом хліба, що загнічувався в печі, та різної їжі, що готувалася для боярського столу. У Добрині затремтіли ніздрі і зашуміло в голові від тих запахів. І йому коштувало чималих зусиль, щоб стримати себе і не попросити чого-небудь попоїсти.
Дмитро не посадив його відразу до столу, а розсудив інакше.
— Горпино, — звернувся він до немолодої вже жінки-кухарки. — Ти бачиш цього парубка Добриню?
— Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звідки він?
— Щойно з порубу.
— З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скільки намучився, настраждався!
— Не мало! Вода гаряча є?
— — Чому б не було!
— Тоді скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупає цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоносків, а ліпшого! І щоб був по ньому! Степанів, здається, якраз підійде... А як покупається та одягнеться — нагодуй добре! Зрозуміла?
— Чому б не зрозуміти? Хутко все зробимо! Дмитро схвально хитнув головою і глянув на Добриню.
— Зайдеш потім до мене!
— Дякую, боярине.
10
Вийшовши після обіду на просторий боярський двір, Добриня побачив біля хоромів, в оточенні матері та батьків, Янку. Вона стояла спиною до нього і не помічала його. Всі були чимось схвильовані і впівголоса жваво розмовляли.
Ніхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей і спускаючись на сходах вниз, не загукав:
— Швидше, хлопче, швидше! Діло спішне! Ходи сюди! Добриня прискорив крок, відчуваючи, як сильніше забилося серце.
Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до нього, раптом з несподіванки скрикнула і почала бліднути. Тіло її напружилося, по-дитячому ніжна шийка витягнулася, а тонкі руки в білих бебряних [55] рукавах стрепенулися, мов лебедині крила. Здавалося, вона от-от кинеться йому навстріч.
Це помітили всі. Бояриня Анастасія почала червоніти від гніву, очі її округлилися, стали злими. Микола і Степан переглянулися: для них це була новина. Вони не вірили своїм очам. Янка, їхня сестриця-коза, закохалася? І в кого — в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.
Дмитро заховав усмішку у вусах.
— Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося сьогодні чудо: упізнав його серед князівських в'язнів, яких ми випустили з порубу. А вам не сказав, щоб потішити несподіванкою.
— Міг би й сказати, — буркнула невдоволено бояриня і поглядом показала на Янку, що все ще не могла отямитися від потрясіння. — Міг би й сказати!
Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Він не сподівався такої зустрічі. Він гадав, що ніхто не здогадується про ті взаємини, що склалися між молоденькою бояришнею і ним, про їхні почуття, ще не висказані і неясні для них самих. А виходить, бояриня все помітила, все знає. Невже Янка їй сама розповіла? Чи нині мимовільно викрила себе, побачивши його?
Під серцем у нього похололо. Він розумів, яка прірва лежить між ним і Янкою, смердом і донькою боярина. Тут не тільки можна знову потрапити в яму, а й голови позбутися!
Як же йому повестися? Що сказати?
Всі дивилися на нього, і він не міг далі мовчати. Тому, схиливши у поклоні голову, хрипко промовив:
— День добрий вам! Я радий всіх вас бачити при здоров'ї!
І, випроставшись, проникливе глянув спочатку на Янку, а потім на бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнілий і не відав, що від того виглядів і стрункішим, і молодшим, ніби мав не двадцять п'ять літ, а дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанів одяг, у який нарядила його кухарка, і в ньому він нічим не відрізнявся від боярських синів. Навпаки, — вигравав у порівнянні з ними, бо був тонший у стані і ширший у плечах, а обличчя мав виразне, різко окреслене, мужнє, на якому особливо чітко виділялися під чорними розкриленими бровами розумні, людяно-добрі, проникливі очі. Їх погляду не витримала навіть бояриня Анастасія і з досадою опустила голову.
Він хотів також подякувати бояринові за доброту, яку той проявив до нього, забравши з порубу на княжому дворі і надавши змогу прибрати пристойної людської подоби. Але тут на Софії ударив гучний урочистий благовіст, і Дмитро рушив до воріт.
— Ходімо вже! Ходімо! Бо й так запізнилися — не протовпимося наперед! Всі заспішили за ним.
— Щось трапилося? — звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.
(Продовження на наступній сторінці)